Нотатки з вечора пам’яті поета Івана Рядченка (1924 – 1997), що відбувся в приміщенні Одеської обласної організації Національної спілки письменників України.

Якщо виходити з запропонованої Генріхом Гейне формули, що “кожна людина, - це Всесвіт, який з нею народжується і з нею вмирає”, то слід визнати, що поетичний Всесвіт Івана Рядченка давно пережив свого творця і таїть у собі всі ознаки якщо не безсмертя, то принаймні тривалого літературного життя. Коли в 1949 році у молодого офіцера-фронтовика, тоді ще студента Львівського держуніверситету, вийшла друком перша поетична збірка “Знамя над ратушей”, одразу стало зрозуміло, що війна не збирається відпускати цього поета, знову й знову, із твору в твір, повертаючи його до своєї окопної військово-польової правди, до осмислення трагічних втрат своїх однополчан і тра¬гічного набутку суворого життєвого досвіду, такого неоціненного для творчого становлення будь-якого митця. Те ж саме засвідчили і наступні його віршовані збірки: “Дороги мира”, “Наперекор войне”, “Наследники победы”, “Пока на свете есть война”.

Уже в шістдесяті роки у видавничих колах почала насаджуватися думка про те, що про війну все сказано, що треба йти у трудові колективи, писати про щасливе сьогодення і розкривати образ радянського трудівника. Одначе Іван Рядченко твердо визначив для себе, що, як поету, йому, можливо, тільки тому й судилося повернутись з війни, щоб силою даного Богом таланту відтворити її кров і піт, звернутися до нащадків Перемоги з тими напутніми словами, з якими вже не дано звертатися солдатам, які навіки залишилися по братських могилах на всьому просторовиську від Волги до Одера.

Весна,

Черешен теплый иней.

Но что ни год – яснее мне:

война окончилась в Берлине,

а я остался на войне.

Я стер с лица и кровь,

и копоть,

Воронки канули во тьму.

Но все могилы и окопы

Прошли по сердцу моему.

Рядченко володів щасливим даром та умінням поєднувати пафос публіцистичності з образною філософічністю, а життєві деталі переплавляти на високої проби мистецькі образи та афористичність відтворення й осмислення змальовуваних подій. Тож чи варто дивуватися, що чимало його віршів було покладено на музику, що мало не в кожному творі віднаходяться строфи, гідні того, щоб їх цитували, вдаючись до сили їхньої образності. Мені багато разів доводилося бути свідком того, що навіть поети, які й самі цілі книжки написали про війну, як до окопної класики звертаються до вірша Івана Рядченка “В день закінчення війни”, в якому віднаходяться справді неперебутні, на святу класику короновані рядки, котрими поетові вдалося передати усю велич і весь апофеоз трагізму Дня перемоги:

Над мутной торопливой

Тисой

и стрекот выстрелов, и гул.

К жаре привыкший повар

лысый

Зачем-то ворот расстегнул.

Не рокотали стайки ЯКов

Над запылавшею зарей,

И кто-то пел, и кто-то

плакал,

И кто-то спал в земле сырой.

Вдруг тишь нахлынула

сквозная,

И в полновесной тишине

Спел соловей, еще не зная,

что он поет не на войне.

Не менше творче захоплення викликало у Рядченка й море, стихія якого не раз випробовувала його на міць і мужність, коли він виходив у море на посаді першого помічника капітана. Глибинне пізнання психології “людини моря”, істинної ціни морської романтики та моряцького буття дозволили йому створити цілу низку по-справжньому оригінальних, неповторних у своїй сюжетності та колізійності творів. Визначаючи вершинність поета, я вже якось писав, що “справжній поет, це той, кого, шануючи, цитують, а цитуючи – шанують”. Так от, поет Іван Рядченко може слугувати взірцем такого читацького та літературознавчого визнання. І недарма його поетична збірка “Навстречу штормам” тріумфально здобула першу премію VI Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві (1956), після чого творчість Рядченка набуває всесоюзного звучання, а ім’я його стає знаним і в літературних колах країни, і серед тих, хто цікавився мистецьким життям Радянського Союзу за його межами. Одначе з часом поетові стає затісно в канонах та коконах римованого мислення, він усе частіше вдається до драматургії та прози. І слід сказати, що й тут він виявляє неабиякий хист, що засвідчено його кіносценаріями “Координати невідомі”, “Якщо є вітрила”, “Слово про Україну”, п’єсою (у співавторстві) “Капітани не знають спокою”. А також у художніх романах “Приглашение в ад” та “Пир сумасшедших”; у художньо-публіцистичних книжках: “Одна на всех” та “Ступеньками шаткого трапа”.

У мене існує мій, суто суб’єктивний, метод визначення вартісності творчого доробку будь-кого з поетів. Полягає він у тому, що я інтуїтивно намагаюся визначити, чи виявляється серед його творів своєрідний поетичний заповіт, тобто отой, подібний до Шевченкового (не за змістом і формою, а за щирістю і громадянсь¬кістю), яким би він міг звертатися до прийдешніх поколінь, до своїх наступників. І в цьому плані мою особливу увагу привертає вірш Рядченка “Другу-поэту”, в якому автор розкриває своє бачення особи поета, його значення в сучасному суспільстві, концепцію громадянської поведінки поета і його статусу:

Растрескалась земля,

Распались государства.

Но если ты поэт,

Хоть и седоголов,

корону не роняй

и смело в душах царствуй,

ведь слово – это Бог,

а ты – властитель слов.

Под эхо катастроф

и крах всего земного,

пред небом не признав

оконченной игры,

ты сотвори твое

магическое слово

и новую любовь,

и новые миры.

Іменем Івана Рядченка названо обласну літературну премію, якою відзначають кращі нові книжки одеських поетів; на будинку, в якому він народився, з’явилася меморіальна дошка, його ж іменем нарекли й центральну бібліотеку міста Іллічівська.

Здавалося б, усе гаразд, якби не одна прикра деталь: на полицях нема його нових книжок. Ось чому, завершуючи свою доповідь на цьому вечорі, я запропонував підготувати і видати том вибраних творів Івана Рядченка. Причому оголосити передплату цієї книжки ще до її появи на світ. Упевнений, що у цього поета вистачить шанувальників, аби забезпечити вихід “вибраного” гідним тиражем. І ще... особливу подяку хочу висловити лауреаткам премії ім. Рядченка Олені Кукловій, Валентині Ковач та Світлані Лукіній, які, читанням творів Рядченка, організували справжній літературний театр. А що стосується Світлани Лукіної, то її заслуги у пропаганді творчості одеських поетів такі, що я давно запропонував наділити її досі не існуючим званням “Народної артистки Одеси”. З цікавістю вислухали присутні і спогади вдови поета Нінель Григорівни Рядченко, завдяки старанням якої вже чимало зроблено і для увічнення пам’яті І. Рядченка, і для увічнення його творчості.