Що становить собою наша “Шевченкіана”? Це або “класове ридання” над долею кріпака-рекрута в овечій шапці та кожусі, або ж маніакальне культотворення чи не менш наполегливі спроби очорнити Шевченка, зводячи його образ мало не до образу “вовкулаки”. Але досі так і не з’явилося жодного неупередженого дослідження, в якому б правдиво і суто документально було осмислено життєвий шлях Кобзаря в усіх його колізіях, суперечностях та... недоречностях, дотримуючись свідчень “його величності документу”.
Біда декого з нашої філологічної професури старого гарту саме в тому й полягає, що вже й на п’ятнадцятому році демократичного державотворення вони продовжують мислити тими ж стереотипами і тими ж прокурорськими “ярликами”, на яких їх самих колись виховували і які їм самим “приклеювали”. Якби Є. Прісовський прочитав мою книжку “Ріка дитинства” та десятки публікацій в різних газетах, то знав би, що мало хто з сучасних українських письменників віддав стільки шани Шевченкові – поетові, мужній людині, духовному лідерові нації, як автор цих рядків.
Але існує публіцистика, й існує аналітична дослідницька література, яка вимагає покладатися на “його величність документ”, пізнавати істинну причину тих чи інших вчинків митця, появи його творів, його заяв, його внутрішніх душевних, і його громадських конфліктів. І Шевченко в цьому плані не є винятком, незважаючи на те, що ідеалізація та ідолізація його, аж до фанатичного ідолопоклонства, певної частини “патрійотів”, виходять за межі здорового глузду, і самим Шевченком, я впевнений, були б сприйняті з сумною іронією.
Так от, впавши в “благородний гнів” і забувши про елементарну етику літературознавчої полеміки, Є. Прісовський одразу ж, із перших рядків своєї статті заявив, що Б. Сушинський виступив “із гострою антишевченківською статтею”, а отже, “ату його!”. Прісовському, бачте, не подобається, що я нагадав учительці, з якою полемізував у своїй статті “Його Превосходительство академік Шевченко”, що годі вже виховувати сучасну шкільну молодь на “риданнях” над нещасною долею “підпасича-кріпака Шевченка”, подаючи його як такого собі “дядька в овечій шапці та в кожусі”. Я всього лише нагадав цій вчительці і її колегам, що Шевченко був випускником одного з найелітніших вузів не лише Росії, але й Європи; що тривалий час він спілкувався з визначними людьми країни; що в останній період свого життя він уже був не просто інтелігентом, але й потрапив до кола вищої еліти імперії, і до нього, як до акаде¬міка, згідно з “Табелью о рангах” слід було звертатися “Ваше превосходительство”. Але що в цьому всьому Є. Прісовський узрів “антишевченківського”?!
Вдягнувшись в тогу останнього захисника непорочності Шевченка, Є. Прісовський звинувачує мене, нібито я вдаю, що першим відкрив, що “Шевченко був не “безграмотним мужиком”. Хоча я ніде й ніколи навіть не натякав на щось подібне, тобто насправді це звичайна “бузина по-професорськи” від Є. Прісовського. А щоб остаточно заспокоїти “заступника” Шевченка, повідаю йому найбільшу таємницю шевченко¬знавства: першими це відкрили... чиновники з ІІІ жандармського управління імперії, що переконливо засвідчено їх документами.
Ще студентом я виробив для себе формулу, якою тепер хочу поділитися з професором Є. Прісовським: “Філолог починається з уміння... ЧИТАТИ твір!” Так от, якби Прісовський не полінувався уважно прочитати мою статтю, а потім звернувся до першоджерел, то не став би доводити всім нам: твердження, що “Велика княгиня добилася помилування Шевченка своїм братом імператором Олександром ІІ – це міф. Це столичні знайомі Шевченка, – пише Є. Прісовський, – за допомогою віце-президента Академії художеств графа Ф.П. Толстого клопочуться про звільнення поета”.
Як кажуть в таких випадках в Одесі, “Ш-шас!”. Які це “столичні знайомі” могли домогтися в імператора Олександра ІІ (що не міг пробачити Шевченкові образи, якої той завдав його матері в своїй поемі “Сон”), аби він звільнив Шевченка від солдатчини?! Це ви, пане Прісовський, в хрестоматії для п’ятого класу таке вичитали, чи, може, наслухалися відповідей ваших студентів, які навчалися за тими ж таки хрестоматіями? Звичайно ж, будь-який документ першій особі хтось готує. Але приймає рішення все ж таки вона, ця перша особа, якою і була Велика княгиня Марія Миколаївна Романова, президент Імператорської Академії мистецтв (художеств).
Так от, якби Є. Прісовський хоч раз зазирнув у документи тієї пори, то знав би, що існує довідка ІІІ відділу, тобто жандармського управління, від 24 січня 1875 року про звільнення Шевченка. І там чітко мовлено: “Рядового Тараса Шевченка: по уважению ходатайства о нем Ее Императорского Высочества Президента Академии художеств, уволить от службы, с разрешением пользоваться правами художника... и с дозволением ему писать и рисовать, но под строгим наблюдением местных начальств и цензуры”. Я можу процитувати ще кілька цілком достовірних документів, в яких іде посилання на клопотання Марії Миколаївни. Наприклад, існує лист шефа жандармів В. Долгорукова на ім’я військового міністра імперії І. Сухозанета, в якому прямо мовиться: “рядового Тараса Шевченка, о помиловании которого, как известно Вашему Высокопревосходительству... изволила ходатайствовать Ее Императорское Высочество Великая княгиня Мария Николаевна, уволить от службы”.
Знову ж таки винятково для “полум’яного захисника” Шевченка професора Прісовського від¬крию велику таємницю: по тому, як, помилувавши інших бунтарів, імператор Олександр ІІ відмовився помилувати Т. Шевченка, в Росії існувала лише одна людина, яка реально здатна була вплинути на імператора, зламати його ображену гординю; одна єдина людина, до думки якої, крім думки самого імператора, могли дослухатися (і мали на це юридично-традиційне монархічне право) вищі військові та жандармські чиновники. І цієї людиною була, знову ж таки, донька Миколи І та сестра Олександра ІІ Велика княгиня Марія Ми¬колаїв¬на! До речі, про солдатчину. Вона була тяжкою. Але через неї пройшли мільйони чоловіків тієї пори, не користуючись при цьому такими поблажками начальства, якими користувався тривалий час Шевченко. Хтось здатен заперечити це? Тоді з якого приводу істерика?
Так само існують незаперечні документи, які доводять, що Марія Миколаївна брала участь (через участь у лотереї) у викупі Шевченка. За її ж таки підписом надходили клопотання про дозвіл для Шевченка проживати в Петербурзі, про дозвіл для нього на подорож Україною, про надання йому звання академіка... То що з цього всього так патетично збирався заперечувати професор Є. Прісовський, тавруючи мене за “антишевченківську статтю”?!
Я розумію, що Є. Прісовський звик витлумачувати все, що пов’язане з Шевченком, за принципом тієї вчительки, з якою я полемізую: “Нас так вчили”. Якщо хтось, у тому числі й професори університету, хотять знати тільки того Шевченка, якого “їх вчили”, якого вони звикли бачити по хрестоматіях – то це їх справа. Але Прісовському цього замало, і, підписуючись усіма можливими титулами та званнями, він вже бачить себе в ролі праведного захисника Шевченка. Може годі блюзнірствувати? Навіщо Ви так принижуєте Шевченка, який ніколи не потребував і не потребуватиме вашого, вибачайте, “заступництва”? Це геніальний поет, самодостатня особистість, але...
Я справді вважаю, що в своєму листі на ім’я шефа жандармів Т. Шевченко повівся не так, як повинна була повестися людина, котра знає, що таке гідність і що таке страждання за правду, за народ. На той час вірші його вже, власне, пройшли цензуру. Не існувало жодних підстав для того, щоб Шевченко змушений був аж так принижуватися. І якщо сам Шевченко пише шефові жандармів: “Вполне сознаю свои заблуждения и желал бы, чтобы преступные стихи мои покрылись вечным забвением” і т.п., в такому ж дусі... Коли він сам називає свої вірші “злочинними”, то чому я, чи будь-хто інший з читачів, повинен сприймати це як належне?
Звичайно ж, змінити вже нічого не можна, що Шевченком написано, те написано. Але чому я як читач не можу мати з цього приводу своєї власної думки? Чому мені і тисячам інших читачів має імпонувати така одверта слабкодухість митця, хоча історія знає безліч прикладів, коли навіть під загрозою тяжких тортур і смертної кари люди не відмовлялися від своїх поглядів і ніщо не могло примусити їх назвати свої твори “злочинними”? Або ж вони все ж таки ламалися і добровільно називали їх “злочинними”. Але тоді вже й нащадки оцінювали їх вчинки по-іншому. І нічого тут не вдієш. То чому я, чи хтось інший, у роздумах над подібними вчинками повинен озиратися на “полум’яних захисників Шевченка” на кшталт Прісовського, щоб вони, боронь боже, не звинуватили нас в “антишевченкізмі”?!
Так, я вважаю, що в день смерті імператриці Марії Федорівни, матері Марії Миколаївни та Олександра ІІ, Шевченко не мав морального права писати у присвяченому померлій жінці вірші (і не тому, що вона була імператрицею, просто, будь-якій жінці, будь-якій людині в день її смерті!):
Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люде проклянуть!
Не проклянуть,
а тілько плюнуть
На тих оддоєних щенят,
Що ти щенила....
Я вважаю, що, як би Шевченко не ненавидів царизм, у нього як поета завжди мало б вистачити такту і водночас художніх засобів, щоб висловлювати своє ставлення до існуючого ладу, не ображаючи жінку, та ще й в день її смерті. І ніякі “полум’яні захисники Шевченка” не переконають мене, що в даному випадку Шевченко повівся гідно, по-людськи, по-християнськи, по-лицарськи, як освічена, вихована людина! Він не мав морального права поводитися так, незалежно від того, як він ставився до цієї померлої жінки, яка, до речі, нічим особисто перед Шевченком не завинила. І не її вина, що вона була людиною свого часу, і що долею їй було суджено стати імператрицею, а Шевченкові – кріпаком і поетом. Обоє вони жили в тій системі людських і державницьких цінностей, в яких їх поставило життя. І якщо мене цей вчинок обурює, то не тому, що прагну похитнути уявлення когось про велич Поета, а тому, що з цього випливає... моральний урок для всіх нас, нині сущих.
І якби Прісовський, перш ніж впадати в праведний гнів, уважно та вдумливо перечитав мою статтю, то зрозумів би, що мене обурює не так цей вірш, як тлумачі його поезії. Які замість того, щоб по-людськи пояснити молодому читачеві: школяреві, студентові, гімназистові, що в даному випадку, в даному вірші поетові, на жаль, зрадило почуття міри, почуття людяності, що він відступив від християнської моралі, що в нього здали нерви, що він зірвався... Але ж замість цього, наші тлумачі намагаються виховувати на подібних віршах цілі покоління... молодих класовоненависників. Бо це вони, розпалюючи в нас “безкомпромісний класовий гнів”, пишуть, цитую за “Шевченківським словником” (а можна цитувати й за іншими джерелами), що твір цей, з “О суко!”, “...являє собою характерне для політичної лірики Шевченка поєднання інвективи з медитацією (?!). Прокляття на адресу цариці – давнього політичного ворога поета, осміяного ще в поемі “Сон”, – переростають у скорботний роздум про непорушність тодішнього ладу. Цариця померла та залишаються царі з міністрами-рабами, її “оддоєні щенята” (один з яких цар Олександр ІІ)”.
Повторюю: річ тут уже не в Шевченкові, а в тлумачах його творів та запопадливих “захисниках”. Бо це вони на подібних тлумаченнях виховували й виховують цілі покоління вчителів. А як після таких виховних пасажів накажете викладати в шкільному класі християнську етику?
Годі, ми вже виховували “великих пролетарських гуманістів” на поезіях іншого нашого класика, Павла Тичини: “Всіх панів до ’дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!” І якщо й досі тлумачі подібних поезій переконують нас, що в прямому, в брутальній формі висловленому, закликові до фізичного винищення всіх “панів” на тій лише підставі, що вони належать до іншого класу, – це і є прояв пролетарської свідомості і гуманізму, то дозвольте запитати: що ж тоді зветься нелюдством?
Був Шевченко-Поет, і був Шевченко-Людина, з усіма її слабкостями, вадами характеру, психологічними зривами і надломами. На жаль, у мистецькому світі це звичайна, майже буденна річ. Історія знає сотні прикладів цілковитої невідповідності мистецького ідеалу письменника – його реальній людській сутності. Шевченко, безсумнівно, геніальний поет, але він ніколи не був не лише ідеалом, а навіть взірцем того, яким саме повинен бути в реальному житті Поет такого рівня. І, мабуть, першою помітила цю трагічну невід¬повідність жінка, яка щиро закохалася в нього – княжна Варвара Репніна, про що свідчать її листи до вчителя Шарля Ейнара (докладніше про це – в моїй дослідницькій книзі “Тарас Шевченко: геній в самотності”).
Культи духовних вождів, як і культи вождів та кумирів політичних, державних, військових, спортивних і мистецьких, творять усі народи світу. Все залежить від того, наскільки об’єктивно і цивілізовано це робиться, і наскільки розумно визначено межу між земними діяннями кумира – і його ідеалізованим, висвяченим на національній гордині, Образом.
Твори Шевченка, його щоденникові записи, спогади про нього, його листи, протоколи допитів, одне слово, геть уся документально-джерельна база зас¬відчує, що Шевченко не прагнув стати ні кумиром, ні духовним вождем, ні ідолом; мало того, з усієї відповідальністю засвідчую, що, як особистість, він, власне, й не готовий був до такого хреста. І може, в цьому й полягає його, як митця, щастя.
А щодо отого ідола, якого витворюють з нього наші запопадливі хуторянські ідолопоклонники, то сам Шевченко не має до цього ніякого відношення. Боги кумирів та ідолів не творять, вони творять... ницих! А вже ниці витворюють собі і кумирів, й ідолів, і... самих богів.
