Продовжуючи розмову про ситуацію, що склалася на Одеській кіностудії (розпочату в статті «Одеська кіностудія, що робити?» - «О.В.», 29 березня ц.р.), ми попросили висловити про неї свою думку Євгена Женіна – журналіста, єдиного в Україні представника Координаційної ради Міжнародної гільдії кінокритиків, члена Національних спілок кінематографістів, театральних діячів і журналістів України. Подіям на студії присвячено чимало публікацій Є. Женіна, заснованих на серйозному, сумлінному підході до викладення матеріалу. Публікації ці, однак, не сподобалися одному з головних діючих осіб драми на Французькому бульварі – генеральному директору кіностудії О. Я. Неверко. Більше того, зачепили «честь, гідність і ділову репутацію» Ольги Ярославівни, за захистом яких вона звернулася до суду, пред'явивши позов Є. Женіну і газеті «Юг». До відома: честь, гідність і ділова репутація оцінені позивачкою в 50 тисяч гривень з кожного відповідача.
Одеські кінематографісти опублікували Заяву на підтримку Є. Женіна. У ній, зокрема, говориться: “Ми цілком і за всіма пунктами підтримуємо позицію “Юга” та Євгена Женіна і офі¬ційно свідчимо, що абсолютно усі факти і відомості, викладені в їхніх публікаціях про події на Одеській кіностудії та навколо її, відповідають дійсності й відображають думку кожного з нас. Думка, яка і раніше неодноразово висловлювалася нами в засобах масової інформації й у публічних виступах на прес-конференціях”.
– Євгене, створюється враження, що Ольга Ярославівна Неверко керується принципом “найкраща оборона – це наступ”. От тільки важко уявити, що у Ваших публікаціях було щось таке, що справді могло зачепити її “найкращі почуття”...
– У цілому, весь мій мате¬ріал “Свої серед чужих?” в “Юге” – є звіт із прес-конференції членів правління Одеського відділення Національної Спілки кінемато¬графістів України. Про це сказано в преамбулі, та ще й з акцентуванням: “оскільки автор цих рядків неодноразово писав про подібні “художества” і чітко висловлював з цього приводу свою власну точку зору, то цього разу хотілося б звернути увагу на позиції інших спостерігачів і безпосередніх учасників названих подій”. До слова, заяви Я. Лупія і Є. Марценюк на тій прес-конференції є в наявності і в “Вечерней Одессе”, і в “Правде Украины”, і в телевізійних звітах на всіх каналах.
Ну, а якщо спробувати припустити справжнє джерело люті О. Неверко – то, як знати, чи не криється вона у її реакції на ті рядки іншої моєї публікації, “Реквием по бригантине” (“Юг”, 22 грудня 2005 р.), на які Неверко аж ніяк не ризикнула звернути увагу суду. “Результати неправомочних і незаконних дій керів¬ництва студії фіксувалися і скасовувалися Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 24 березня 2005 року (справа № 2-76/2005). В іншому сугубо юридичному документі говорилося так: “Одеська кіностудія художніх фільмів... практично не займається виробництвом фільмів” – це з Рішення Апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2005 р. (справа № 72-6969/2005). А ось і зовсім несподіване: “Одеською кіно¬студією художніх фільмів допущено підробку документів, представлених суду як докази в справі, що є підставою для реагування судом шляхом винесення окремої ухвали з направленням його прокуророві…” – саме так, слово в слово, написано в окремій постанові Приморського районного суду Одеси від 15 червня 2005 р. (справа № 2-71/2005). І далі – вказується пряма правова основа: конкретна, 97-ма стаття Кримінально-процесуального Кодексу України”.
– Чи не дивно, що при усьо¬му цьому О. Неверко говорить про честь, гідність і ділову репутацію?..
– Можу повторити вже один раз сказане мною: по суті, судом дано точну характеристику ситуації на кіностудії, з точки зору прозорості дій її керівників, чистоти їхніх помислів, ділової репутації й порядності, профе¬сійної та службової честі – як мірил власне людської гідності і душевних якостей.
– Так, кінематографісти борються за студію, до них приєднується громадськість, – хоча і не так активно, як можна було б очікувати в настільки критичній ситуації... Але не дає спокою запитання: чому, все-таки, стало можливим настільки нахабне закулісне ухвалення рішення про акціонування?
– Пошлюся на позицію Правління НСКУ, партії “Трудова Україна” і більшості журналістів, які писали про це (а число публікацій і телесюжетів про “діяльність” Неверко в Одесі і в Києві, а тепер вже й у Москві – після публікації в “Коммерсанте” – перевищило 100!): мала місце змова з київськими чиновниками; м'яко кажучи, невиразна і непослідовна роль Держкоммайна; як випливає із Заяв НСКУ (до слова, ці факти опубліковано в пресі!), виявлено підробку підписів і фальси¬фікацію документів, які подавались на всі рівні, аж до Президента України. А звідси – виходячи з цілком зрозумілого розрахунку на явну достовірність цих документів і підписів! – відповідна реакція того ж Президента. І... дуже не хотілося б вірити, але…як спростувати те, що “гроші вирішують все”, і “того, чого не можна домогтися за гроші, – можна домогтися за дуже великі гроші”… І знову процитую себе: “У чому, мабуть, погодилися одеські кінематографісти і киянин пан Ткаченко, – так це у визнанні й справді прозорого факту: якби кіностудія розташовувалася не на Французькому бульварі, точно над морем, а де-небудь на околиці Таїровського масиву – навряд чи така буча зчинилася б…”
– Чи можна повернути процес назад?
– Саме на це й спрямовано наступні дії. Зареєстрований В. Коновалюком 15-16 березня Проект Постанови Верховної Ради України, який (оскільки зареєстрований!) розглядатиметься, нехай і новим складом депутатського корпусу, – а в цьому документі прямо говориться про незаконність того, як здійснювалося “акціонування” кіностудії. Подані до судів з того ж приводу позови Л. Бурлакі, В. Козачкова, Л. Павловського, прес-конференція Б. Савченка і Я. Лупія в Києві 4 квітня, офіційні звертання від імені усіх творчих спілок Одеси на адресу Е. Й. Гурвіца, заяви Конфедерації Спілок кінематографістів країн СНД і Балтії тощо. Особливо підкреслив би цитату з офіційної заяви голови Фонду Держкоммайна В. П. Семенюк від 23 березня в межах її Інтернет-конференції on-line: “У разі невиконання хоча б одного пункту, об'єкт буде повернуто в руки держави. Президент України, так як і Цушко, і Семенюк, до створення даного підприємства відношення не мав, бо створення відбулося при минулій владі під патронатом Януковича і Чечетова. Нам вдалося збільшити державну частку і залишити контроль за державою, незважаючи на рішення суду”. Мабуть, навіть при всій ухильності цієї заяви, все-таки хоч якісь проблиски надії він може залишити.
– Які варіанти порятунку студії?
– Імовірно, серед найпрос¬тіших і найлогічніших шляхів – такий.
Акціонування провадиться заново, “з нуля”, але – за Законом, з безумовним і неухильним дотриманням всіх існуючих на цей рахунок правил. У цьому разі – “і вовки ситі, і вівці цілі”, тобто матеріальні інтереси тих же інвесторів не страждають, тим більше, що з числа їхніх супротивників у число їхніх прихильників переходять самі кінематографісти. Адже при цьому, навіть якщо акціонерне товариство і буде за формою і статусом закритим, – то вже принаймні не від самих кінематографістів! Категоричною умовою ставиться ЗБЕРЕЖЕННЯ ПРОФІЛЮ акціонерного товариства – як кіностудії, і ніяк не інакше. А в цьому – гарантії того, що режисерові не запропонують перекваліфікуватися у прибиральники “престижної” сауни, а директору знімальної групи – у адміністратори на побігеньках при якомусь турагентстві або казино.
Реальний механізм здійснення цього варіанту практично безболісний. Єдина ланка, яка при його запуску виявляється не при ділі, – це персонально О. Неверко. У свою чергу, здається, логічність, виправданість і закономірність такого ставлення до неї особисто випливає як із усього того, що вона встигла “створити”, так і з ОДНОСТАЙНОГО (!!!) рішення Пленуму Центрального Правління НСКУ в Києві 14 лютого 2006 року про виключення її із Спілки кінематографістів
– Припустимо, що студія – в руках колективу. Яким чином залучати інвесторів? Що може бути в сценарному порт¬фелі: фільми “артхаусні”, касові? Тобто, яке кіно знімати?..
– По черзі. В моєму уявленні формула “в руках колективу” – аж ніяк не синонімічна формулі “на противагу інвестору”. Адже, говорячи щойно про те, як “і вовки ситі, і вівці цілі”, я і мав на увазі: колектив ДОВІРЯЄ інвесторові, а інвестор – ПІД¬ЗВІТНИЙ колективові. Інвестор (формально!) вже є – той же Ткаченко. Так-так, суто формально. А якщо всерйоз – апробований на цей рахунок прецедент “Мосфильма”, наприклад. Тобто (як один з варіантів!), телепродюсер використовує виробничу базу і кадри спочатку для поточних проектів, нехай і дрібних, але при цьому встигає давати можливість зйомок московським кіногруппам. (Вони й сьогодні є! Ну, скажімо, нещодавно з'явився К. Хабенський з російським проектом, але з Неверко, як мені передали, він спільної мови не знайшов...). З'явиться перше виробництво – і буде перший оборот вкладених грошей. Далі – більше, і ніякі це не Нью-Васюки, а реальне повсякденне буденне життя кі-но-сту-ді-ї!
Про сценарний портфель і про жанрову, стилістичну та іншу спрямованість фільмів. Був показовий приклад при директору Ю. В. Коваленку. Це за часом – кінець 80-х – початок 90-х років, період представництва студії на усіх світових фестивалях, у всіх рейтингах і, попутно, випереджання Одеською студією у всесоюзних рейтингах навіть “Ленфильма”, з виходом на 2-3 місця в СРСР. Отже, Коваленко пропонував режисерам робити кіно або на касу, або на фестивальне реноме. Третього – не дано. І – одні робили “касу” (зокрема й телевізійну – адже тоді за обсягом телефільмів Одеська кіностудія вийшла на перше місце в СРСР і стала де-факто базовою кіностудією для Держтелерадіо СРСР), інші (К. Муратова, М. Кац, Ю. Белянський) – працювали “на фестивалі”. Саме ця стратегія і ця тактика Ю.В. Коваленка дозволили Одеській кіностудії першою в СРСР відмовитися від державного субсидування, перейти на комерційні рейки, самостійно заробляти і… брати ще декого, з числа інших студій країни, “на буксир”.
– Який кадровий потенціал студії: стара гвардія, нове кінопокоління?
– Найболючіше запитання... Одних уже немає, а другі – далеко. Хоча: зі старої гвардії – той же Новак готовий і може знімати хоч сьогодні. Лупій – аналогічно. А що, наші ж, які стали москвичами нині Л. Павловський, І. Апасян, А. Полинніков або той же В. Шиловський – не запустилися б у нас, якщо запросити їх із проектом?!
І, крім того, згадаємо: завжди, з часів Довженка, продовжуючи часом Хуциєва і Тодоровського, Левіна і Костроменка, потім – Юнгвальд-Хилькевича, Говорухіна і Муратову, потім – Новака і Лупія, Полиннікова і аж до Віктюка (так-так, того самого!), Кузьменка, Каца, Минаєва, Белянського, М. Іль¬єнка, Апасяна і Гришина, – студія вважалася “студією дебютів” (усі названі вище режисери дебютували тут!). Але й сьогодні ж є напевно можливість знайти амбіційних молодих талановитих хлопців – і не тільки в Одесі, і не стільки в Одесі, скільки скрізь, – готових і щасливих (!) заради дебюту піти “під бригантину”. Цей пошук майстерно вміли вести Г.П. Збандут, Ю.В. Коваленко, і не тільки вони.
...Слово честі, боюся, щоб все-таки не здалися мої погляди апологетизацією горезвісних Нью-Васюків, але насамперед – сугубо прагматична теза: щоб через рік, або через п'ять років, або через десять, але кіно МОГЛО з'явитися в Одесі знову – в жодному разі не можна сьогодні втратити хоча б те, що стало воістину священним, “кіномісце” на Французькому бульварі, 33.
