…Три століття тому турки-яничари, зробивши черговий набіг на українську землю, везли додому цінну здобич: золото, срібло, зброю. І обов’язково гнали вродливих полонянок. Від продажу слов’янок до гаремів столичних багатіїв можна було взяти більший бариш, ніж за будь-що інше. Хто ж із нас, українців не переймався долею української дівчини Насті Лісовської?
Сьогодні турецькі чоло¬віки не перестали цінувати чорноброву українську вроду. Проте методи завоювання дівочої прихильності змінились докорінно. Тепер вони везуть додому не бранок, а законних дружин.
Історія, про яку хочу розповісти не вигадана, лише з етичних міркувань змінені імена.
Наших молодят познайомив автобан. Він, назвемо його Ісмаїлом, молодий інженер, приїхав будувати магістраль Київ – Одеса аж із-за Чорного моря. Базуватись людям і техніці випало у Любашівці. Вона – юна люба¬шів¬чанка, яка, звичайно ж мріяла про велике кохання, про те, щоб її носили на руках. Невисокого зросту русявочка, з виразними сірими очима була студенткою. Саме того року Галочка перевелась на заочне від¬ділення.
Коли Ісмаїл зайшов до місцевої крамнички за покупками, Галя уже збиралась виходити. Їхні погляди перетнулись.
Наступного дня о тій же годині турчанин поспішав до крамнички. Не стільки за покупками, як для того, щоб побачити оті чудові очі, які притягували як магніт. Галини не було. Проте Ісмаїл не розчаровувався. І з’являвся у магазині до тих пір, поки знову не зустрів там Галю.
А потім їхні зустрічі ставали все частішими і врешті-решт перетворились на побачення.
Їм було добре разом, як каже нинішня молодь, прикольно. Спочатку навчали одне одного своєї рідної мови. Кожне вивчене слово зближувало їх. Змагалися, хто більше опанує літер, речень, звертань. А оскільки обоє виявилися старанними учнями, то незабаром могли легко спілкуватись обома мовами: турецькою і українською.
Та все одно краще за будь-які слова про те, що діється між Галиною та Ісмаїлом, говорили квіти. Він жодного разу не забував їх, йдучи на побачення. Вони й допомогли дівчині відважитись на досить-таки відчайдушний крок: вона дала згоду іноземцю вийти за нього заміж.
Ісмаїл їхав у відпустку додому. Мав намір пошвидше повідомити батьків про своє одруження, підготувати їх до зустрічі з невісткою-україночкою. Щойно він сів на літак, як злі язики почали зловіщати за Галининою спиною: “Утік Галькин заморський жених, не повернеться сюди ніколи”.
Дівчина – у сльози.
“А, може, й справді люди правду кажуть”, – думала, плачучи.
Увечері задзвонив телефон:
– Мила моя, я так скучив за тобою, – говорив у трубку Ісмаїл. – Ось владнаю передвесільні справи і одразу прилечу.
Той місяць розлуки, здається, тягнувся цілий рік. “Доброзичливці” й далі продовжували посмішкуватись. Однак дівчина на те перестала зважати. Коханий телефонував щодня – і це для неї було найголовнішим. Все інше не мало значення. Разом із Галинкою хвилювалась і її мама – Оксана Іванівна. Вона не посміла розбити доччину любов, хоча й не уявляла, як тій житиметься у чужій країні. Батько нареченої спочатку незадоволено буркотів, а потім змирився. Видно вирішив, що протистояти справжньому коханню – все одно, що закрити місяць на небі полою кожуха.
…І він повернувся. Галинка летіла до нього, мов на крилах. Їхні очі знову зустрілись, як тоді, першого разу, і вже нічого не потрібно було говорити.
Ісмаїл привіз усім домашнім подарунки, нікого не забув. Догодив і майбут¬ньому тестеві – купив йому сучасну супервудку з усіма наворотами, котра “сама ловить рибу”. Подарунки роздав, а натомість забрав із собою Галинку.
Весілля зіграли в Анкарі, у рідному місті Ісмаїла. Коли молоді після всіх дипломатичних та урядових утрясінь ставили своїх підписи у тамтешньому РАГСі, звучав марш Мендельсона, були квіти, вітання. Все, як у нас на Батьківщині. Ось тільки келихів із шампанським нареченим не підносили – у Туреччині молодь дуже оберігають від спиртного. Навіть від такого, яке у нас на Україні вважається слабоалкогольним. Не визнає алкоголю і їхня віра.
Цікаво, що цього ж дня у РАГСі розписувалась ще одна інтернаціональна пара, де наречена також була з України. Виявляється, подіб¬ні шлюби у наших заморських сусідів давно вже не рідкість. Вибір жениха сприй¬мається його родиною ніби щось само собою зрозуміле. І дівчат-слов’янок приймають у сім’ї без заперечень.
На весільному знімку Галинка була у сліпучо-білій дорогій сукні, аж до п’ят. Голівку прикрашали вінок і фата. Все, як на звичному нам весіллі. Ісмаїл одягнув строгий, класичного крою костюм. І якби не позначка турецького фотографа, можна було б подумати, що знімок зроблено на Україні.
Святковий стіл у Туреччині накривають в основному солодощами – щоб солодким було сімейне життя у молодят. П’ють вино, але тільки дорослі чоловіки. Молодий і молода до когорти дорослих ще не відносяться, тому, окрім соку, компоту і чаю не мають права пити нічого. Цей звичай можна зрозуміти – народ прагне мати здорове поко¬ління. До того ж, зневажати древні традиції мусульман, все одно, що зневажати рідних батька й матір.
День весілля промайнув, ніби одна щаслива мить.
“А якими будуть будні?” – хвилювалась Галя. Адже давно була начувана про паранджу, гареми.
Будні почались із приємної несподіванки. Паранджа і гареми залишились у Туреччині у минулому, за¬тримались хіба що в сіль¬ській глибинці.
Ця держава обрала європейський шлях розвитку. І сьогодні є серйозним претендентом на членство у Євросоюзі. Отож, і спосіб життя тут відповідний.
Зате якою трепетною турботою, якою ніжністю і любов’ю огорнув її суджений! Після весілля почав кликати: “Моя дитинко”. Виявляється турецькі представники сильної статі дуже сентиментальні і своїх коханих називають саме так. Та не тільки називають, а й ставляться так, ніби перед ними любі і неповторні діти. Отож, всі обов’язки по забезпеченню сім’ї усім необхідним бере на себе чоловік. Жінці працювати не обов’язково. До речі, тещу свою Ісмаїл зразу ж назвав мамою.
…Минулої осені у квартирі Галиних батьків пролунав дзвінок. І Оксана Іванівна почула:
Мамо! – радісно гукав Ісмаїл. – Тепер у мене вже є дві дитинки! Галя народила дівчинку. І тепер Галюня моя старша дитина, а Гульнара – меншенька.
…Час летить дуже швидко. І Гульнарі вже виповнилось 10 місяців. А молодята знову приїхали на Україну – будують нову дорогу Київ – Чоп. Ісмаїл працює інженером, а Галинка – перекладачем. На восьме березня бабуся Оксана їздила в гості, так що на свої очі побачила, як вже бігає її онучечка.
