Розмови про дефіцит цукру то згасають, то спалахують з новою силою. Комусь треба нагнітати страхи і підвищувати ціни до небувалого рівня, давати дорогу іноземній сировині. Сьогодні на ринках нашої області цукор можна купити за ціною 4,50 – 5 гривень, чого не було за всі пам'ятні часи. Кажуть, дефіцит.
ЯК ШАГРЕНЕВА ШКІРА
Але звідки дефіцит у нашій області, де є три цукрових заводи, і цукрові буряки вирощуються на площі понад 45 тисяч гектарів?
Стійте! З гектарами ми трохи загнули. Таке величезне поле область мала... 15 років тому, а потім воно, як шагренева шкіра, звужувалося щороку і дійшло у минулому році до 6,4 тисячі. Але це лише один з “рекордів” у цій галузі. А ось і другий: торік отримано найнижчий за всю історію збір цукрових буряків – 116,1 тисячі тонн.
Практично вирощуванням цієї культури займалися 102 господарства, у півтора раза менше, ніж ще рік тому. Але це за статистикою. А практично в області нараховується менше тридцяти господарств, де цукровим бурякам виділялося понад сто гектарів. Вони дали 60 відсотків усієї вирощеної сировини. А кілька районів – Ананьївський, Великомихайлівський, Миколаївський і Фрунзівський – ці “недосяжні” сто гектарів мали лише в сукупності на всій своїй території.
Що ж сталося? Чому так стрімко упав інтерес до вирощування цукрових буряків? Відповідь начебто лежить на поверхні. Затрати виробників просто не окуповуються. А працювати собі на збиток ніхто не бажає. Адміністративні заходи, завдання і графіки справі не допомогли.
Ситуація дійшла до тієї критичної точки, за якою можна чекати лише повне зникнення цієї галузі рослинництва. Такого не можна допустити!
ЦІНА АМБІЦІЙ
Пригадується торішня підготовка до важливої розмови напередодні сівби буряків. Нарада переносилася кілька разів, тому що високопоставлені чиновники ніяк не могли знайти вільну хвилину для зустрічі з тими, хто вирощує сировину. А запізніла зустріч у кінці квітня нічого не дала. Це в позитивному значенні. А в негативному позначилася досить істотно: плантації під цукрові буряки було за рік зменшено ще удвічі!
Восени довелося платити втридорога за таке ставлення переробників до сировинників. Всі три заводи – Котовський, Заплазький і АПК “Південний” – не змогли розпочати вчасно новий сезон. Перші два розпочали переробку солодких коренів на два тижні пізніше наміченого терміну, та й то за рахунок сировини, завезеної із сусідніх областей. АПК “Південний” взагалі включився в роботу на місяць пізніше. У подальшому котовці через брак коренеплодів простояли більше двадцяти діб. Втрат, звичайно, було зазнано величезних.
Ще трохи цифр, щоб чіткіше уявити собі ситуацію, що склалася на заводах. Підприємствам все-таки вдалося набрати у загальній сумі 314,6 тис. тонн солодких коренів. Але лише третя частина сировини була з господарств нашої області. Читач запитає, а де ж решта сировини, вирощеної у наших північних районах. Виявляється, вона була завезена на цукрові заводи сусідніх областей. У кількості понад 15 тисяч тонн. Ось така вийшла арифметика.
А ось і кінцевий результат нездорових взаємин сировинників і переробників: у минулому році було вироблено з усіх видів сировини лише 37,6 тис. тонн продукції. І це ще один сумний рекорд за багато років роботи заводів.
БУЛИ НАДІЇ НА ЗАКОРДОН
Чому ж склалася така ситуація? З одного боку, переробники всіляко прагнуть обділити виробників сировини, за їхній рахунок “робити” для себе непо¬мірно високий прибуток. Не маючи інших ринків збуту селяни були змушені підписувати принизливі для себе договори, щоб покрити хоч частину своїх витрат. Це показали і підсумки за минулий рік, коли рівень тієї ж рентабельності цукрових буряків в цілому по області склав всього-навсього 1,9 відсотка. За цією цифрою – десятки господарств, які так і залишилися із збитками.
З другого боку, керівники заводів так зневажливо поставилися до вітчизняних сільгоспвиробників тому, що сподівалися на сировину з-за кордону, так званий цукор-сирець. Він їх виручав багато разів у важку хвилину, дозволяючи “не кланятися” місцевим сировинникам. Але, як відомо, цей сирець то завозився в країну, то його імпорт заборонявся.
Зараз у цього ненадійного джерела пересихають всі канали. Неврожай цукрової тростини в Австралії, різко скоротилися постачання з Бразилії. Причина – цукор-сирець ефективно використовується для виробництва альтернативного пального. Отже, потрібно повернутися до своїх старих партнерів, що трудяться буквально поруч і завжди були надійними постачальниками сировини.
КРОКИ НАЗУСТРІЧ
Недавня нарада з питань виробниц¬тва цукрових буряків і цукру на базі Заплазького заводу мало зовсім іншу тональність. Її задала А.М. Малухіна – фінансовий директор ТОВ “Інцукорпром”. Вона не скупилася на щедрі обіцянки. Було навіть оголошено, що керівник господарства, який здасть на завод 15 тисяч тонн сировини, одержить трикімнатну квартиру в Одесі, за 10 тисяч тонн – автомашину, за 5 тисяч – три путівки на курорт. Встановлено і нову ціну за тонну солодких коренів – 195 гривень.
Але рентабельність складається не лише від пропонованої ціни, але і від суми витрат на цю саму тонну коренів. А вона залишається досить високою.
Вже підраховано, що у нинішньому році на гектар посівів потрібно 4,5 – 5 тисяч гривень. Отже, доходи залежатимуть від врожайності. Якщо вона становитиме 350 – 400 центнерів з гектара, кажуть учені, то рентабельність становитиме від 70 до 135 відсотків. Тоді не потрібно розширювати посіви соняшнику, займатися вирощуванням інших хоч і рентабельних, але спустошливих для ґрунту культур.
Чи можлива така врожайність для нашої області, коли у минулому році вона склала всього 180,9 центнера, а в Ананьївському – 65,6, у Савранському – 96,9, у Березівському – 133,6?
Виявляється, і в наш час, і за умов, що сьогодні склалися, можна одержувати і понад 400 центнерів. Це постійно доводить ПСП “Маяк” Ширяївського району, яке очолює М.Й. Захар’єв. Але поки що це єдиний приклад по області.
А ось що розповів його сусід із ПСП “Світанок” В.Ф. Маймескул на тій же нараді:
– Ми щороку сіємо по 500 – 600 гектарів цукрових буряків. Продавали буряки по 218 гривень за тонну. Спрацювали рентабельно. Але якби мали врожайність 400 центнерів, то одержали б 4 мільйони чистого прибутку. Але немає сучасної техніки.
Чи не так, досить привабливі цифри, які повинні змусити задуматися будь-якого аграрія.
Але от як одержати ці самі центнери? Давайте послухаємо ще одного досвідченого фахівця в цьому питанні – голову СТОВ “Куяльник” Котовського району А.І. Возіяна. Це господарство щороку здає на цукровий завод до 7 тис. тонн коренеплодів.
– Буряк, – каже він,– високозатратна культура, тому турбота про її вирощування повинна бути загальнодержавна. Про буряк повинні турбуватися не лише хлібороби, але і заводчани. А на практиці виходить так, що договори складаються явно не на паритетних засадах. Особливо ми втрачаємо через показник цукристості, який встановлює заводська лабораторія. За 14 років моєї роботи вона лише в один рік становила 17 відсотків, а то все 15 та 15. А самим перевірити цей показник просто ніде. Потрібно відкрите партнерство, а в нас поки що умови угоди диктують ті ж цукровари.
Втім, про необхідність перебудовувати свої взаємини із сировинниками зрозуміли і самі переробники. Принаймні всі три директори вищезгаданих заводів у своїх виступах більше говорили про те, як вони вже допомагають і допомагатимуть селянам. С.В. Перепелиця, – директор Котовського цукрового заводу, того самого, що у минулому році завозив 40 відсотків сировини з-за меж області і зазнав на цьому великих збитків, тепер, здається, зрозумів, що потрібно турбуватися про сировинну базу, яка є буквально поруч. Тепер завод допомагає буряківникам грішми, добривами, насінням, комбайнами. У перспективі у заводчан буде своє поле в 100 гектарів. А далі – воно значно буде розширено.
Розпочав збільшувати сировинну базу і директор Заплазького цукрового заводу Г.К. Козачонок. Він теж переконався, що коли плантації цукрових буряків у місцевому Любашівському районі зменшилися у п’ять разів, то це боляче вдарило по сільгоспвиробниках, але ще болючіше – по переробниках. Заводові необхідно було задіяти 150 автомашин для перевезення сировини із сусідніх областей. Тепер він старається зацікавити місцевих сировинників, обіцяє їм матеріальну і фінансову допомогу, інші блага.
А от АПК “Південний” знову націлений завозити сировину з Миколаївської області, причому 46 тисяч тонн. Це третина всіх потреб. Крім того, велика частина того ж буряку надходить із Саратського району, що нітрохи не ближче. А в рідному Іванівському цій культурі відводиться лише 800 гектарів – десята частина потреб. Тож є ще над чим задуматися та помізкувати.
Якщо скласти всі пропозиції й обіцянки, висловлені на нараді, то картина виходить досить вражаюча. Сьогодні йде авансування бурякосійних господарств насінням, матеріально-технічними ресурсами, грішми. ТОВ “Інцукорпром” видає кошти на закупівлю сівалок точного ви¬сіву і комбайнів.
Вони сподіваються, що у відповідь на таке піклування аграрії знову виявлять зацікавленість щодо вирощування цукрового буряку. І вже в поточному році площі під цю культуру зростуть до 8 тисяч гектарів.
А що завтра?
Досі розмова велася лише по поточних справах. Але існує потреба глибше вникнути в проблеми вирощування буряку та виробництва цукру. Особливо з урахуванням вступу нашої країни до Світової організації торгівлі (СОТ). У зв’язку з цим, дамо тільки інформацію до роздумів. Розрахунки показують, що в Україні витрати на мінеральні добрива в 4 рази перевищують показники США. А витрати на пально-мастильні матеріали – у 5 разів! Навіть зарплата, виявляється, у наших буряківників у 2,5 раза вища!? Це при тім, що в США ця сама зарплата загалом у 20 разів більша за нашу. Чи не правда, виходить парадокс. А його суть у тім, що у нас врожайність значно нижча. А чому нижча, коли забезпечення в кілька разів вище?! Тут є над чим поміркувати і фахівцям, і вченим-економістам. Може, ті самі тонни добрив та пальне були тільки на папері та у звітах?
Чимало проблем стоїть і перед цукровими заводами. Будуть підвищені вимоги до якості цукру, його асортименту. Ми звикли, що в нас на прилавку лише 2-3 сорти цієї продукції, як колись було з ковбасою. Західні країни вже пропонують понад 50 сортів цукру, де головне – ступінь його очищення та перекристалізації, що дозволяє позбутися шкідливих домішок – нітратів, пестицидів, важких металів. Нам теж доведеться йти цим шляхом, дотримуватися міжнародних стандартів якості.
У цьому плані зроблено лише перші кроки. Встановлено нові стандарти, але для сировини. Встановлено базисну цукристість коренеплодів – 16 відсотків. Нижчий показник – нижчі ціни. А якщо він дорівнює 12 відсоткам – сировина взагалі не буде прийматися на переробку. Це знову удар по тих же виробниках сировини, що працюють у різних природних зонах, де потрібного базису не завжди можна досягти. Тут теж є над чим подумати.
А заводам теж треба вдосконалювати технологічні процеси, шукати внутрішні резерви для здешевлення вироблюваної продукції. “Виїжджати” на постачальниках сировини, як було ра¬ніше, вже не вдасться.
P.S. Наразі цукрового буряку в області вже посіяно понад 5 тис. гектарів. Хоча в деяких районах явно не квапляться змінити торішню ситуацію.
