Резонанс «ЧИ ЗДОБУЛИ УРОКИ З ТРАГЕДІЇ»
З душевним болем читала статтю “Трагедія була передбачувана” у номері “Одесь¬ких вістей” від 6 квітня ц.р. Навряд чи знайдуться слова навіть найщирішого співчуття, які могли б заглушити гіркоту непоправної втрати, якої зазнали молоді батьки загиблого хлопчика. Але, гадаю, багатьох, як і мене, обурює те, що належні висновки з трагедії так і не зроблено.
От, наприклад, район Слобідки, де я живу. Його можна справедливо назвати лікарняним. Тут розташовані обласна дитяча лікарня, онкологічний і шкірно-венерологічний диспансери, обласна психіатрична лікарня, міська лікарня № 11 та інші медичні установи. Територія кожної з них є парковою зоною, де досить затишно почувають себе бездомні собаки. Їх підгодовують жалісливі нянечки, вахтери на вході. Але навряд чи хтось задумується про те, яку загрозу несе таке су¬сідство пацієнтам, навряд чи хтось піклується про щеплення від сказу, які необхідно робити тваринам щороку. Пам'я¬таю, кілька років тому у МКЛ № 1, відомій Єврейській лікарні, сталася подія, яка вразила одеситів: бродячі пси загризли на смерть медсестру. Але і це, на жаль, нас нічого не навчило.
Я категорично проти негуманних засобів боротьби з “братами нашими меншими”, всіляких відстрілів і потрав, цілком згодна з тим, що потрібні притулки для тварин. Але як бути, поки їх немає у достатній кількості? Адже зграї бродячих собак стають все більші і все агресивніші, а сусідство їхнє поруч з нашими житлами все небезпечніше. Дуже б хотілося довідатися про точку зору міської влади з цього приводу, прочитати в газеті про заплановані заходи, і що робиться для розв’язання цієї гострої і досить актуальної проблеми.
Т. ГУРОВА,
м. Одеса
Запитуйте – відповідаємо ПРО ДОПОМОГУ МАЛОЗАБЕЗПЕЧЕНИМ СІМ’ЯМ
“У яких випадках призначається державна со¬ціальна допомога малозабезпеченим сім’ям?” – з таким запитанням до нашої редакції часто зверталися мешканці Ананьївського, Комінтернівського, Любашівського та інших районів області. За роз'ясненням ми звернулися до Головного управління праці та соціальної політики облдержадміністрації. У відповіді начальника управління О.П. Китайської з цього приводу, зокрема, говориться:
“Відповідно до статей 1-5 Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” право на призначення допомоги одержує сім’я, яка з поважних або не залежних від неї причин має середньомісячний сукупний доход нижчий за прожитковий мінімум. При цьому розмір допомоги не може перевищувати 75% прожиткового мінімуму для сім’ї.
У той же час до стабілізації економічного становища в Україні при призначенні такої допомоги застосовується не прожитковий мінімум, а рівень забезпечення прожиткового мінімуму (або гарантований мінімум), який щороку визначається Законом “Про Державний бюджет України”.
Зокрема, статтею 61 Закону “Про Державний бюджет України на 2006 рік” встановлено такий рівень забезпечення прожиткового мінімуму: для працездатних осіб – 110 грн., для непрацездатних – 155 грн. Для кожної дитини, яка входить до складу малозабезпеченої сім’ї, рівень забезпечення прожиткового мінімуму збільшується на 10% і становить, відповідно, 170,5 грн.”.
СЛОВА ВДЯЧНОСТІ
ДОБРІ СЕРЦЯ, ЗОЛОТІ РУКИ
Звертаюся до шановної редакції “Одеських вістей” з проханням: зі сторінок газети висловити від імені нашої сім’ї величезну подяку лікарям Валерію Івановичу Лунгу, Алісі Федорівні Чаркіній і всьому медичному персоналу відділення щелепно-лицьової хірургії Одеського науково-до¬слідного інституту стоматології за врятування життя і збереження здоров'я нашого сина Дмитра. Випадок був дуже важкий, але лікарі зробили все можливе – і більше того! – щоб результат складної операції був успішним.
Спасибі вам за добрі серця, золоті руки, за щирість, душевне тепло, чуйність і підтримку у важку хвилину! Спасибі за вашу відданість такій нелегкій лікарській справі, за ваш високий професіоналізм і граничну відповідальність!
Бажаємо здоров'я і благополуччя вам і вашим сім’ям, успіхів і досягнень у науковій діяльності. Завжди даруйте надію вашим пацієнтам, як це було у нашому випадку, і нехай вам щастить!
Людмила ПРОДІУС,
м. Одеса
СПАСИБІ ЗА ТУРБОТУ!
Ми, пацієнти терапевтичного відділення обласного госпіталю інвалідів війни, від щирого серця дякуємо медперсоналові, стараннями якого ми пройшли курс лікування з вражаючими результатами, увесь час перебування в госпіталі були оточені турботою й увагою. Нам допомогли зміцнити, поправити здоров'я лікарі Л.Вознесенська та І.Шульгіна, які кожного дня наполегливо ставили нас на ноги і ліками, і процедурами, і діловими рекомендаціями. У цьому їм допомагали медсестри, досвідчені і сумлінні у роботі Н. Чернишова, І. Таргоня, С. Пустовойтенко, О. Хлинцова, Н. Томша, Н. Черкасова. Не можна не сказати доброго слова і на адресу санітарок О. Станкевич, Т. Чернеги, Л. Шкварко, А. Макаренко, які забезпечили чистоту і затишок у палатах. Ми вдячні медичному, обслуговуючому персоналові, у тому числі працівникам блоку харчування, буфетницям, за їхню витримку і терпіння: адже люди нашого похилого віку, до того ж хворі, не завжди стримані, бувають і примхливими, і буркотливими.
У госпіталі, крім результативного лікування, ми одержували 5-разове калорійне харчування, на належному рівні тут і забезпечення ліками, у тому числі дорогими. Особливе спасибі за створену в госпіталі атмосферу доброти і тепла щодо ветеранів головному лікареві цієї чудової медустанови В. Кулібабі.
Хотілося б побажати, щоб цей госпіталь ще довго служив людям.
М. ЛЕОНОВА, К. ГАРЬКАВАЯ, А. БОГОЛЮБОВ, Л. ГУМЕНЮК, Є. СЕРГІЄНКО і ще 16 підписів
Точка зору ХОДІННЯ ПО ЗАМКНЕНОМУ КОЛУ?
Як будь-якого одесита, мене мучать час від часу житлово-комунальні проблеми. Спілкування з людьми у чергах під дверима різноманітних інстанцій привело мене до несподіваного відкриття: як би не змінювалися прізвища на табличках кабінетів, хто б що не проголошував під час чергової виборчої кампанії, але незмінним залишається явище, що нам добре знайоме ще з часів радянської епохи. Люди як і раніше роками (кому везе – місяцями) домагаються розв’язання питань, що стосуються їхніх законних прав та інтересів. У відповідь на звертання громадян приходять, як і раніше, пусті відписки, які часто не відповідають справжньому стану справ. Звертання ж до вищих столичних інстанцій, сподіваючись, звичайно, на захист прав, закріплених Конституцією і Законами країни і при цьому ігнорованих на місцях, найчастіше пересилаються на ті ж “місця”, тим же, з дозволу сказати, “виконавцям”. І чергова відписка готова. Так було і так є досі, як не сумно це констатувати.
Як змінити цей механізм знищення віри людей у справедливість, у дієвість закону, який для всіх єдиний? На це запитання навряд чи хтось дасть вичерпну відповідь, незважаючи на велику кількість правильних промов і запевнень, виданих “на гора” кандидатами у депутати від різних партій під час передвиборної кампанії.
Малі і середньої руки чиновники, які маскують протистояння (або вимагання хабара за допомогою тяганини?) купою відписок, продовжують знущатися з людей, ганяючи їх по замкнутому бюрократичному колу до знемоги. Чому ж вищі особи не помічають порочної практики своїх підлеглих? Чому навіть після обнародування у ЗМІ фактів нехтування службовими обов'язками і практики відписок не включаються правовики, – хто ж повинен вжити заходів до тих, хто потурає порушникам норм Закону “Про звертання громадян” і, відповідно, множить чиновницьку сваволю стосовно до рядових городян?
Гадаю, публікації про результати втручання прокурора міста, начальника юридичного управління міськвиконкому в такі справи зміцнили б у одеситів віру у торжество Закону, у реальність боротьби з його порушниками, які своїми діями лише компрометують ті або інші служби і сумлінних їхніх працівників, які справді захищають інтереси людей на різних рівнях державних структур.
Хотілося б нагадати керівникам і працівникам різних управлінь, райад¬міністрацій, ДЄЗів, що їхні служби створено для громадян, які як платники податків забезпечили їм робочі місця. І мають повне право на доброзичливе ставлення та увагу до їх проблем. З моєї точки зору, відповідь заявникові перестала б бути відпискою, якби “голови” глибше вникали в суть скарг і звертань громадян, вимагали від своїх юридичних відділів постійного контролю за до¬триманням правових норм підлеглими за кожною конкретною заявою, а від “замів” і начальників відділів – особистої участі у перевірках скарг з наступною оцінкою відповідності відповіді реально вжитим заходам для розв’язання питання.
І досить кивати на відсутність коштів у бюджеті. Пора по-господарському скрупульозно проаналізувати, як і на що використовуються ті, що виділяються, яке реальне завантаження чиновників і наскільки високий коефіцієнт їхньої віддачі справі, якій служать. І без жалю розставатися з тими, хто працює неефективно, на кого скаржаться заявники. Порушуєш норми Закону, сприяєш порушникам (навіть тяганиною) – позбавляєшся права обіймати посаду, відповідатимеш у судовому порядку. Лише такий твердий механізм, на мою думку, зможе розірвати замкнуте бюрократичне коло, всередині якого задихається демократія.
Рита КОЛОБОВА,
член Національної спілки
журналістів України
ПОСАДИ ДЕРЕВО І ЗАХИСТИ ЙОГО!
В одну з квітневих субот із задоволенням спостерігав, як трудяться молоді одесити в парках і скверах, наводять у них лад, висаджують молоді деревця. І думав: зберегти б усе, що посаджено. На жаль, прикладів варварського ставлення до природи у нас чимало. Скільки потерпілих від рук людських дерев у місті – не перелічити!
Йду вулицею Пироговською, підходжу до 411-го госпіталю, і настрій починає псуватися. У дворі госпіталю росте розкидистий ясен, йому вже багато років, він прикрашає собою вхід на територію відновленого тут храму. Парафіяни знають, що Природа – ікона Божа, що торкатися до неї потрібно серцем, а не руками. Мабуть, коли людина душила тросом ясен, вона була досить далека від такої думки, а, швидше за все, просто не задумувалася над тим, що творить.
Разом з однополчанами я майже всю війну воював зі злом, і ми перемогли фашистів. Як громадський інспектор охорони, не перший рік намагаюся перемогти зло, яке чинить людина стосовно до природи, але бачу, що до перемоги все ще шлях довгий. Невже нікому з керівництва госпіталю не приходить у голову забити у землю металеву трубу і перекинути на неї нещасний трос, який губить дерево? Адже великих коштів на це не потрібно – було б бажання та розуміння.
А ось ще один приклад екологічного вандалізму. Мешканці будинку № 8\6 по проспекту Шевченка, щоб відгородити палісадник на прилеглій території, за¬гнали в стовбури двох розкішних акацій трубу і нижню частину залізного ліжка. Акація – символ Одеси, кому це невідомо? Від такої жорстокості дерева буквально стогнуть, просять мешканців будинку розкріпачити їх, та ті глухі до плачу акацій, фактично приречених на болісну смерть.
У парку Перемоги на честь 60-річчя визволення Одеси від фашистських загарбників було закладено Алею Слави. У її закладанні брали участь ветерани війни з міст-героїв колишнього СРСР. Вишикувалися стрункими рядами тоненькі липи.
Не раз бував я в тій алеї. І що ж я побачив? Десятки дерев засохли, їх вчасно не обкопували, не поливали. Бачив, як у трьох молодих лип якась дуже зла людина намагалася зрізати верхівки: кора звисала, як поранена рука у бійця...
У розмові з начальником КП “Міськзелентрест” В.М. Погуляєм довідався про таку цифру: щороку на Алеї Слави працівники тресту оновлюють 15-20 лип, тобто висаджують нові деревця. Вартість одного саджанця – майже 150 гривень. А якщо додати ще вартість поливання, оплату праці, моторесурси – цифру доведеться збільшити у кілька разів. Ось що коштує місту чиясь наруга над природою.
Поруч з парком – юридична академія, школи Приморського району. Може, відновити підзабуті традиції шефства над зеленими насадженнями? Вдячна була б і природа, і ми, ветерани війни: адже алея стала б символом естафети поколінь.
Микола ПОПОВ,
почесний член Товариства
охорони природи
