НОВЕЛА, НАПИСАНА ЖИТТЯМ
Гуляло весілля. Мелодія вальсу заполоняла все навколо. Вона творила диво – ламала всі земні умовності, підносила у космічні світи. Наречена у своєму білому вбранні пливла у потоках музики, як граціозний, величавий птах. Слухняно і м’яко стелилась за нею в повітрі фата, зливаючись з хвилями розпущених кіс. Вона була така молода і гарна, така жагуча і нестримна… І Ліді враз здалося, що то не її донька кружляє у вихорі танцю, а вона сама у дні своєї юності. Тільки в призначений для її весілля день Ліда фату так і не наділа, а замість неї несміливо вбралася у білу сукню молоденька вишенька в її саду…
…Ліда тоді не плакала, нікому не скаржилася. Але вибачити своєму Сергієві той погляд, спрямований десь крізь неї, ніби вона прозора, ніби її зовсім немає, його вкрадливий дотик до подружчиної руки вона не могла. То була зрада – без пояснень, без докорів, мовчазна і підступна. А вночі настирливо заглядав до неї у вікно місяць. Він світив так само, як і тоді, коли все існувало тільки для них двох. А тепер вона одна. І дивно – не розчахнулося над нею небо, не впали на землю громи, не запалили світ блискавиці. Навколо все було так, як і раніше. Ті ж мовчазні нічні вулиці, ті ж притихлі у темряві дерева, той же ліхтар, що поскрипує десь вгорі на вітрі. Тільки не було його… Тоді для чого все це? Який сенс їхнього існування? Ніч мовчала… А наступного дня на очах у спантеличених батьків Ліда віддала своєму нареченому вінчальну обручку: “Нашого весілля не буде, Сергію, ти вільний!” – сказала вона.
Ліда ходила на роботу, сміялась і жартувала, верховодила у колі подруг. Тільки боялась ночей – тоді залишаєшся сам на сам із собою. А незабаром, коли зізнався їй Андрій у своєму давньому коханні, і заміж вийшла. Нові турботи, нове життя. Як і мріяла колись, доньку назвала Юлечкою. В сім’ї ладилося. Тільки не давала Ліді спокою ледь помітна родимка за правим Юлиним вушком. Вона була така ж сама, як у Сергія…
…А вальс не закінчувався. Він набирав сили, ворушив нові спогади. “Господи, невже так завжди й носитиму цей тягар у собі?” – сама того не помічаючи, з болем зітхнула жінка. Несподівано вона відчула на своєму плечі дужу і теплу чоловікову руку: “Не муч себе, Лідо. Все те було давно, – сказав він тихо і просто. – А Юля – моя донька, розумієш? Я її дуже люблю. І її родимку за вушком теж”. Ліда рвучко і здивовано підняла голову. На неї дивилися люблячі Андрієві очі. І раптом їй в обличчя вдарив до болю хвилюючий запах. А там, в глибині саду, гойднулось біле море. Воно охопило півнеба, рвонулося вітами врізнобіч, огорнуло її невидимою тремтливою хвилею. Ліда відчула себе такою легкою, майже невагомою. А весняна хуртовина вже замітала стежки, владарювала світом. То було вже не марево щастя, а воно саме – близьке й реальне, якого просто не помічала, якого не розуміла. То знову цвіла в саду її вишня…
