У виставковій залі Свято-Михайлівського жіночого монастиря відкрилася посмертна виставка заслуженого художника України Олексія Попова за назвою «Моя Одеса», присвячена до дев’яносторіччя з дня народження автора.
Дитячі спогади доносять образ великого, гаміркого чоловіка в береті, яскравому шарфі, що недбало обкутує могутню шию, зустрічаючи якого на звичайних одеських променадах, точно знав, що це йде художник. Післявоєн¬на пора дуже любила різні уніформи. Зовнішній вигляд, форма робили причетними до Перемоги. А художники, знявши вчорашню шинель, вдягнувшися в «цивільне», були провісниками творення нової відбудовуваної Одеси та мирного життя. Людей з мольбертами, що привільно розташувалися на будь-якому вільному клаптику, було набагато більше, ніж зараз. Діти й зіваки вистроювалися за художником, ловлячи кожен рух, іноді даючи поради, беручи участь тим самим у цьому процесі відродження.
Спогади ці набігли, щойно я опинилася у виставковій залі Свято-Михайлівського жіночого монастиря. Міць, рух, вишуканість ліній, динаміка компонування, соковитість кольору, яким би матеріалом не користувався автор, чи то олія, чи акварель, - усе це робить виставку незабутньою. Є і ще дещо. Історична вірогідність. Немає вже Грецького (Строганівського мосту), вирубано катальпи в Пале-Роялі, та й Оперний театр зовсім не такий вигляд має, як 1940-го, немає й Австрійського пляжу, тієї точки, з якої художник малював панораму Одеси. Тим цінніша ця виставка, вона воскрешає в пам’яті минувшину, будучи особливим емоційним документом часу, залишаючись молодою, сміливою, талановитою за способом мислення. Молодому ж поколінню корисно бачити ту Одесу, коли до порту заходили океанські лайнери, коли Одеса зустрічала китобоїв, Одесу - квітучий порт найбільшої у світі морської держави...
Майже два десятиліття минуло, як пішла від нас чудова людина та художник, але й зараз не постаріла ця виставка. Як добре вино, набула особливого смаку, бо багато в ній любові до міста, яке заслужений художник України Олексій Попов називав «Моя Одеса».
