Коли вийде у світ сьогоднішній номер газети, ректор Одеського політехнічного університету, заслужений діяч науки і техніки України, заслужений працівник народної освіти України, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, академік Академії інженерних наук України, доктор технічних наук, професор Валерій Павлович МАЛАХОВ буде в далекому Давосі спілкуватися з американськими колегами і силою своєї наукової ерудиції, організаторського досвіду і привабливістю властивої йому людської чарівності переконувати їх у необхідності розширення взаємовигідної співпраці.
Коли ми зустрілися в просторому і затишному кабінеті ректора, я запитав:
– Валерію Павловичу, невже не можна було перенести відрядження, все-таки у Вас ювілей, краще б відзначити його в рідних пенатах?
Малахов запротестував:
– Що Ви, що Ви! Поїздка ж робоча, не розважальна. Гадаю, вона посприяє зростанню іміджу рідного мені політехнічного, та й інших вузів, оскільки я маю честь очолювати раду ректорів. А щодо ювілею, то я не прихильник його широкого розголосу.
І зовсім не випадковістю сприймалося те, що під час нашої відвертої бесіди цей видатний вчений, відомий не тільки в Україні, а й за її межами, мало говорив про особисте, про свої досягнення, а більше про те, що має намір втілити у життя в майбутньому. Тому довелося постійно задавати, так би мовити, навідні запитання, що мене цікавлять, а пізніше шукати нові джерела відомостей про цю неординарну, талановиту, з відкритими для всіх душею і серцем, скромну людину.
Він – з родини військовиків, котра їздила по неосяжних просторах СРСР. Народився в Хабаровську. І нині особливо пишається тим, що батько, який пройшов по фронтових дорогах, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, користувався у людей великим авторитетом. Зокрема й у одеситів, коли був військовим комендантом Одеського гарнізону. Сам Валерій поставив собі за мету стати офіцером. І успішно навчався в Ленінградському Вищому військово-морському училищі зв'язку ім. О.С. Попова. Коли з другого курсу він з жалем ішов “на гражданку”, армійські чиновники, які рахували особовий склад по головах, а не за здібностями, не могли навіть припустити якої втрати зазнають Збройні Сили. Хто міг подумати, що цей круточолий, з допитливим поглядом проникливих очей курсант Малахов стане видатним вченим, винахідником, відомим фахівцем у галузі технічної кібернетики, членом Комітету Асоціації університетів Європи, яка поєднує понад 600 вузів з понад 30 країн. Що саме він створить школу щодо розробки методів і засобів автоматизації синтезу і проектування електронних пристроїв систем управління і контролю, а також інформаційно-вимірювальної і обчислювальної техніки, яка здобула міжнародне визнання. Що до своєго 65-річного ювілею він прийде з більш ніж 220 науковими публікаціями, серед яких 7 винаходів і патентів, 12 монографій, підручників і навчальних посібників. Що він стане лідером у вирішенні проблем щодо підготовки фахівців у вищій школі, випестує 7 докторів і 14 кандидатів наук.
Валерій Павлович же воліє сьогодні акцентувати увагу не на цих цифрах, а на тому, що саме політехнічний, де він “кинув якір” у 1963 р. і пройшов шлях від студента до першого ректора в Україні, обраного демократичним шляхом на альтернативній основі в квітні 1987 року, першим у низці техвузів країни успішно пройшов держатестацію і здобув статус університету і звання національного вищого навчального закладу. Сьогодні цей престижний вуз – багатогалузевий навчально-науковий комплекс – поєднує 12 навчально-наукових інститутів, 5 факультетів, управління міжнародної співпраці, автомобільно-дорожний технікум, політехнічний коледж. У ньому навчається 15 тисяч студентів і майже 400 аспірантів за 54 спеціальностями.
В активі політехівців участь у різних міжнародних проектах і програмах з гуманітарної та технічної допомоги, у Всесвітній виставці інформаційних технологій і комунікацій у Ганновері, співпраця з іноземними вузами і фірмами, розробки різних систем, впроваджених у практику, зокрема, для атомної енергетики.
Слухаючи Валерія Павловича, я вкотре переконувався, що ректору треба бути і менеджером, і фінансистом, і юристом, і психологом... Тому що, як він сказав, відповідаючи на моє “провокаційне” запитання про те, за що ж йому не доводиться відповідати, усе-таки саме ректор є вищим суддею при розгляді усіх без винятку питань.
– Валерію Павловичу, а чи багато скарг падає на Вашу голову?
Малахов посміхається, глибоко зітхає і говорить:
– Для мене будь-яке звертання, насамперед, не скарга, а потреба людини знайти справедливість, одержати вичерпну відповідь на те, чому з нею вчинили саме так, як вчинили. У нас стало правилом проведення відкритих засідань приймальної комісії щодо затвердження балів.
А потім він розповів про те, що у встановлений час приймає усіх без винятку відвідувачів: викладачів, студентів, їхніх тат і мамів, родичів, директорів або завучів шкіл... Обговорює будь-які питання. Зокрема і ті, що стосуються складання заліків, іспитів. Абітурієнти мають цілковиту можливість довідатися про критерії оцінки їхніх знань, ознайомитися зі своєю роботою після перевірки і переконатися в тому, що оцінка ця об'єктивна. У практику впроваджено шифровану систему прийому іспитів, і викладачам не відомі прізвища тих, хто їх складає, а оцінки вони виставляють у відомості за шифрами. Якщо виникають сумніви у самого викладача в тому, який же бал виставити, підключає для об'єктивного висновку колегу. Зрештою, якщо йдеться про мінімальний або вищий бал, то вердикт виносять проректор з питань приймальної комісії, голова предметної екзаменаційної комісії, а якщо буде потрібно, то на наполегливу вимогу сторони, що заперечує, до процесу включається і сам ректор.
Але, як сказав Валерій Павлович, за останні десять років не було випадків, коли б виникла з якихось причин напружена або навіть конфліктна ситуація, яка не вирішувалася позитивно. А їх, на щастя, було зовсім мало. Показово і те, що звертання до нього особисто за телефоном довіри стали винятком.
– Чи були викладачі, рішення яких Ви скасовували?
– Так. Небагато. Я говорив їм: буду аналізувати і контролювати вашу роботу. Як правило, наприкінці навчального року вони ішли від нас за своїм бажанням.
– Валерію Павловичу, свого часу впроваджувався громадський контроль за дотриманням правил прийому у процесі вступних іспитів, зокрема і з боку депутатів облради.
– Так, впроваджувався. І це добре. Але ніхто не має права втручатися в екзаменаційний процес, крім ректора вузу та його заступників. Депутати можуть брати участь у засіданні приймальної комісії і підписувати встановлені документи.
– Що зроблено за останні роки, чим Ви, як ректор, пишаєтеся?
Малахов пожвавлюється, показує на дипломи, вивішені на стінах кабінету, і говорить:
– Пишаюся, що в нас панує виробнича радість, і робота моїх колег – це повнокровне життя університету. У нас за останні 5 років збільшилася кількість перспективних спеціальностей. З'явився гуманітарний факультет відповідно до створеної концепції гуманітаризації вищої технічної освіти. Функціонує німецько-технічний факультет, де навчаються близько 400 студентів, з 3-го курсу провадиться викладання німецькою мовою з залученням професорів з Німеччини. Триває підготовка фахівців для спільних українсько-німецьких підприємств.
Приємно, що ми стали учасниками освоєння Антарктиди, і прапор університету майорить на станції Вернадського. Тепер на зоряній світовій карті є і зірка, яка увічнила ім'я Одеського політехнічного.
Додатково відкрилося 4 спеціалізовані ради щодо захисту дисертацій.
Слухаючи свого візаві, я мимоволі подумав про те, що тривожні розмови про занепад української вищої школи трохи перебільшені. Силою розуму і волі таких вчених, як Малахов, його соратників з політехнічного, вона доводить свою перспективність, незважаючи на те, що держава, на жаль, ще не надає їй належної підтримки, не забезпечує нормальний соціальний захист і професорсько-викладацькому складу, і студентам. Наша розмова мимоволі дійшла до Болонської системи освіти. Не відкидаючи її в цілому, Малахов, як теоретик і практик, дотримується такого кредо:
– Ми не повинні втратити досягнення нашої національної системи освіти, яка має більш ніж 300-річну історію, ставши учасниками створення єдиного європейського освітнього наукового простору. Ми працюємо над тим, щоб наші інтереси були враховані з урахуванням вимог ринку праці. При цьому, пам'ятаючи про те, що будь-яка стандартизація призводить до формалізації і вихолощує процес творчості. Важливо, щоб наші дипломи не тільки були визнані в Європі, а і підтверджувалися високою якістю освіти. При нашій системі навчання взаємини будувалися за схемою: вчитель – учень, майстер – підмайстер. Вчитель перебував в постійному контакті з учнем, контролював його. На Заході такий постійний контакт не обов'язковий. Основний наголос – на самостійну роботу. Освіта розглядається не інакше, як товар на ринку послуг. І купують його стільки, скільки вважають за потрібне. А у нас до студентів майже з носовою хусткою йшли. Але зате сотні тисяч фахівців, підготовлених у наших вузах, затребувані за кордоном. От з цього і треба нам виходити, включаючись у Болонський процес, не допускаючи поспішності.
Я завів розмову про нагороди. Ювіляр тактовно ухилився від неї, сказавши лише, що особливо пишається тим, що став лауреатом рейтингу популярності людей і подій “Народне визнання-2005”, і визнаний гідним звання Почесного громадянина міста Одеси. Після нашої зустрічі мені вдалося познайомитися з так званим послужним списком ректора університету, і я все-таки вирішив назвати лише деякі його високі нагороди, тому що вони, як і у кожного, хто їх удостоювався, є важливими віхами життєвого шляху: орден “За заслуги” ІІ и ІІІ ступеня, медалі “Ветеран праці”, “Незалежність України”, орден Святого князя Володимира ІІІ ступеня, міжнародні нагороди “Святая София”, “Лавры Славы” і “Славянская доблесть”. Кожною з них Валерій Павлович дорожить і пишається, як і тим, що його їм’я внесене до 27-го видання “Міжнародного біографічного словника”, виданого в Кембриджі, до “Золотої книги ділової еліти України”, до бібліографічного довідника Міносвіти і науки “Ректор третього тисячоріччя”...
Коли я прочитав у переліку нагород і відзнак про те, що Валерія Павловича удостоєно міжнародної нагороди імені Сократа “За особистий внесок в інтелектуальний розвиток сучасного суспільства”, то мимоволі подумав про те, що праця таких вчених, як Малахов, воістину подвижницька, і створюють вони дива дивні на благо всього суспільства. І як важливо те, що вони, не обділені славою, залишаються доступними для усіх, хто йде до них зі своїми болями і радощами, найбільше цінують любов рідних і близьких їм людей, довіру друзів. У цьому, у готовності і вмінні бути корисним іншим, також виявляються їхня неординарність і талант. Переконувався в цьому і тоді, коли Валерій Павлович розповідав про чергову зустріч з випускниками 1963 року, про книжку “Одеса. 1900 – 1920. Люди... Події... Факти...”, написану у співавторстві з Б.О. Степаненком, про роботу над новим навчальним посібником, про справи онука Валерія, який вже закінчив п'ятий клас... І мимоволі переконувався у вірності висновку про те, що саме заради майбутнього наших дітей і онуків поклав на вівтар науки своє життя ювіляр. Підсумовуючи нашу бесіду, Валерій Павлович сказав: “Вважаю, що життя вдалося”. І посміхнувся доброю, довірливою посмішкою.
