Кілер уже був в Одесі, а його все ще шукали в Парижі. Паризька поліція з'ясувала, що за наміченою жертвою вбивця або вбивці встановили стеження, фіксували його зустрічі на паризьких вулицях, у модних кафе Монпарнаса. Але, схоже, було ними вирішено: у Парижі намічену жертву – без зайвого шуму вбити. Але Еберхард зненацька занепокоївся, зник. Вбивці впізнали його неподалік від швейцарського кордону, і... якась красуня Гертруда без труднощів запросила Еберхарда у свій автомобіль, куди і підсіли вбивці. Комерсант чинив такий опір, що довелося стріляти, і отут на хвіст сіла поліція...

Труп Еберхарда було знайдено на шосе під Лозанною. При ньому знайшли паспорт, і відразу з'ясувалося, що паспорт був підробленим, і встановили, що насправді убитий був з політичних росіян і настільки розчарувався в псевдокомунізмі, що написав такого гнівного листа диктаторові до Москви, що Сталін тільки розвів руками. Він навіть скасував стеження за сином Троцького, тільки щоб розправитися з цим Еберхардом. І з ним розправилися.

Поліція, узявши слід, приступила до обшуків і допитів. Було звернено увагу на те, що кілька людей з тодішньої ро¬сійської еміграції безвісти зникли після вбивства. А один, який мав кличку Андреєв, із дружиною і сином спочатку ховався у якоїсь Муни Булгакової, чоловік якої відвіз Андреєва до Гавра, і Андреєв як у воду канув. У його дружини було зроблено обшук. Її викликали на численні допити. Вона стверджувала, що чоловік її вирушив боротися за республіканську Іспанію. Що він, шляхетний лицар, не причетний до темних справ НКВС. Що¬правда, якби за нею встановили стеження, то з'ясували б, що вона буває на околицях Парижа, у місцях підозрілих, де одержує листи і гроші від зниклого чоловіка, який саме в цей час був в Одесі.

Сюди його привела необхідність підлікуватися. На сухоти він страждав усе життя. У Парижі переніс невдалу операцію. Тому путівка до санаторію ім. Дзержинського в Одесі, на Французькому бульварі, була дуже доречною. Що¬правда, жив він конспіративно, самотньо на Фонтані, а лікувався в санаторії на Французькому бульварі, де здружився з лікарем Гроссманом. Лікар і пацієнт – тандем звичайний. Але лікар Гроссман раптом запросив нового пацієнта на свою дачу на Французький бульвар, 27, де не тільки грав з ним у шахи під дахом портика з восьми доричних колон, але і частенько запрошував на дачу професора Леві та його дружини Ізабелли, де часом бували дачні літературні салони. Одеські поети і письменники аж ніяк не поспішали поінформувати гостя, що Олена Домбровська, яка перебуває серед них, – дочка митрополита Херсонського або що дачею з грецьким портиком раніше володів професор Калина, який раніше так багато розповідав анекдотів про вождя і вчителя, що досить швидко перестав володіти і дачею, і волею. Гості взагалі були небагатослівними, і не тому, що знали товариша Андреєва, як паризького агента. Ні, не тому. А тому, що товариш Андреєв був не ким іншим, як Сергієм Ефроном, чоловіком поетки Марини Цвєтаєвої. І, отже, вже чверть століття крутився в сферах високої столичної літератури – йому було що розповісти! Адже ж це про нього, кого в Парижі в газетах називали аморальним безпринципним чудовиськом, 1914 року Марина Цвєтаєва написала чудові рядки:

Я с вызовом ношу его кольцо.

Да, в вечности – жена,

не на бумаге!

Его чрезмерно узкое лицо

подобно шпаге.

Он тонок первой

тонкостью ветвей.

Его глаза прекрасно бесполезны.

Под крыльями раскидистых

бровей

Две бездны.

* * *

Вони познайомилися в Коктебелі у власника чудової дачі, поета і європейця Волошина. «Знайде блакитний сердолік – стане моїм принцем на все життя», – загадала Марина. Сергій знайшов. До зустрічі із Сергієм було страшне знамення для Марининої долі: уві сні вона побачила і закохалася у давно померлу художницю Марію Башкирцеву, закохалася в її розум, у її волю від усього і вся. Сергій був самотній, смутний, мав породисте обличчя скандинава. Мати його, дворянка, була у складі партії есерів. Після відсиджування в Бутирках, напівбожевільна, поховала в Парижі чоловіка, потім поховала улюбленого сина Котю, який повісився. І на тому ж гаку повісилася сама... Просто не віриться, що цей жах зі страшного сну відбувся в реаліях!

На мій погляд, незважаючи на миті щастя, чоловік Марини розпростер над нею і крила трагедії своєї родини. З ним їй ніколи не було спокійно. У першу світову він по-хлоп’ячому кинувся на війну. Потім примкнув до білого руху. І зник на цілих п’ять років. Потім вони разом бідували у еміграції. Він вже не захоплювався ідеями євразійства, але на цьому грунті повірив у нову Русь. Став пропо¬відником цієї Русі, її працівником – агентом НКВС в Парижі. У них вперше в емі¬грації з’явилися гроші. Він, за переконанням євразієць-лівак, вірив у необхідність терористичних актів, і навіть організовував їх. І, нарешті, кровожадібний Молох узяв і його сумбурне життя – його було розстріляно у підвалах Лубянки. А дружина, поетеса Марина Цвєтаєва, невтомно повторювала: “Він найчесніший, най¬благородніший, найлюдяніший із людей. Але його довіра могла бути обманута. Моя до нього – ніколи”. Але як же вона жила на тлі цього “ніколи”?

О, це було життя, яке уявляється мені дивною і ненаситною зміною облич, уподобань і пристрастей. Її романи, як шаруваті хмари, одна за одною ковзали по небосхилу її долі. Зрозуміле бажання бути ні на кого не схожою у неї призводило до вибору між Богом і Дияволом, і вона, за її власним зізнанням, обирала Диявола! ( Наприкінці життя вона гірко констатувала, що обидва не були до неї добрими.). Після революції в Москві, у відсутності чоловіка, вона так голодувала, що їй довелося віддати двох дочок до притулку. Одна з них і загинула там. У той же час вона “хизувалась” у жахливому вбранні-сукні, яку сконструювала з пальта, опе¬різувалася офіцерським ременем, а на боці, замість витонченої жіночої сумочки носила сумку для бінокля. Набагато пізніше, вирушаючи на смерть з Парижа до Росії, вона не забула написати приятельці до Бельгії, щоб та зайшла в Брюсселі до кравецької майстерні (повідомляла адресу), щоб там замовити їй пальто з матерії під замшу, ні в якому разі не вовняне, із широким коміром, що застібується, до низу вузьке... Незважаючи на всі обставини, вона залишалася жінкою. Здається, що вона усе для себе вигадувала сама і себе вигадувала. Але незважаючи на це, аналізуючи її життя, розумієш: усе в неї починалося з почуття зачудування цим світом, його людьми, його жахом, предметами і подіями. Захоплення потойбічним світом померлої художниці Башкирцевої раптом реалізувалося у Марини у відвертій любові до сіроокої, примхливої і вкрай емансипованої поетеси Софії Парнок. Вони зустрілися. Софія була скорена, зачарована Мариною, і та кинулася з головою у цей вир любові, нібито заповіданої їй давньо¬грецькою лесбіянкою, поетесою Сафо. Софія і Марина були нерозлучні в 1914 році. Чоловік лише відзначає, що вони разом виїхали спочатку до Ростова, потім до Коктебеля. Марина присвятила своій коханій цикл віршів... У наш теперішній час повсюдно відомий вірш Марини «Мне нравится, что вы больны не мной...». Воно було звернено до приятеля її сестри. Але коли Марина вигукувала: «Мне нравится, что я больна не вами...» – вона мала на увазі саме свою безмежну, фатальну любов до Софії Парнок, про яку вона, по суті, створила перший у літературі лес¬бійський роман у віршах.

Неможливо навіть перерахувати всі її (відомі) чуттєві захоплення, а це й красень-режисер Завадський, і шалений та практичний водночас поет Антокольський, і тепер мало відомий художник Вишеславцев, і князь Волконський, юний Ланн, чарівний Родзевич… Про кандидатів у герої її романів сперечаються, кимось нехтують, когось поспіхом приписують… Необачливі голови відносять до них і Мандельштама, Волошина, Маяковського, Пастернака. До цього списку включають і акторку Сонечку Холідей й спокусницю Кліффорд-Барні (хоча з останньою у Марини був начебто роман через листування, як і з видатним австрійським поетом Рільке). На мій погляд, подібні перерахування нічого не додають поетесі Марині Цвєтаєвій, тому що вона говорила зі своїми коханими на своєму есперанто – мовою Бога поезії. Марина уявляється мені містом на вулкані, містом із лабіринтами вулиць, що мають назви її коханих, і цими знайомими, занедбаними вуличками, які стискають серце, вона й блукає у своїх віршах і досі. Про багатьох вона говорила, що любила й буде любити завжди. А інколи схоплювалася: «…любила многих – никого не любила»… Кожна зустріч, кожне розставання, кожний сплеск почуттів встромлялися в її вірші не милою стрілою амура, а пристрастю, що все створювала і все руйнувала. А що ж чоловік? Його страждання при всьому цьому тільки можна уявити. А зовні все було пристойно, по-християнськи, як в Чехії, де її вразила зустріч із Костянтином Родзевичем, і вона повіряла душу своїй, цвєтаєвській «Песне песней»: «вы вернули меня к жизни, в которой я столько раз пыталась и все-таки ни часу не сумела жить… Арлекин! Так я вас окликаю. Первый Арлекин за жизнь, в которой не счесть Пьеро! Я в первый раз люблю счастливого и, может быть, в первый раз ищу счастья, а не потери, хочу взять, а не дать, быть, а не пропасть!.. О, ничему в тебе я не отдаю предпочтения: твоя усмешка, и твоя мысль, и твоя ласка – это все одно и неделимо, и не дели. Мои глаза, мои ресницы, мои губы (помню начало улыбки)… не отдавай меня ночи, фонарям, мостам, прохожим, всему, всем. Я тебе буду верна. Потому что я никого другого не хочу, не могу (не захочу, не смогу)…»

* * *

Ця «Песнь песней» звернута до сина лікаря, колишнього студента-математика і юриста, потім офіцера Чорноморського флоту, коменданта Одеського Червоного порту, емігранта… Важко повірити, що і ця пісня, і це кохання прийшли наприкінці і почалося нове, небачене, незвичайне, всеосяжне… Але дивні й сліди кохання, і гра Провидіння, Долі: на дачному острівці шанувальників усього чудового, в Одесі, на Французькому бульварі, до недавнього часу існував літературний салон Ізабелли Григорівни Леві, а частина дачі з античним доричним портиком, яка колись належала братам Гроссманам, один з яких лікував Сергія Ефрона, пізніше належала співаку Айдіняну, а тепер його сину Станіславу, який – от гра долі! – дев’ять років був літературним секретарем Анастасії Цвєтаєвої, сестри Марини…

Доля поетки Марини Цвєтаєвої, чиє життя може здатися хаосом або чудовим уявним світом, але ним перехворіли і її читачі, і ваш покірний слуга – автор цих рядків. Але лабіринт її духовного всесвіту все ж таки має вихід – це сама Марина. Якщо всього лише доторкнутися до її життя, то вірші її не тільки чарують і від них паморочиться голова, а стають для людини необхідними і звичайними, як трава й небеса.