ПОЛКОВОДЕЦЬ СУВОРОВСЬКОГО ОСЯВАННЯ
Напередодні 100-річчя від дня народження славетного радянського воєначальника, який зажив світової слави, Івана Даниловича Черняховського до редакції надійшло багато звертань з проханням розповісти про цю чудову людину. Наші читачі надіслали листи, у яких розповідають про І.Д. Черняховського, висловлюють своє захоплення його полководчим талантом, вірністю військовому обов’язку, людяністю. Для публікації ми відібрали з них два: Миколи Лебедя, колишнього військового кореспондента із села Малинівка Іванівського району і Миколи Попова з Одеси, полковника у відставці.
ОДИН ІЗ КРАЩИХ
“Цілком таємно... Командирові 28-ї танкової дивізії полковнику Черняховському. Із одержанням даного наказу привести всі частини у бойову готовність...”
Цей наказ молодий комдив одержав 18 червня 1941 року. А 21 червня він із кабіни “емки” пересів до танка й керував полками.
Мені, фронтовику, доводилося не¬одноразово чути про те, як Іван Данилович проявляв особисту мужність. Він завжди піклувався про підлеглих. Показовий у цьому такий випадок.
Одного разу Черняховський, вже будучи командувачем фронту, перебуваючи в окопах на передовій, побачив солдата, на гімнастерці якого було три нашивки про поранення.
– Поранення є, а де нагороди? – запитав Черняховський.
– Немає, товаришу командувачу, – зніяковіло відповів солдат.
– Як же так? – здивувався Іван Данилович і одразу розпорядився про нагородження мужнього фронтовика.
Не випадково у своїх спогадах Маршал Радянського Союзу Василевський писав: “У військах І.Д. Черняховського дуже любили. І було за що. Він чуйно прислухався до думки підлеглих, вмів їх берегти, був простим у спілкуванні, у кожному солдаті вбачав товариша по війні...”
Звістка про те, що 18 лютого 1945 року загинув Черняховський, рознеслася по всій країні й по усьому світі. Стали відомі його останні слова: “Поранений смертельно. Вмираю”.
Прем'єр-міністр Великої Британії Черчіль в особистому посланні прем'єрові Сталіну 20 лютого 1945 р. писав: “Із сумом прочитав я про втрату, якої Ви зазнали у зв'язку зі смертю генерала Черняховського від ран, отриманих ним у бою. Талант і діяльність цього блискучого й хороброго офіцера викликали велике замилування в Уряді Його Величності й британській армії”.
21 лютого 1945 р. Сталін направив особисте послання Черчілю: “Прошу Вас прийняти мою подяку за співчуття, висловлене Вами з нагоди смерті одного із кращих полководців Червоної Армії – генерала армії І.Д. Черняховського”.
Правий був Цицерон, сказавши, що “життя коротке, але слава може бути вічною”. Ім'я славетного полководця суворовського осявання І.Д. Черняховського й нині любе мільйонам людей.
Микола ПОПОВ, полковник у відставці
В БОЮ СЕБЕ НЕ ПОЖАЛІВ
29 червня 2006 р. виповнюється 100 років від дня народження славетного сина українського народу, двічі Героя Радянського Союзу, генерала армії Івана Даниловича Черняховського. Він був одним з наймолодших генералів армії.
Народився І.Д. Черняховський в селі Оксанине Уманського повіту Київ¬ської губернії в сім’ї батрака. Восени 1919 року в селі Вербовому, куди переїхала сім’я Черняховських, від висипного тифу померли його батько та мати, залишивши шестеро дітей. 13-річним І.Д. Черняховський почав працювати пастухом по найму, потім – бондарем, слюсарем – на залізниці. У Вербовому формувався його світогляд, складалися риси характеру.
Нет!.. Беду мы победим!
Наш путь один –
не тлеть, а жить!
Огонь в сердца
возьмем с собою,
Чтоб силу воли
в сталь калить.
Ці слова з поеми «Сын славного народа» Бориса Фесовця точно відбивають характер І.Д. Черняховського.
Військову службу робітник Новоро¬сійського цементного заводу Іван Черняховський розпочав у 1924 році – вісімнадцятирічним юнаком, в Одеському піхотному училищі, а потім, через рік, він вступив до Київської артилерійської школи, яку закінчив у 1928 р. за першим розрядом. У характеристиці, виданій молодому командиру, було написано: “Ініціативний. Міцної волі”. Розпочалася служба у різних частинах та гарнізонах.
У 1936 р. І.Д. Черняховський з відзнакою закінчує Військову академію механізації і матеріалізації РСЧА. Після закінчення академії призначається – начальником штабу, потім командиром танкового батальйону. З травня 1938 р. – командир танкового полку, а з березня 1941-го він вже командував танковою дивізією Прибалтійського Особливого військового округу. На цій посаді він вступив у Велику Вітчизняну війну, під час якої яскраво проявилося його обдарування як полководця. Він показав себе талановитим майстром керування великими військовими з’єднаннями і об’єднаннями.
У перших же боях, що спалахнули у Прибалтиці, особовий склад танкової дивізії полковника І.Д. Черняховського показував високі бойові моральні якості. У зустрічному танковому бою під Шауляєм дивізія І.Д.Черняховського, незважаючи на велику кількісну перевагу ворога, завдала серйозної поразки 8-й німецькій танковій дивізії. У повідомленні Радінформбюро від 24 червня 1941 р. говорилося: “Всі атаки противника на Шауляйському напрямку було відбито з великими для нього втратами...”
Самовіддано билися воїни-танкісти Черняховського на Західній Двіні, під Сольцями при захисті Новгорода. За ці бої, за сильну командирську волю та вміння керувати боєм за складних обставин, за відвагу та мужність полковник І.Д. Черняховський був двічі нагороджений орденом Червоного Прапора. У поданні до нагороди першим орденом Червоного Прапора говорилося: “Протягом багатьох днів і тижнів з обмеженими силами успішно стримував супротивника при наступі його на Новгород... По-геройському, не відступаючи ні кроку назад, обороняв Кремль у Новгороді...”.
У травні 1942 р. І.Д. Черняховському було присвоєно звання генерал-майора. У червні прийняв командування 18-м танковим корпусом, а незабаром його призначили командувачем 60-ю армії у складі Воронезького, а потім Центрального та 1-го Українського фронтів.
Маршал Рокосовський К.К. згадував: “Знайомлячись з військами 60-ї армії, переданій нам з Воронезького фронту, я уважно придивився до генерала І.Д. Черняховського. Це був чудовий командувач. Молодий, культурний, життєрадісний... Було помітно, що в армії його дуже люблять. Це одразу ж кидається у вічі. Якщо командиру підходять доповідати без тремтіння, а з посмішкою, то розумієш, що він домігся багато. Командири всіх рангів гостро відчувають ставлення старшого начальника, і, мабуть, мрія кожного з нас – поставити себе так, щоб люди з любов’ю виконували наказ. Ось цього Черняховський досяг”.
Війська 60-ї армії відзначилися у багатьох боях. 306 воїнів армії стали Героями Радянського Союзу. Звання Героя був удостоєний і їхній командарм. На бойових прапорах десяти військових частин і з’єднань 60-ї армії написані почесні назви “Київські”.
У березні 1944 р. І.Д. Черняховському було присвоєно звання генерал-полковник, а у квітні цього ж року його призначають командувачем 3-м Білоруським фронтом.
Війська 1, 2 і 3-го Білоруських фронтів успішно провели влітку 1944 р. операцію “Багратіон”, оточивши і знищивши центральне угруповання ворога кількістю 30 дивізій, визволили столицю Білорусі місто Мінськ. За успішне проведення цієї операції І.Д. Черняховському було присвоєно звання генерала армії. Розвиваючи наступ, війська 3-го Білоруського фронту 12 липня 1944 р. визволили столицю Литви місто Вільнюс. 29 липня І.Д. Черняховського нагороджено другою медаллю “Золота Зірка”.
На початку 1945 року війська 3-го Білоруського фронту у взаємодії з 2-м Білоруським фронтом блокували Східнопруське угруповання гітлерівців і вийшли на підступи до Кенігсберга. 17 лютого на честь військ Черняховського дали салют за оточення і оволодіння містами Вормдітт і Мельзак, а 18 лютого І.Д. Черняховського було смертельно поранено.
Коротким, але напрочуд яскравим було життя І.Д. Черняховського – наймолодшого командувача фронту у роки Великої Вітчизняної війни, двічі Героя Радянського Союзу, кавалера ордена Леніна, чотирьох орденів Червоного Прапора, двох орденів Суворова, орденів Кутузова та Богдана Хмельницького. Багато медалей прикрашали груди славетного генерала.
Як би ми не змінювали сьогодні світ, наше ставлення до генерала армії І.Д. Черняховського, наша велика повага до його таланту і мужності залишиться незмінним.
Микола ЛЕБІДЬ, колишній військовий кореспондент
НАДАЄ СИЛ ВЕТЕРАНУ...
Інвалід війни 1-ї групи Олександр Олександрович Макушенко живе в Червонознам’янці Іванівського району.
Його служба в Збройних силах Радянського Союзу почалась у далекому 1959 році. У складі 92-го винищувально-авіаційного полку в Чехословаччині брав участь у бойових діях. Проходив службу у В’єтнамі на посаді військового радника, де також брав участь у бойових діях. Служив військовим радником у Лівійській Арабській Соціалістичній Джамахірії, де був учасником вій¬ськових операцій. Згодом – служба в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. Саме тут у березні 1984 року внаслідок зіткнення гелікоптера із землею одержав травму хребта, яка зробила його інвалідом війни. Завершив службу в Збройних силах у складі 92-го винищувально-авіаційного полку Прикарпатського військового округу і у 1987 році був звільнений в запас. Нагороджений орденами і медалями.
Сьогодні він вдячний, що на світі є добрі люди, які допомагають йому, дбають про нього, не дають впасти духом. Олександр Олександрович особливо вдячний сільському голові Івану Войникову, районному військовому комісару Віктору Лобачу, начальнику управління праці та со¬ціального захисту населення рай¬держ¬адміністрації Петру Сібіберту, Спілці ветеранів війни в Афганістані, сім’ї Гузунових. Надає сил ветеранові і те, що школярі-тимурівці допомагають виконувати дрібну роботу по господарству.
Роман КІР’ЯК, Іванівський район
СЛУЖИЛИ ДВОЄ ТОВАРИШІВ
Григорій Сильвестрович Гратій з с. Шершенців і Олександр Михайлович Решітко з Малої Слобідки воювали в 21-й механізованій танковій бригаді генерала Катукова. Григорій Сильвестрович був наводчиком 57-міліметрової протитанкової гармати, а коли загинув командир, замінив його. В перші травневі дні долав жорстокий опір ворога поблизу Брандербурзьких воріт німецької столиці. Саме тут одержав Григорій Сильвестрович звістку про Перемогу.
А Олександр Михайлович Решітко почув радісну новину, воюючи на одній з головних вулиць Берліна – Фрідріхштрассе. Бути біля рейхстагу і не розписатися на його стінах? Звичайно, воїн не міг такого допустити. Тож і залишив, як і інші солдати, яким пощастило вижити у страшній війні, свій підпис. Через багато років він був у Німеччині, відвідав місця останніх боїв і хотів відшукати свій підпис, але, на жаль, не знайшов. Занадто багато їх в сорок п’ятому залишили воїни на стінах рейхстагу.
Обидва ветерани, відбувши війну, повернулися до рідних осель. Не раз запрошувалися на урочистості, які провадилися в районі, але не були знайомі. І ось на зустрічі ветеранів, присвяченій 61-й річниці Перемоги, їм випало сісти поруч. Розговорилися. І тільки тепер з подивом дізналися, що воювали весь час поруч, одночасно закінчили війну і навіть поранення мають схожі – в ногу. Обоє й досі носять з тих часів осколки в тілі.
Зінаїда ВІННИЦЬКА, Кодимський район
