70 років – це прекрасний вік. Для ювіляра – дуже добрий привід оглянутися, підбити проміжні підсумки, осмислити прожите і намітити нові рубежі. А для друзів, колег, учнів ювіляра – це добра можливість, нарешті, усвідомити, з якою чудовою людиною їм пощастило спілкуватися.
От і Леонідові Васильовичу Суботіну – 70! Не так вже багато. З них я маю щастя спілкуватися з моїм Вчителем і Другом понад 40 років. Про більш ранній його період знаю за розповідями самого ювіляра і спільних друзів. Скільки ж вмістилося в ці 70 років?!
Тяжке, як майже в усіх, довоєнне, воєнне дитинство. Життєрадісна юність, безмежна віра у світле майбутнє всього прогресивного людства.
Ще в дитинстві проявився талант художника. Куди йти після школи? Зрозуміло, в Одеське художнє училище ім. М.Б. Грекова.
Потім уся країна переживала смерть «вождя всіх часів і народів». Потім була правда XX з'їзду партії.
Служити в рядах Радянської Армії юнаку довелось, точніше, пощастило, у Болграді. Пощастило, тому що тут він осів, знайшов свою половину, бойову подругу Ольгу Миколаївну Матвієнко (з тих пір і навічно – Суботіна). Тут народилися його діти: син Олег і донька Аеліта. І став для нього Болград рідним містом, з яким пов'язано дуже багато. Тут з'явилися друзі, улюблена робота, почалася наукова діяльність. Не буду перелічувати прізвища, щоб когось не пропустити і ненароком не скривдити.
Після демобілізації почалися роки завзятої комсомольської юності: з «Комсомольським прожектором», з «Рейдами легкої кавалерії» і багатьма іншими цікавими і потрібними заходами у безкомпромісній боротьбі за світлі ідеали. Саме з тих пір болградці запам'ятали високого, сухорлявого молодого чоловіка з дуже м'якою ніжною посмішкою і невичерпною енергією, з бажанням бути потрібним людям, робити добро. Але завзята комсомольська юність коли-небудь все-таки закінчується. І пішов Леонід Васильович Суботін сіяти розумне, вічне – викладати малювання і креслення. Але цього йому здалося, мабуть, мало. Він продовжував шукати себе.
І отут з'явилася на його шляху Вона, Її Величність Наука. Під красивою мелодійною назвою – Археологія. І закрутила вона молодого викладача! І почалася така круговерть, що браві «Рейди легкої кавалерії», напевно, здалися вже нудними. Участь у роботі експедицій Одеського археологічного музею, Інституту археології АН УРСР, Інституту археології АН СРСР і ін., створення клубу «Юний археолог», створення Болградського історико-краєзнавчого музею, перші самостійні археологічні розвідки і розкопки, перші наукові публікації. І все це – на голому ентузіазмі, на громадських засадах, у вільний від роботи час! Вдень – у школі, до півночі – в музеї, вночі – за статтями, вихідні – у розвідках, відпустка – на розкопках. І при цьому викроював час на колекціонування марок, на випуск стінгазет, фотоальбомів.
А отут ще – студентські турботи. Вступив заочно на історичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Закінчив університет вже визнаним ученим, автором кількох наукових праць.
Тоді ж молодий вчений заявив про себе як талановитого популяризатора науки. Він – автор не однієї, гадаю, сотні науково-популярних статей, нарисів. Під час або після експедицій завжди писав до місцевих, обласних, республіканських газет, журналів про найцікавіші знахідки. Із задоволенням читав лекції про історію краю: в аудиторії, у школі, в правлінні колгоспу, на польовому стані або просто на місці розкопок.
Після закінчення університету Леонід Васильович якийсь час завідував відділом культури в Болграді. Але, мабуть, не приваблювала його така кар'єра. Археологія кликала далі. Вступив він до аспірантури вже рідного Одеського університету. З високооплачуваної посади заввідділу сів на скромну аспірантську стипендію. Успішно закінчив аспірантуру і сів на ще більш скромну зарплату наукового співробітника в Одеському археологічному музеї, який теж став для нього рідним.
Успішно захистив дисертацію. Приємно підкреслити, що написана вона, переважно, за матеріалами розкопок на території Болградського району. У дисертації увічнено і Болград. Автор відкрив болградський варіант культури Гумельниця. Так і назвав роботу.
У 70-х роках в Одеському регіо¬ні у зв'язку з будівництвом зрошувальних систем широко розгорнулися розкопки курганів. Леонід Васильович багато років очолював великі експедиції Інституту археології АН УРСР, провів розкопки багатьох десятків курганів, зробив чимало наукових відкриттів, видав понад десять книжок і збірників, понад 150 статей, став відомим вітчизняним археологом, виростив чимало учнів.
Потім археологічний Клондайк закінчився. Припинилося фінансування, згорнулися експедиції. Леонід Васильович повернувся до рідного Одеського археологічного музею завідувачем фондів. Почалася тиха, кабінетна робота: обробка знахідок, публікація матеріалів.
А тим часом у наших причорноморських степах широко розгорнулася і пишно розцвіла «чорна археологія». По-хижацькому знищують кургани і поселення, розкрадають унікальні старожитності, грабують нашу історію.
Болить душа у ювіляра. А що можна зробити?! Будемо сподіватися, археологічне життя відродиться і повернеться у нормальне русло.
Сьогодні Леонід Васильович, як кажуть, – на заслуженому відпочинку. Але плідно працює, міцний і силами і творчою енергією. Скрізь і завжди його пам'ятають як доброго, чуйного друга, колегу, вчителя.
Міцного Вам здоров'я, любий Леоніде Васильовичу! Нових відкриттів, нових книжок! Нового ювілею, більш круглого! Ми усі Вас любимо і завжди раді бачити!
Від імені численних друзів, колег, учнів
