Галина Педаховська і Рафаель Айзенштадт з початку дев'яностих років живуть у Дюссельдорфі. Випускники філологічного факультету Одеського університету, вони й в еміграції нерозривно пов'язані з красним письменством: пишуть і випускають книжки, видають газету і журнал, керують літературним об'єднанням, організували поетичний конкурс... І це ще не все! Галина Педаховська і Рафаель Айзенштадт розповідають про свою діяльність, яка багато в чому визначає емігрантське культурне життя.
ЕМІГРАЦІЯ ТИХ, ЯКІ ЩОСЬ ПИШУТЬ
Рафаель Айзенштадт: – У Німеччині, після року облаштованості, усе якось стало вибудовуватися саме собою. Я почав писати оповідання, виступати з ними. Потім з'явилася перша книжка – “Ах, эта жизнь эмигрантская наша”. Галина почала випускати рекламний листок, який називався “Русский анонс”.
Галина Педаховська: – Мені часто доводилося чути такі речі: “Нікуди піти, нудно, от у нас було...”. Було в нас, було, зрозуміло... Якщо не знаєш німецької, обмежується кількість культурних заходів, навіть безкоштовних, котрі нашу публіку повинні були б зацікавити. От ми і почали випускати цей “Анонс”. Я перекладала німецькі програми, усі дивилися, де що є. Почали давати оголошення і поступово вийшов такий чотиристорінковий листок. Так ми займалися скромним просвітництвом.
Р.А.: – У подальшому вийшла у мене друга книжка – “Вечера на хуторе близ Германии”. Це визначає наш стан, тому що ми, не можна сказати, щоб у самому житті, а десь осторонь. Таке, переважно, світовідчуття наших емігрантів, тому що вони зациклені самі на собі.
Г.П.: – Молодь одержує освіту і йде – інтегрує до німецького суспільства. Але компанію для душі вони підшукують серед своїх.
Р.А.: – Є цікавий феномен нашої еміграції: це еміграція тих, які щось пишуть. Десятки, сотні людей пишуть мемуари, оповідання – і професійно, і невміло. У багатьох містах існують літ-об'єднання. Нашим, дюссельдорфським, я керую сім років. Ми збираємося два рази на місяць, приїжджають до нас і із сусідніх міст. У нас дуже приємне приміщення, безкоштовно надане євангелічним товариством, яке повернулося лицем до емігрантів. Як не дивно, вони дуже багато роблять для нас. Ми провадимо презентації книжок, відзначаємо ювілейні дати, читаємо нові твори, аналізуємо...
Г.П.: – Запрошуємо відомих людей: у нас побували Ігор Губерман, Діна Рубіна...
Р.А.: – На презентаціях своїх книжок я їх не просто читав, а репрезентував у театральному плані. І сама собою виникла ідея створити літературний театр. Так три роки тому з'явився Айзенштадт-театр, ми знімаємо залу у центрі міста. Дуже цікавий у нас режисер – Володимир Подольський з Оренбурга. На основі моїх п'єс і оповідань поставлено кілька вистав. “Вечера на хуторе близ Германии” – це гоголівські ремінісценції, але з емігрантським змістом. Багато музики, пісень, – це дуже добре сприймається. Виступали ми і в інших містах. Зараз працюємо над новою виставою – “На коленях у Рембрандта”. Головну роль мав грати Зіновій Ерліхман. Але він помер, і ми довго не могли отямитися. І все-таки знайшли в собі сили, щоб продовжити.
ПРОЕКТИ, ПРОЕКТИ...
Р.А.: – Сім років тому ми вирішили створити російсько-німецький культурний центр “Нові часи”. Існує ціла мережа таких клубів у світі, і ми теж приєдналися. Президентом клубу був одесит Зіновій Ерліхман. Тоді ж почала виходити і клубна газета. Вона поширюється по всіх містах землі Північний Рейн-Вестфалія. Це найгустонаселеніша частина Німеччини. Там десятки міст і в кожному місті – російські центри, єврейські громади. Це допомогло організувати якось нашу величезну “популяцію” у культурному напрямі. Нашу газету чекають і передають один одному. Тут і наші заходи значаться, люди довідуються і приїздять. Нас визнано громадсько-корисною організацією. Нас підтримує єврейська громада Дюссельдорфа, і місто нас теж підтримує. Дає, нехай невеликі, гроші, які нам, загалом, допомагають випускати газету та існувати.
Г.П.: – У нас там прийнято їздити за традиційним маршрутом: Париж, Брюссель, Амстердам... Але і Німеччина теж цікава. І я задумала зробити цикл екскурсій – не автобусних, а за допомогою “квитка вихідного дня”, поїздом. У нашій землі можна їздити безкоштовно. На вокзалі збираються групи і їдемо. Мені дуже приємно розробляти маршрути.
Р.А.: – Є ще один проект – міжнародний поетичний турнір. Цього року буде вже сьомий. Спочатку це був просто експеримент – на одному з засідань “літературної вітальні” я запропонував написати вірші на рядок з вірша Франсуа Війона “От жажды умираю над ручьем”.
Г.П.: – Це фактично була гра, відбувалося все напередодні 8 Березня...
Р.А.: – Але люди “на ура” сприйняли, були дуже цікаві вірші. Зробили збірку, я сам оправляв. Вирішили продовжити, щороку – інші рядки. Вірші нам надсилають з усього світу. І тепер з'являються такі солідні збірки, якими можна пишатися. Кошти на їхнє видання збираємо “по копійці” – спонсують російські перукарні, книгарні, стоматологічні кабінети... У вересні я оголошу новий рядок, у травні буде фінал.
Г.П.: – Цілий рік немає спокою – розумні і божевільні поети шлють вірші, телефонують. З кінця травня півтора місяці у нас аврал – видання збірки. У вересні вона має вийти.
Р.А.: – У 2005 році ми запустили пілотний проект, який об'єднав і підняв десятки міст, культурних об'єднань і сотні учасників. Це фестиваль культури міст нашої землі. Я запропонував, нам пішли назустріч, наша громада надала залу. І тепер кожен місяць з концертами приїжджають колективи одного з міст. У кожному місті є культурні центри, творчі колективи – хорові, театральні, музичні, дитячі, танцювальні. Інтерес у глядачів великий. У грудні буде закриття фестивалю. Так більше року в нас триває свято культури. У нашій газеті з'являється розповідь про фестиваль. До грудня плануємо випустити альбом з цими матеріалами російською і німецькою мовами та відеозаписи фестивальних концертів.
Г.П.: – Люди виступають у своїх містах, але їм потрібні контакти. І ми допомагаємо їм налагодити ці контакти.
Р.А.: – Отож, у нас багато проектів, які поєднують багатьох людей.
P.S. Як бачимо, наші герої і самі не нудьгують, і іншим не дають. Але все-таки, як вони почувають себе там, у “сільці на Дюсселі”, за відсутності Одеси?
Р.А.: – Ми майже щороку приїздимо, зараз от уже третій раз поспіль.
Г.П.: – У нас тут живе син, є приятелі. Але... у світі так багато цікавого. І ми намагаємося по можливості їздити і багато бачили, але це далеко не усе. І Одеса не єдине місце, де можна жити... Ностальгія, напевно, це не тільки стіни, будинки, – це ще і люди. За останні 15 років склад одеситів настільки змінився... і не повернути того, що пішло без вороття.
Р.А.: – Я сприймаю Одесу зараз як місто молодих, котрі визначають це життя. А наша Одеса – десь у нас, з нами.
Г.П.: – Я пишу про Одесу, намагаючись зберегти те, що залишилося в пам'яті. От і ще, можливо, напишу. Гадаю, що я єдина людина зараз, хто про це пам'ятає...
Р.А.: – Так, Одеса змінюється... Приємно, що багато магазинів, кафе європейського рівня.
Г.П.: – Те, що змінюється, це добре. Тільки б не зруйнувати те старе, що варто зберегти.
