Цю зграйку довірливих бездомних собак я сфотографував на привокзальній площі в Одесі. Подумав про те, що вони мирно розташувалися у пожвавленому місці, гадаючи: тут не знайдеться вандала, який на очах у людей почне кидати в них камені, палиці. Як правило, злі люди б’ють їх, калічачи, в темних дворах, скверах, біля сміттєвих баків... Але знайшовся-таки і тут черевоподібний тип, який осушив з горла пивну пляшку і жбурнув нею у собак. Вони зірвалися з асфальту і кинулися у різні боки, ризикуючи зіштовхнутися з перехожими, потрапити під вантажний візок, а то і під машину... І ніхто не дорікнув йому, коли він засвистів услід зграйці, що розбіглася, і розреготався на своє задоволення. На моє запитання про те, для чого він це зробив, прозвучала відповідь: “Ти любитель тварин? Доганяй їх, розкажи, який я поганий, а ти який хороший”. Ось і вся балачка!
А я подумав про те, що, на жаль, серед нас гомосапієнс, чимало таких, хто моральні спонукання у розрахунок не бере. Чому? Та хоча б тому, що в суспільстві, поряд з частим декларуванням необхідності берегти тваринний світ, зберігати природу, безкарно здійснюється неприкритий вандалізм над ними. Але ж критерій розпізнання неправди і правди для всіх один – звірення твердження чи істини з реальною дійсністю. Вона ж, реальна дійсність, це – ерозія і засолення ґрунтів, забруднені річки і озера, що висихають, отруєння питної води, браконьєрство, тотальне вирубування лісонасаджень, бузувірське ставлення до собак, кішок, коней... І боротися з цим вандалізмом треба спільно, усією громадою, не покладаючись на те, що влада вживе свої повноваження для дання ладу.
Коли їдеш нашими дорогами у всі сторони світу і бачиш пні від зрубаних дерев, серце стискується від болю. Скільки ж ще треба нам провести акцій «Посади своє дерево», щоб заповнити знищені лісонасадження! Не зледенінням і нещадними вітрами (спишемо частину з них на природу, що мстить нам за бездумне до неї ставлення), а людьми.
Другий знімок зроблено у колись густій посадці акацій і кленів, волоського горіха неподалік від смт Чорноморське. Лише пеньок залишився від кучерявого клена, під яким я нещодавно слухав рапсодію обпадаючого в осінь листя, прихопленого в’яненням. Таких пеньків у посадці нарахував понад сорок. Пиляли і рубали багаторічні дерева тут безкарно і минулої холодної зими, і тепер рубають. Зокрема й солдати, які ще охороняють за високим парканом якісь бокси і сховища зі знятими навіщось дверями, розкуроченими дахами тощо.
Спробував я якось пристрахати трьох чоловіків, які вантажили на машину розпиляний стовбур акації і гілки. Спочатку почув запитання: «А хто ти такий?», а потім таке, що ні в казці сказати, ні пером описати. Пообіцяли мій сад вирубати на дрова. Але ж хтось же повинен з обов'язку служби, наділений належними правами, контролювати стан зелених насаджень і припиняти подібні вирубування! Чи місцева влада гадає, що принцип, озвучений свого часу незрівнянною Мордюковою – і все навколо колгоспне, і все навколо моє – не зжив себе? Хотілося б вірити, що це не так.
