«ЗДЕСЬ У НАС ТУМАНЫ И ДОЖДИ…»
– Ну що, мамашо, можете оформляти на сина інвалідність, – відклавши картку, оголосила мені лікарка-педіатр.
Від цих слів потемніло в очах. Це був вирок дитині. На моєму синові офіційна медицина ставила хрест. Він приречений. Інвалідність. Отже, жодних надій на видужання... Оце вже ні!
Через кілька днів, напхавши кишені сина ліками, я повела його до спорткомплексу, до Надії Михайлівні Бурміної. Я знала: тренер не має приймати такої дитини.
– Не хвилюйся, усе буде добре! У мене й не такі випадки траплялись, – зрозуміла без слів Бурміна. І почала заспокоювати:
– Був у мене хлопчик з куди більш страшним діагнозом. Яке бігати – медики дозволяли Віталику лише дуже повільно ходити. І ось батьки привели його до спортзали: "Для нас це – остання надія. Будь ласка, не відмовте. Ми вам дамо розписку: якщо що, то...". Не потрібно, кажу, ніяких розписок. Хлопчик почав відвідувати тренування. Щоправда, мені довелося перенести заняття на вулицю, у парк. Так це ж усім корисно тренуватися на свіжому повітрі! І ось Віталик почав займатися, потихеньку. Періодично батьки возили дитину до Києва, на консультації професора. Звичайно, вони боялися зізнатися столичному світилу в тому, що порушують припис максимального спокою. Через кілька років, чергового разу оглянувши хлопчика, професор сказав: "Знаєте, це неймовірно, але я змушений констатувати факт: ваш син майже здоровий!" – "Лікарю, скажіть, а тепер нашому хлопчикові можна зайнятися спортом? – несміливо запитала мати. Сивий професор зняв окуляри й посміхнувся: "Мамашо, ваш син може далі займатися спортом!" Ось така в нас була історія із Віталієм... Не переживай, і з твоїм сином усе буде гаразд!
Я бачила, як завзято, не бігаючи – літаючи над майданчиком, грає старша група Бурміної. Легкі, стрибучі, гарні юнаки, навіть не дивлячись на м'яч, сплітали хитромудрі комбінації, демонструючи навдивовижу злагоджену, захоплюючу командну гру. Мокрі майки, піт на очі – а вони знову й знову йдуть в атаку. Мій же хлопчик на сусідньому майданчику намагався докинути м'яч до кільця і... і не міг. М'яч для нього був важким.
…Сьогодні мій син – колишній кандидат в інваліди – капітан збірної команди гімназії з баскетболу. Капітан команди, яка у спартакіаді шкіл району не поступилася в жодній сутичці.
Приходячи зі спорткомплексу, син кидає на прання мокру від поту спортивну форму. Він давно переріс мене, він атлетично складений, – і вже ніщо не нагадує про страшні роки, коли ми блукали по лікарнях і клініках, поглинаючи немислиму кількість ліків.
Є тренери, які працюють винятково на спортивний результат, відбираючи найкращий "матеріал". Бурміна не відбирає – вона приймає всіх дітей. Так, іноді це позначається на результатах ігор, коли в обласних змаганнях ренійські хлопці поступаються. Але ж перемоги бувають різні.
«ЗДЕСЬ У НАС ХОЛОДНЫЕ РАССВЕТЫ…»
Надія Михайлівна народилася під час війни. Важкі були роки, голодні й холодні. Дівчинка росла маленькою, бліденькою й дуже хворобливою. Але їй пощастило: у школі працював знаючий свою справу учитель фізкультури, який сказав: "Якщо будеш займатися спортом, станеш міцною". А потім Надія записалася до спортивної школи, почала серйозно тренуватися у баскетбольній команді. Її маленький зріст, трохи більше півтора метра, був не перешкодою, а, як не дивно, перевагою: маленька й прудка, як самий м'яч, Надія працювала на розпасовках, іноді просто поринаючи поміж ніг рослих дівчат. Вирвати із її сильних чіпких рук м'яч було неможливо – маленьку спортсменку піднімали із м'ячем.
Про свою майбутню професію Надія не замислювалася. У неї був один шлях – спорт.
«ЗДЕСЬ НА НЕИЗВЕДАННОМ ПУТИ…»
Так склалося, що Надії Михайлівні все життя довелося працювати у світі чоловіків. Зрозуміло, ніхто із сильної половини людства не міг дозволити собі програти Бурміній.
Одного разу на змаганнях в Кілії спортсменів поселили в каютах старого теплохода, де замість стін були лише фанерні перегородки.
– Надіє Михайлівно, йдіть швидше до нас! – раптом покликали хлопці тренера до своєї кімнати.
Що трапилося? У кімнаті хлопців через перегородку доносилися дзенькіт склянок та голоси:
– Отже, вирішили. Перше місце візьме команда Петра. Він, до речі, такий окіст привіз! Друге місце буде в Івана. Іване, з тебе дві пляшки коньяку!
Коли всі місця було розподілено, хтось запитав:
– А що з Надією робити будемо?
– А що Надія?..
Хлопці дивилися на Надію Михайлівну. В їхніх очах читалися подив і запитання.
– Ми їм завтра покажемо! – відповіла тренер. – А тепер – усім спати!
Наступного дня почалися ігри. Те, що суддя системно підсужує, було помітно. Надія Михайлівна зупинила гру.
– Якщо ще раз пролунає незрозумілий свисток...
– Ну що ти, Надійко, гарячкуєш! Ти стояла позаду, тому не помітила фолів.
Три хвилини гра йшла нормально. Вихованці Бурміної почали було відігруватися, але суддя знову перервав стрімку атаку під кільцем.
Тренер вийшла на майданчик, зупинила гру, подала знак капітанові. Ренійська команда вишикувалася: "Команді суперника – фізкульт-ура!", і хлопці строєм залишили поле.
По дорозі додому тренер дуже переживала: що тепер буде? Зірвала виступ збірної району! Нічого не було. А трохи пізніше Бурміна довідалася, що головного суддю змагань на чотири роки звільнили від роботи із дітьми. Через п'ять років він першим підійде до Надії Михайлівни й на знак примирення подасть великий апельсин.
– А ти хіба на мене не образився? – запитала Бурміна колегу.
– Звичайно, образився. Але ж ти, Надійко, була права.
У світі чоловіків, кожний з яких, як запеклий спортсмен, прагне до лідерства, доводиться постійно боротися за рівність вихідних позицій, за чесний спорт. І справа тут не в амбіціях. Справа в тому, що на тебе, тренера, постійно дивляться десятки очей дітей. Вони дивляться й вчаться: як треба жити, працювати, як чесно боротися на полі, як обстоювати свою людську гідність. У колективах Бурміної не вибачається зрадництво. Не залишаються безкарними ниці провини. Припиняються порушення дисципліни. Не проходить лінь. Бурміна прагне до того, щоб у кожному із її вихованців було закладено бездоганний моральний фундамент – на ньому виросте особистість, ім'я якої Справжня людина.
«ЖДУТ ЗАМЫСЛОВАТЫЕ
СЮЖЕТЫ...»
– Надіє Михайлівно, наступного тижня я не зможу ходити на тренування, – із винуватим виглядом підійшов після занять один із хлопців.
– Чому? Ти ж знаєш, що на носі змагання.
– Тато поїхав на заробітки, і мати попросила скопати город.
Тренер не зміркувала, що відповісти. Справді, насамперед треба допомогти матері. Але на наступне тренування хлопчик прийшов, як завжди.
– А як же город? – запитала Бурміна.
– Надіє Михайлівно, нашу розмову почув хтось з команди. Наступного дня, після уроків, хлопці прийшли до мене додому із лопатами. І разом ми скопали город за дві години.
«НАДЕЖДА – МОЙ КОМПАС ЗЕМНОЙ!»
Я не знаю, скільки Надії Михайлівні років. Напевно, чимало. Але вона, як і раніше, працює, й не тільки з дітьми!
Вже кілька десятиріч в Рені діє так звана "Група здоров'я", яку відвідують жінки, яким за...
Субота. О шостій ранку в міському парку чуються бадьорі голоси – на ранкову пробіжку разом із Бурміною приходять її підопічні, серед яких є й пенсіонерки. Надію Михайлівну – цей невгасимий вулкан енергії, позитивного настрою, оптимізму – вони називають мамою. Спортивне співтовариство живе єдиною дружною сім’єю, разом відзначаючи свята й гуртом переборюючи злигоди. Улюблена пісня – "Надежда – мой компас земной". Тому що ця пісня про Надію Михайлівну.
Колись в Рені була всього одна "Група здоров'я" – не так просто заманити до спортзали жінок, обтяжених роботою, сім’єю, дітьми або онуками, домашнім господарством, кухнею. Останнім часом люди особливо гостро відчули, зрозуміли, що (як би це м'якше сказати?), що в лікарню краще не потрапляти – здоров'я вигідніше берегти. І фізкультурний рух почав набирати силу. Надію Михайлівну, зрозуміло, на всіх бажаючих не вистачає – заняття провадять молоді тренери. Шляхом Бурміної – затятого пропагандиста здорового способу життя – йдуть послідовники.
«А УДАЧА – НАГРАДА ЗА СМЕЛОСТЬ!»
Є в арсеналі Надії Михайлівни для хлопців нагорода, яку непросто заслужити – це поїздка на море. Спасибі, Ренійський порт дає можливість юним спортсменам один тиждень безкоштовно відпочити на своїй базі "Соло". Хоча... хіба дасть Бурміна відпочити!
…О сьомій ранку, попередньо підтягнувшись максимально на поперечині, хлопці вже біжать по крайці хвилі. Після декількох кілометрів – тренування на піску на всі групи м'язів. Потім розпаленілі хлопці з криками кидаються в чисте ранкове море. На початку літа воно буває дуже холодним, але не було випадку, щоб хтось застудився. Після ранкового тренування апетит – звірячий! Змагання з плавання, бігу, настільного тенісу, щоденні зустрічі із баскетбольними командами з інших міст – тиждень сповнений яскравих спортивних подій.
Але вік бере своє. Минулого року перед поїздкою Надія Михайлівна занедужала – застудила сідничний нерв. Хто це пережив, знає, якими пекельними болями супроводжується така хвороба. Але як було сказати хлопцям, що поїздка скасовується?
Бурміна зібрала коробку трав, мазей, настоянок (на силах природи Надія Михайлівна знається!) і поїхала на море. Хлопці бачили, як, стиснувши зуби, має триматися справжній спортсмен.
«А ПЕСНИ – ДОВОЛЬНО ОДНОЙ»
Сорок років пропрацювала Н.М. Бурміна тренером: спочатку в Ренійській дитячо-юнацькій спортивній школі, потім – у спорткомплексі "Водник" Ренійського порту.
Нещодавно на міській площі я мимоволі підслухала діалог молодих приятельок:
– Уявляєш, гуляю вчора із донькою, а вона й говорить: "Ось ця тітка приходила до школи й пропонувала нам займатися баскетболом". Дивлюся – йде попереду нас бабуся маленького зросту. Який з неї тренер?! Тренер має бути молодим, струнким. "Правильно, – кажу доньці, – що не записалася".
– Що?! Яка це тобі "бабуся"! – одразу обурилася друга мати, яка відразу зміркувала, про кого йдеться. – Ну, Вандо, одразу видно, що ти не з нашого міста. Та ця "бабуся" на біговій доріжці тебе, молоду, за дві секунди обійде. Ти б бачила, як ця "бабуся" зі старшокласниками в баскетбол ганяє! Запам'ятай: це – Надія Михайлівна Бурміна, свята людина! Її в нашому місті знають усі. Особисто я уже відвела сина до спорткомплексу. Йому дуже пощастило – тренується в Бурміної.
І, повернувшись лицем до церковних куполів, перехрестившись, молода жінка додала:
– Господи, дай Надії Михайлівні сил та здоров'я!
«ЧТОБ ТОЛЬКО О ДОМЕ В НЕЙ ПЕЛОСЬ»
Кожному дається такий хрест, який йому під силу нести. Мужній жінці Надії Михайлівні Бурміній доля підготувала дуже важкий хрест. Рано пішов з життя чоловік. Залишилася одна із двома синами. Працювала багато, працювала за двох – щоб вистачало на життя. Важко сказати, ким була Бурміна для своїх синів – матір'ю чи батьком. Швидше батьком, причому, дуже суворим та вимогливим. Скільки разів вилітали в кватирку непочищені вчасно черевики!..
Незважаючи на те, що родичів у Бурміної в Рені мало, сім’я в неї величезна. Це друзі, яких Надія Михайлівна заразила любов'ю до спорту, це колишні учні. Бурміну люблять як матір і поважають як батька. Хлопці, ставши дорослими, неодмінно знайомлять тренера зі своїми нареченими, а потім допитуються: "Ну, як? Що Ви скажете, Надіє Михайлівно?" У сердечних справах, буває, батьків не запитують, але до слова тренера, який бачить наскрізь кожного, прислухаються. А потім... Потім багато хто називає своїх новонароджених доньок Надіями – на честь Надії Михайлівни Бурміної.
