ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ В ЧЕРГОВИЙ РАЗ ЗАКЛИКАЄ СВІТОВУ СПІЛЬНОТУ ВИЗНАТИ ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 РОКІВ АКТОМ ГЕНОЦИДУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Президент України Віктор Ющенко в черговий раз закликає світову спільноту визнати Голодомор 1932 – 1933 років в Україні актом геноциду проти українського народу. “Переконаний, що пам’ять про минуле має перейти кордони однієї нації. Сьогодні Україна знову закликає світову спільноту визнати трагедію Голодомору актом геноциду проти українського народу”, – наголосив він, виступаючи на відкритті виставки “Розсекречена пам’ять” з архівних документів СБУ.
Віктор Ющенко підкреслив, що визнання Голодомору в Україні світовою спільнотою актом геноциду проти українського народу потрібно для того, щоб оживити в кожній людській душі почуття гідності і застерегти наступні покоління від невиправних помилок.
Укрінформ
НЕ МОВКНЕ ДЗВІН ПАМ’ЯТІ...
Вже вдруге на загальнодержавному рівні відзначається в нашій країні цей день
Голодомор офіційно визнано геноцидом проти українського народу... Не менш тяжкі злигодні та позбавлення завдали народу у минулому політичні репресії.
Винищувалися, виганялися й ізолювалися не лише справді «інакомислячі», але й люди, що якимось чином або чимось неугодні владі, переважно інтелігенція: державні службовці, лікарі та вчителі, діячі науки та культури, воєначальники, керівники підприємств і цілих галузей господарства... Сотнями тисяч потрапляли до в'язниці й так званих виправно-трудових таборів абсолютно безневинні – за обмовами та брехливими доносами.
Коса репресій якщо й не косила потерпілих на смерть, то вже «відвалювала» їм величенні терміни позбавлення волі – до двадцяти п'яти років включно, із конфіскацією майна та наступною поразкою в елементарних цивільних правах...
Однією з перших громадських організацій в Україні, яка об'єднала колишніх політв'язнів та активно зайнялася їхніми правовими та соціальними проблемами, стала Одеська асоціація жертв політичних репресій. Вона функціонує вже сімнадцятий рік, проявляючи турботу про колишніх політв'язнів і частково – про членів їхніх сімей, намагається посильно допомогти їм у тих або інших побутових потребах, постачати ліками й продуктовими наборами. Керівникам та волонтерам організації доводиться ходити на прийом до муніципальних чиновників, звертатися із проханнями по допомогу до керівників різних установ, підприємств та торговельних фірм.
У повному розумінні невтомну в цьому плані діяльність здійснює голова правління Асоціації Віктор Казимирович Друц... «За выдающийся личный вклад в национальное и государственное возрождение Украины и проявленную при этом самоотверженность» (цитата із доданого документа) він нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня.
Пам'ять про минуле живе в думках, вчинках та справах нині живих...
Віктор БІРЗІН
МАТУСЯ ПАРАСКА – РЯТІВНИЦЯ СИРІТ
Голодомор 1932-33 років чорним саваном накрив всю Україну, викосив у моєму рідному Кричуновому половину сільчан. Багато сімей залишились без батьків-годувальників, які останні крихти їжі ділили між своїми маленькими дітьми. Таких сиріток залишилося в селі дуже багато. Це Мишко Гула, Галинка Нігруца, Мишко Гайворонський, Марійка Горбатюк, Марійка Нігруца, Наталочка Багрій, Зіна Квасніцька та багато інших. Налічувалося їх майже два десятки, і вони, залишені напризволяще, самостійно боролися за життя. Декотрих підгодовували вцілілі родичі та добрі душею селяни. Щоб врятувати дітей від голодної смерті, було вирішено правлінням колгоспу чи сільрадою, достеменно ніхто не пам’ятає, готувати для сиріт і напівсиріт їжу. На посаду кухаря призначили хорошу людину, одиначку, 54-річну Параскеву Олександрівну Ляховську. Мешкала вона поряд з сільською радою і за свою роботу отримувала половину сталінського колгоспного трудодня. Поступово бабуся Параска, так її ніжно називали у селі, стала для дітлашні справжньою нянькою та вихователькою. Вона їм шила одяг, прала та навчала робити людям лише добро. Перебуваючи вдень і вночі під наглядом та опікою дбайливої сільської жінки, діти так звикли до її піклування, що стали називати матусею.
Старші діти були для Параски Олександрівни справжніми помічниками. Вони рубали дрова, носили воду і виконували найвідповідальніший у ті часи обов’язок — доставляли через голодне село продуктовий пайок, отриманий в колгоспній коморі.
З роками чужі сироти стали для П.О. Ляховської своїми, рідними. Вона майже всіх виховувала до повноліття, а декотрих дівчат навіть заміж видавала. Роки не стояли на місці, тож пороз’їжджалися її вихованці по всіх усюдах, знайшовши там свою долю. Люди ще пам’ятають, що чепурна і привітна бабуся Параска ще на початку 70 років минулого сторіччя мешкала у приміщенні старої церковно-приходської школи. Але згодом хтось з її колишніх вихованців забрав до себе уже стареньку рятівницю.
Звичайно, ця милосердна та проста селянка Параскева Олександрівна Ляховська повинна назавжди залишитися в пам’яті кричунівців та бути записаною в анали історії села, а дитячий садочок, безперечно, повинен носити її світле ім’я.
Д. ВОЛОШИН, ветеран війни і праці, Любашівський район
РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
(РЕПРЕСІЇ В КІНЕМАТОГРАФІЇ ОДЕСИ 20-Х – 30-Х РР. ХХ СТ.)
В історії української кінематографії 20-ті роки ХХ ст. залишаються напрочуд малодослідженими. За політичними лаштунками тих кривавих часів простежується загальна картина в гіркій долі України – старанно розроблений сценарій знищення цвіту нації – вчених, вчителів, письменників, політичних діячів, військових, митців, істориків, музейних працівників. Репресії щодо діячів кіномистецтва мають свої особливі прикмети.
В поле зору ДПУ потрапляють передусім поети і письменники, актори і кіномитці – саме ті яскраві молоді особи, про яких багато пише преса, про життя яких часто поширюється безліч пліток. В архіві музею кіно Спілки кінематографістів Одеси знаходимо “Протокол № 12. Заседание комиссии по чистке аппарата Кинофабрики (головує т. Тафлін, секретар т. Крауз)”. Слухалась справа Василя Георгієвича Радиша (Косача)”.
Про Василя Радиша в ВУФКУ (Всеукраїнське фото-кіноуправління) знаємо небагато. В 1927-29 рр. керував художнім відділом кіностудії. Він автор сценаріїв “Тарас Трясило”, “Велике лихо маленької жінки”, “Тобі дарую”. Як режисер поставив фільми “Тобі дарую” (1929), “Дельфін білобокий” (1931). Після рішення комісії по чистці, відчуваючи пересторогу, Радиш покинув студію, назавжди втікши до Москви.
На початку 30-х років кінематографія Одеси з появою тут нового директора П. Нечеси набирає великих виробничих обертів на створення великої технічної бази європейського рівня, фільми знімаються і демонструються в кінотеатрах на новій французькій апаратурі “Дебрі” і своїй кіноплівці. Слід зауважити, що єдина в Україні 1-ша Одеська кіностудія ВУФКУ зняла і випустила (1927 – 1929 рр.) на екрани СРСР від загальносоюзних показників 40 відсотків власних фільмів. На доходи від прокату цих картин згодом будувалася найпотужніша і найбільша у Європі Київська кіностудія художніх фільмів.
Звісно, що новий осередок культури в Одесі був на піднесенні виробництва, швидко завойовував екрани країни та зарубіжжя, привертав увагу молодих митців. Українські фільми напряму без санкції Москви потрапляли в кінотеатри Праги, Парижа, Берліна, Північної та Південної Америки. Щоправда, вже в 1930 р. ці “вольності” Сталіним були скасовані, а українське кіно опинилося за колючим дротом. В мистецтві активно утверджувались культи партійних класиків. В кіномистецтві визнавались С. Ейзенштейн, В. Пудовкін. Лише після них слід було згадувати ім’я О. Довженка, то й то ненадовго, до початку розгнузданої кампанії паплюження його імені в пресі.
Всесвітньовідомий театральний режисер модерного театру “Березіль” Лесь Курбас з’являється в Одесі зі своєю трупою і вже у 1922 р. ставить тут перший український ігровий фільм “Шведський сірник” – екранізацію оповідання А. Чехова. Цей факт теж довгий час замовчувався.
Багато Курбасових ідей пізніше підхопить інша, теж молода, друга хвиля митців, що прийшли з літератури освоювати нове мистецтво. М. Семенко через ВАПЛІТЕ (літературне об’єднання – Вільна академія пролетарської літератури) привернув на Одеську кіностудію обійму футуристів.
Лесь Курбас змушений тікати до Москви, доводити (кому?) свою інтернаціональну, неукраїнську сутність. Але кілька його театральних постановок у Єврейському театрі не врятували Леся Степановича від жорстокого етапу на Соловки. Йому інкримінували статтю 58 – “контрреволюційна діяльність”. Останніми глядачами його спектаклю в соловецькій круговерті були його ж гнобителі і кати на чолі з начальником острова Пономарьовим, який власноруч розстрілював ув’язнених. Рішенням трійки УМКВС по Ленінградській області від 9.10.37 р. Курбас, засуджений до розстрілу за те, що “продовжував вести контрреволюційну агітацію і висловлював терористичні наміри”. Його розстріляли 3 листопада 1937 р. В далекому Сандормосі покоїться тіло великого режисера України.
Літературний сценарій першого варіанту фільму “Звенигора” написав Юрко Тютюнник, а Майк Йогансен його структурно і літературно обробив. Сценарій “Звенигори” був прийнятий художньою редакцією кіностудії до постановки і навіть розпочалась робота над його реалізацією. Одну з ролей виконував той же Ю. Тютюнник. Та з невідомих нам причин виробництво припинилось і О. Довженко практично переписав сценарій заново, а Ю. Тютюнник і М. Йогансен зникають не лише з титрів остаточного варіанту фільму, а й знімається з головної ролі генерал Ю. Тютюнник. Через три дні після арешту Майка Йогансена розстріляли.
Славний образ українського архаїка – вічного діда зіграв молодий актор Микола Надемський і, не лише в “Звенигорі”, а і в інших картинах Довженка. В час зйомок йому було 35 років, але й його, молодого талановитого актора і художника, що працював в театрах Одеси та Харкова, було розстріляно в 1937 році за націоналізм.
24 вересня 1927 р. газета “Кіно” друкує статтю “Обличчя ворога” – “Про шкідливу діяльність буржуазних націоналістів в українській кінематографії”.
“Сценарії для українських студій”, – говориться в статті, – писали такі “автори”, як терорист Фальківський (“Леся”), бандит Тютюнник, контрреволюціонер Буревій та подібні їм... Петлюрівський отаман Тютюнник, сховавшись під псевдонімом “Юртик”, разом з українським поетом М. Йогансеном, скритне використаним націоналістами, здає на Одеській кінофабриці сценарій “Звенигори”, в якому проповідується ідея “буржуазної української нації”. Сценарій “Звенигори” ставив Довженко, який не зміг до кінця подолати шкідливі засади сценарію, і картина вийшла з грубими політичними помилками”.
Вже з початку 1928 р. відчутно посилюється кампанія по згортанню, так званої, українізації, і настає період арештів та вилучення української еліти. Настає апогей репресій.
12 лютого 1929 р. ДПУ виписує ордер № 49 на обшук і арешт Тютюнника за звинуваченням в контрреволюційній діяльності (ст. 54 КК УРСР). 23 грудня 1929 р. Колегія ДПУ в Москві виносить вирок – розстріл з позначкою “приговор не приводить в исполнение до особого распоряжения”. 24 вересня 1930 р. в Бутирці обірвалось життя генерала, ще одного з когорти національних героїв України.
Вісімдесят років тому Олександр Довженко вперше ступив на одеську землю… Якщо прискіпливо заглибитися в політичну ситуацію України кінця 20-х років ХХ ст., досліджуючи катастрофічні наслідки військових протистоянь, голодоморів, скрипниківської “українізації” і її системи виконання, то побачимо, що безліч глобальних проблем українства того часу обійшла стороною його творчість. Більшість його фільмів (“Сумка дипкур’єра”, “Арсенал”, “Щорс”, не кажучи про “Аероград”, “Мічурін”) – то соціальні замовлення владної верхівки, Сталіна.
Перечитуючи “Щоденники” О. Довженка переконуєшся, що майстер страждав на роздвоєність. Його фільми і його роздуми над життям, над долею України – це дві великі протилежності. Деколи здається, що він не знаходив виходу з цього лукавого і жорстокого кола роздвоєності системи, її генерального секретаря, коли проголошуються одні принципи, а в життя втілюються інші – мерзенні і кабалістичні. Павутиння системи все більше і більше обплутувало.
Але трапляються й серед кінодраматургів досить сміливі люди, як на ті часи. Сценарист Дмитро Бузько, на загальних зборах письменників Одеси 16 липня 1937 р., присвячених обговоренню “Завдань одеських письменників по боротьбі з контрреволюційним авербахівським охвістям”, сказав: “Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування. Коли Косіор помилиться, ми скажемо: ти помилився. Коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився...”
Штатний працівник ЧК Д. Бузько мабуть переоцінив свої можливості, повірив у свою непогрішимість. Його вислів був розцінений як спроба посіяти недовіру до геніального вчення Сталіна і через кілька місяців потому 14 листопада 1937 р. він був розстріляний ухвалою “трійки” НКВС по Одеській області.
Нелегко склалося життя ще в одного з корифеїв українського кіно харківського художника Василя Григоровича Кричевського, який теж з’явився в Одесі разом з О. Довженком у 1926 р. Він оформив художні фільми про життя і творчість Шевченка, працював головним художником в екранізаціях “Микола Джеря”, “Борислав сміється”, “Сорочинський ярмарок” та ін. В. Кричевський був повноцінним співавтором О. Довженка і Ю. Тютюнника в славнозвісній поетичній “Звенигорі”. Художник розумів, що в час розгнузданих репресій, які відбувалися по всіх кутках України, не можна знайти захисту ані в Одесі, ані в Харкові, ані в Києві, куди він згодом подався. Відразу по завершенні війни художник змущений був емігрувати до Венесуели, де помер у злиднях в Каракасі. Його прах було перевезено до українського центру Баунд Брук у штаті Нью-Джерсі, США.
Його син після закінчення Київського художнього інституту теж працював на Одеській кіностудії художником-постановником картин “Буря”, “Черевички”, “Чортополох”, а також трудився разом з батьком. Після війни, остерігаючись органів, бо перебував на окупованій німцями території, емігрував до США (Каліфорнія), там і помер у 77-річному віці.
В когорті творців молодого українського кіно з’являється зовсім не столичний, але чи не найамбітніший одесит Ісаак Бабель, шикуючи словом, научною фразою, самим зухвалим поворотом сюжету. З самої появи І. Бабеля на кіностудії він не вписувався ані у загальний потік модного тоді революційного мистецтва, ані в ряд розважально-пригодницьких фільмів– метеликів. Студія екранізувала його літературні сценарії “Сіль” (1925 р.), “Беня Крик” (1926 р.), “Мандрівні хорі” (1926 р.), “Джиммі Хіггінс” (1928 р., у співавторстві з Георгієм Тасиним). До нашого часу на Одеській кіностудії чудом збереглася копія фільму “Беня Крик” – історія Мишки Япончика. Викликає подив і захоплення відтворення життя Одеси, одеських єврейських традицій та побуту початку ХХ ст... В цьому фільмі німого періоду почергово міняються титрові написи (то російською, то українською мовами зі своєрідним фонетичним сленгом), що викликає усмішку, непересічне сприйняття глядачами без перекладу на всій території колишнього Союзу.
...Але і Бабеля не оминула лиха доля, бо не потрібні були живі свідки створення жорсткої людської імперії зла під личиною божества. Його розстріляли найпізніше, 17 березня 1941 р.
Жертвоприношення в Україні є занадто масштабним, щоби його забути, і сьогодні, у зв’язку з відкриттям все нових фактів репресій, відкриттям архівів, все бачиться по-новому, об’ємно і не менш трагічно. Без сумніву, правителі викорінювали будь-які паростки національних ознак в культурі, літературі, мистецтві, як, власне, і в економіці, політиці та історії. Незаперечним є факт переслідування найбільш талановитих митців.
Разом із штучно створеним голодомором ці акції стали справжнім холокостом, від якого і досі не може оговтатись Україна. Переслідування творчої еліти продовжувалося всі роки радянської влади.
За 15 років незалежності ми не спромоглися навіть на скромний пам’ятник, чи хоча б стелу на відзнаку розстріляних і репресованих митців кіно, які заплатили за нашу свободу своїм життям. Зробімо це сьогодні, бо хто зна, чи знову не піднімуться з могил примарні тіні зла?
Ярослав ЛУПІЙ, кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України
