Нам відповідають «ДОРОГА В НІКУДИ»
Так називалася критична кореспонденція, опублікована у вересні ц.р. у № 171 «Одеських вістей». Йшлося про таку «важку хворобу» одеських доріг, як багатогодинні пробки на особливо «судноплавних» міських магістралях, зокрема – із житломасиву Котовського до Пересипського мосту.
Публікація була розглянута керівництвом ДАІ ГУ УМВС в Одеській області. У докладній відповіді, надісланій до редакції за підписом т.в.о. начальника УДАІ УМВС України в Одеській області В.Л. Колодуба, говориться:
«Ситуація, що склалася останнім часом на вулицях, прилеглих до Пересипського мосту, постійно перебуває в полі зору керівництва Державтоінспекції в Одеській області. На адресу ДАІ лише протягом місяця надійшло понад 40 звертань громадян із приводу умов руху та стоянки вантажного транспорту на ділянках вулично-дорожньої мережі в районі Пересипського мосту.
Тут найчастіше відбуваються значні затримки руху автотранспорту, серед них і громадського користування, аж до випадків майже повної його зупинки. Основна причина проблеми, що загострилася – стан справ зі стоянкою вантажного транспорту на вулицях, прилеглих до комплексу митного огляду Одеського морського торговельного порту. На цій ділянці ситуація воістину критична. Водії вантажних автомобілів шикуються в чергу, очікуючи проїзду на територію порту. Загальна щодобова кількість вантажівок, що накопичуються на підходах до терміналу на вулицях Церковній, Андрієвського, Щоголева, Одарія, Кутузова, Вапняна, Отамана Головатого, складає 200 – 250 одиниць, і щодня збільшується. Опитування водіїв вантажного транспорту показало, що їм доводиться чекати черги на проїзд по 24 – 26 годин. Спеціально обладнаних стоянок, на яких можна було б розмістити таку кількість прибуваючих до порту автомобілів, у цьому районі бракує.
Відповідні дорожні знаки «Зупинка заборонена» та «Стоянка заборонена» там, де це належить у залежності від ширини проїзної частини, встановлені. Щодня тут здійснюється контроль з боку ДАІ, вживаються заходи адміністративного впливу стосовно водіїв-порушників, однак після складання адміністративних протоколів водії залишають автомобілі у черзі, і стан справ не змінюється.
Рішенням Одеського міськвиконкому передбачено здійснення портом реконструкції будівель та споруд митного комплексу, а також благоустрій прилеглої території.
У червні 2005 р. міністром транспорту України, головою облдержадміністрації, Одеським міським головою узгоджена й затверджена схема розвитку держпідприємства «Одеський морський торговельний порт», відповідно до якої передбачене будівництво сухого терміналу на полях зрошення в районі окружної дороги площею 54 гектари. Будівництво терміналу зі стоянкою для контейнеровозів (понад 1000 машино-місць) і реконструкція Хаджибейської дороги дадуть можливість відвести вантажний транспорт від центральної частини міста й вирішити проблему відстою вантажівок. Також передбачено облаштованість демпферного майданчика в районі заводу «Лукойл».
На даний час рішення щодо виділення земельних ділянок під будівництво зазначеного терміналу й майданчика на розгляд сесії міськради, депутатської комісії з транспорту поки що не виносилося.
Державтоінспекція, керуючись Законом «Про дорожній рух», зі свого боку звернулася до Одеської міськради з пропозиціями: провести спільну нараду з проблеми за участю заступника міського голови, який курирує питання організації дорожнього руху в Одесі, управління Державтоінспекції, управлінь: транспортного комплексу міста, дорожнього господарства, земельних ресурсів міськради, керівників низки підприємств; розглянути на сесії міськради питання про виділення земельної ділянки для будівництва сухого терміналу на полях зрошення із організацією там стоянки для вантажного транспорту та загальноміського диспетчерського пункту; організувати місця стоянки, обладнані диспетчерськими пунктами, за межами центральної частини міста».
«ЗАБОРГОВАНІСТЬ БУДЕ ПОГАШЕНО»
У звертанні до редакції «Одеських вістей» мешканців сіл Нова Кубанка, Кубанка Комінтернівського району йшлося про те, що сільгосппідприємство «Еврика», з яким було укладено відповідні договори, розрахувалося із пайовиками за оренду приналежних їм ділянок землі лише частково: борг не виплачується понад рік. Заявники наполягають на розриві договорів.
Розглянувши звертання щодо розриву договорів оренди на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Красносільської сільради, укладених із СФГ «Еврика» в особі голови О.І. Назаренко, Комінтернівська райрада повідомила редакції ось що:
«Питання розглядалося на місці фахівцем районного відділу земельних ресурсів у присутності землевпорядників Красносільської сільради, голови СФГ «Еврика», представника організації «ПП «Стелхен», яке має ліцензію на провадження землевпорядних робіт, громадян – власників земельних паїв і з відома голови сільради М.П. Майдебури.
Фахівцями ПП «Стелхен» було встановлено межі земельних ділянок у натурі по кожному власнику (всього 9 громадян), установлено межові знаки та розірвано договори оренди, раніше укладені між власниками земельних паїв та СФГ «Еврика».
При виділенні земельних ділянок у натурі власники відмовилися бути присутніми, про що складено відповідний акт.
Голова СФГ «Еврика» О.І. Назаренко зобов'язалася виплатити заборгованість за укладеними раніше договорами оренди.
Д.І. МАКОСІЙ, голова Комінтернівської райради»
«НЕОБХІДНО СТВОРИТИ БУДИНКОВИЙ КОМІТЕТ»
Мешканка м. Біляївка Н.П. Грищук звернулася до «Одеських вістей» з листом, у якому поскаржилася на те, що протягом тривалого часу її житло залишається без електрики. Вона повідомила, що звертання до різних інстанцій з цього приводу, у тому числі до керівництва міста та ПП «Промінь», створеного на базі місцевого радгоспу «Червоний промінь», де свого часу трудилася заявниця разом із чоловіком та одержала житло, позитивного результату не принесли.
Лист було направлено редакцією газети на розгляд до Біляївської райради. Публікуємо отриману відповідь.
«Районна рада за участю міського голови М.П. Бухтіярова, начальника Біляївської РЕМ Р.К. Перевознюка, директора ПП «Промінь» О.В. Вовченко розглянула лист мешканки м. Біляївки Н.П. Грищук і повідомляє ось що.
Відповідно до Правил користування електроенергією подача її до багатоквартирних будинків здійснюється безпосередньо на будинок, а не на кожну квартиру окремо. З огляду на це, для відновлення подачі електроенергії в квартирі Н.П. Грищук необхідно створити будинковий комітет, який буде мати право укласти договір із Біляївською РЕМ на підключення будинку до лінії електропередачі. З цього приводу заявниці запропоновано звернутися до заступника міського голови М.С. Богаченка, у чиїй компетенції перебуває вирішення питання щодо створення будинкового комітету.
Додатково повідомляємо, що будинок, у якому мешкає заявниця, не увійшов до статутного фонду сільгосппідприємства «Промінь» під час приватизації й на даний час, за повідомленням регіонального відділення Фонду державного майна по Одеській області, перебуває у переліку об'єктів державної власності.
О.Ф. СЕМЕНОВ, голова Біляївської райради»
Резонанс НИВА ДОБРОЇ ПАМ'ЯТІ
Приводом мого листа до редакції послужили два моменти. Перший – стаття «Літати в небі людина-легенда починала над Одесою» про знаменитого льотчика Михайла Єфімова, опублікована в «Одеських вістях» у жовтні ц.р. Другий – можливо, й не дуже значима подія в житті великого міста, але знакова для ветеранів та працівників авіаремонтного заводу, – відкриття скромного пам'ятника робітниці підприємства Ф.Т. Перетягіній, яка понад 40 років пропрацювала тут. Нехай ця паралель нікого не шокує, тому що ці два факти об'єднані одним словом «пам'ять» і тісно пов'язані із заводом, який багато років очолює директор В.В. Юхачев.
На наш завод Віталій Володимирович прийшов молодим молодшим офіцером. І це, мабуть, щаслива доля й заводу, і його, що на довгі роки вони опинилися пов'язаними разом одним колективом. Із самого початку своєї діяльності наш директор прийняв близько до серця історію, традиції заводу, та дуже багато чого зробив, щоб вони були належним чином увічнені.
Мені протягом 30 років роботи на підприємстві довелось спостерігати, як будувався, перетворювався завод, як наша територія перетворювалася у чудовий квітучий парк, з якою увагою тут незмінно ставилися до людей праці. Один із прикладів: протягом декількох років профком разом із дирекцією матеріально підтримували ветерана заводу Є.Я. Люльку, яка не один десяток років пропрацювала на заводі. А нещодавно на одному із будинків міста завод відкрив меморіальну дошку в знак пам'яті про П.М. Розова, людину, яка очолювала підприємство після війни й багато зробила для його відновлення.
У газетній статті територію заводу названо околицею Одеси. Але ми не образилися. Адже пам'ятник М. Єфімову (автор ремствує, що він установлений не в центрі міста) органічно вписався у простір підприємства. Саме тут легендарного льотчика назвали Ікаром ХХ століття.
У заводському парку знайшлося місце й для увічнення пам'яті засновника заводу Анатри, й для першого літака, зібраного руками заводчан, і для крилатої машини, що захищала небо Батьківщини у лихий час війни. Тут збережено й доглянуто пам'ятники В.І. Леніну, комсомолові: на заводі не займаються непорядною справою переписуванням історії, а з повагою шанують погляди людей, які прожили життя з іншими, не теперішніми, цінностями та ідеалами.
На заводі щорічно організовують зустрічі ветеранів війни, до яких ґрунтовно готуються під безпосереднім керівництвом директора і профком, і відділ кадрів, й інші служби. Особливу теплоту цим зустрічам додає заводський колектив художньої самодіяльності, очолюваний В.І. Федорчуком.
Не можна не сказати й про заводський музей історії, який фактично є експозицією розвитку вітчизняної авіації. А до 95-ї річниці створення заводу на основі архівних документів, спогадів та фотографій людей, чия доля була нерозривно з ним пов'язана, видана книга «Полет сквозь столетия».
«Мир, как скупец, свои дары отнимет, а нива доброй памяти жива» – ці безсмертні рядки Нізамі завжди згадую, коли думаю про дбайливе ставлення до історії, традицій, людей, які їх створили, властиве колективу, керівництву підприємства.
Галина ПЕРЧЕКЛІЙ, пенсіонерка, м. Одеса
Питання руба «ТАКА ПРОЦЕДУРА ПРИНИЖУЄ ВЕТЕРАНІВ»
Мені 86 років, інвалід війни І групи. Війна застала мене на кордоні, під Брестом: до армії був призваний 1940 року. Усе пройшов: і відступи з боями у перші дні Великої Вітчизняної, й Курську дугу, і бої біля стін рейхстагу 1945-го. Двічі був поранений і контужений, через це не зміг після війни навчатися в інституті: мучили глухота та заїкуватість. Виробничий стаж – 49 років.
Років десять пропрацював у раді ветеранів, був заступником голови. Знаю, що кожного року виділяються кошти на ліки для учасників війни, знаю й те, що не завжди вони використовуються за призначенням. Кожного року рада ветеранів порушувала це питання. Ми пропонували: дайте відомість до аптеки і приблизно розкиньте виділені кошти на кожного. Адже нас не так багато залишилося, рахувати нескладно. У кожного ветерана хвороб вистачає, ліки купуємо на сотні гривень на рік, то ж хоч якась допомога була б відчутною. Але до наших пропозицій не прислухалися. Процедура залишилася та ж, довгою та принизливою, із сидінням годинами під дверима до головної лікарні ЦРЛ.
Ось поїхав я до амбулаторії: бронхіт загострився. Мого лікаря немає – у відпустці, йду до сусіднього кабінету, кажу, що задихаюся, допоможіть, підкажіть, чим лікуватися. Нагадую, що користуюся пільгою при купівлі ліків. Навіть не оглянувши мене до ладу, лікар відправляє мене на всілякі дослідження, які, до речі, я нещодавно проходив, і це зафіксовано в амбулаторній картці. Загалом, усе скінчилося тим, що після марних ходінь по медкабінетах прийшов я до аптеки й попросив таблетки від кашлю. Аптекар порадила, що купити, два дні поковтав таблетки, і усе прийшло в норму.
Вийшла з відпустки моя лікарка, пішов я до неї на прийом, розповів про те, що турбує. Вона виписала ліки, оформила три рецепти. Послала до головлікаря на підпис, щоб одержати медикаменти безкоштовно. Прийшов до кабінету головлікаря, секретарка відрізала: він зайнятий, сидіть, чекайте. Просидів хвилин 40: безрезультатно. На моїх очах до кабінету пропустили цілу делегацію, про мене ж начебто забули. Ну, посидів ще трохи, потім порвав ті рецепти, купив ліки за готівку. З тим і поїхав додому. Питається: чи не краще було б одразу піти до аптеки й купити те, що потрібно для лікування, не витрачаючи часу й нервів на ходіння по кабінетах поліклініки?
Парфен ТІТІЄВСЬКИЙ, інвалід війни, смт Саврань
Газета – читач ЧОМУ СЛАБШАЄ СИЛА СЛОВА?
Нещодавно зустрівся зі знайомим, багаторічним читачем «Одеських вістей», який зараз весь у роздумах: передплачувати газету на наступний рік чи ні? Завжди, каже, читав газету від початку до кінця. Але останнім часом значно менше бачить на її сторінках відповідей офіційних осіб на критичні, проблемні виступи. А кому потрібна газета, на виступи якої немає належної реакції з боку тих, кого покритикували? Отже, журналіст порушив проблему, але, крім нього, її вирішення нікого не хвилює? І в читача складається враження, що усім наплювати на виступи газети. А бездіяльність критики в пресі – далеко не кращий аргумент на користь передплати на те чи інше видання.
Зараз деякі недбайливі чиновники міркують, схоже, приблизно так: у нас тепер демократія, хочу – відповідаю на газетну статтю, не хочу – не звертаю на неї уваги. Звичайно, це хибне розуміння демократичних норм. Проте, саме з таким ставленням до критичних матеріалів доводиться зіштовхуватися журналістам. А коли проблеми, порушені в газеті, залишаються без уваги, у журналістів, напевно, руки опускаються: навіщо писати про одне й те саме, наболіле, з дня на день, якщо це нікого, крім тебе, не хвилює? А читач розчаровується у силі друкованого слова.
Як би хотілося, щоб жодний гострий виступ газети не залишався без відповіді, без обговорення у тих колах, від яких залежить вирішення тієї чи іншої проблеми, щоб кожна проблемна стаття ставала відправною точкою у вирішенні порушеного актуального питання.
І ще одне побажання хочу висловити. Не завжди думку газети поділяють усі, хто її прочитав. Треба, щоб на її сторінках давали можливість виступити й тим, хто не згодний із позицією того чи іншого автора. Дискусія лише додає авторитету виданню. І читачам хочу побажати бути активнішими, не соромитися висловлювати свою точку зору на події й факти сьогоднішнього дня. Газета потребує такої читацької підтримку.
Від себе скажу: мені подобаються багато виступів «Одеських вістей», особливо ті, що розкривають тему «Екологія краю – екологія душі». Вважаю газету своєю прихильницею у питаннях захисту природи.
Микола ПОПОВ, почесний член Товариства охорони природи України.
«СПАСИБІ ЗА ДОПОМОГУ. СПОДІВАЄМОСЯ НА ПРОДОВЖЕННЯ»
Від імені всіх мешканців села Борисівка хочу висловити велику вдячність за підтримку наших починань та виділення необхідних коштів на бурління артезіанської свердловини на нашій території, що дозволило забезпечити селян якісною питною водою, а також на прокладання групового водопроводу та на ремонт дитячого садка й будинку сільради. Проблеми нашого села не залишилися без уваги з боку колишніх керівників облдержадміністрації та облради, нинішніх голови облдержадміністрації І.В. Плачкова, голови облради М.Л. Скорика, начальника облводгоспу Г.Д. Бузіяна, голови райради Н.Г. Кожухаренко, в.о. голови райдержадміністрації О.М. Мусіхіна, заступника голови райради В.І. Швеця.
Разом з тим є в нас невирішені питання, з якими сільрада самотужки справитися не може. Насамперед необхідно завершити ремонт дитсадка та сільської амбулаторії, розташованої у тому же будинку. Ми прекрасно розуміємо, що в області є чимало населених пунктів, в яких дотепер не вирішено багато актуальних проблем соціально-культурного плану, що в кожному селі чекають на допомогу від обласного бюджету. Але якщо зараз не завершити ремонтні роботи у Борисівському дитсадку, то незабаром на його відновлення буде потрібно набагато більше коштів. Такі приклади в нашому районі вже є. Довелося у повному розумінні слова рятувати дитсадок «Колосок», який було побудовано ще під час перебування колгоспу імені Татарбунарського повстання, коли головою його був Герой Соціалістичної Праці В.З. Тур. Чудовий був садок, але після закінчення будівництва в ньому не провадилося жодного ремонту. Підсумок виявився жалюгідним та витратним. Не хотілося б, щоб історія повторювалася.
Степан РОТАР, сільський голова, с. Борисівка, Татарбунарский район
ПІВВІКУ ПРАЦІ – НЕ В РАХУНОК?
Нещодавно довелося мені проходити курс лікування у неврологічному відділенні обласного госпіталю інвалідів війни. Тут все дихає турботою про ветеранів. Зусиллями головного лікаря В.М. Кулібаби, досвідченого колективу лікарів та молодшого медперсоналу створено умови для того, щоб повертати здоров'я колишнім фронтовикам. Хочу щиро подякувати завідувачеві неврологічного відділення М.В. Добренку, лікарю В.В. Леонову, прекрасним фахівцям, вимогливим до себе та гранично уважним до пацієнтів. Велике спасибі медсестрам, нянечкам за щоденне добре ставлення.
Як шкода, що в нашому сьогоднішньому житті такі приклади справді чуйного ставлення до ветеранів швидше виняток, аніж правило.
Я пропрацював 50 років на одному підприємстві – в Одеському морському торговельному порту, а загальний виробничий стаж складає, із урахуванням військового лихоліття та служби в армії, понад 60 років. Пенсія, незважаючи на доплати за особливі заслуги за наявності чотирьох орденів та двох медалей, від порту, за довголітню працю, не така вже й велика: за свої кошти путівку до санаторію не купиш.
Мені належить щорічна пільгова путівка, але лікар вказує у довідці, що виїзд небажаний, потрібна лише місцева здравниця. На жаль, у місті за пільговою путівкою до санаторію не потрапиш, і тому служба соцзабезпечення замінює її матеріальною допомогою: 100 грн на рік.
Ще одна проблема з'явилася після того, як ліквідували лікарню водників. Порт уклав договір на надання швидкої медичної допомоги із компанією «Інто-Сана», а на лікування портовиків – із 411-м госпіталем. Але дія цих договорів поширюється лише на тих, хто сьогодні працює в порту, а ветерани, які віддали підприємству десятки років сумлінної праці, – не в рахунок. У 1971 році я, інвалід війни І групи, за роботу в порту був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Але навіть увійти сьогодні на територію порту до поліклініки я можу лише за разовою перепусткою, простоявши за нею у черзі півтори-дві години. А потрапити на прийом до керівництва порту, у профком взагалі практично неможливо.
Коли працював, міг відпочивати в профілакторії, на міжрейсовій базі моряків, одержував через профспілку путівки в санаторій з 10-процентною оплатою. Вийшов на пенсію, – і все це виявилося закритим для мене. Хоча в порту є профілакторій санаторного типу, але потрапити туди я можу, оплативши вартість путівки у 3000 грн.
Один раз, після складної операції, коли потрібно було пройти реабілітаційний курс в санаторії ім. М. Горького, вирішив попросити допомогу в порту. Його начальник передав мою заяву до порткомфлоту, інспектору. Вона розглядалася три місяці, у результаті виділили 60 грн. Не те, що на відновлювальне лікування, на тиждень на ліки цих грошей не вистачило б. Чи вірите, одержував цю «допомогу» зі сльозами.
Повертаючись до теми обласного госпіталю, хочу порадити інвалідам війни: не відмовляйтеся від путівок у його відділенні. Тут вам завжди раді й готові надати кваліфіковану допомогу у зміцненні здоров'я. В наші дні це дорогого коштує.
Олександр ЛУЧЕНКОВ, інвалід І групи, м. Одеса
