Перший, хоч і нетривкий сніжок випав цього року рано – на самому початку листопада. Притрусив охайний двір 90-річної Галини Тимофіївни Варварчук. Під вікном на фоні снігу вирізнялись дбайливо підв’язані яскраві жовті та темно-червоні хризантеми.
Це обійстя неодмінно помітить кожен, хто їздить у Новоселівку з райцентру. Привертає увагу воно, перш за все, квітами у дворі та попід огорожею. Вони пломеніють з ранньої весни й до пізньої осені різнокольоровими барвами. А ще не побачите на повір’ї нічого зайвого, скрізь порядок, незважаючи на те, що літа у господині квіткового царства поважні й перевалили на сотий десяток.
Галина Тимофіївна провела нас до світлиці, де також кожна річ має своє місце. Ліжко застелене квітчастим покривалом, височать на ньому високі та пишні подушки, на стінах – сімейні фото та портрети, обрамлені вишитими рушниками, яким років та й років. На вікнах цвітуть висаджені у полив’яні горщечки кімнатні квіти.
Жінка саме розпалювала плиту.
– До свого будинку я вже підвела газ, – розповідає 65-річна дочка Тетяна Григорівна Головаченко. – Запрошуємо маму до себе, а вона затялась – нікуди зі свої хати не піду і край! Гуртом ми допомагаємо їй обсадити город і зібрати урожай, а сапати вона ще сама вправляється, і їсти сама собі готує. Оце хіба – що на свята допомагаємо. На 90-річний ювілей з’їхалась численна родина, адже має тринадцять онуків і десять правнуків. Знаєте, скільки квітів її подарували! Дуже їх любить...
Тетяна Григорівна прожила в Одесі тридцять п’ять років, у село повернулась десять років тому, залишивши дочці квартиру. Спочатку жили у старенькій батьківській хаті чоловіка, а три роки тому придбали собі пристойніший будинок. За містом не шкодує анітрохи.
– Оце побула у дочки тиждень, і вже не терпілось повернутись додому, – розповідає. – Давлять на мене стіни у квартирі, хочеться простору. Може, тому, що народилась я і виросла у селі.
Галина Тимофіївна росла у сім’ї військовослужбовця, який вирішив залишити службу й, одержавши у спадок землю, повернувся у село. Та грянула революція, і їхнє життя круто змінилось...
У дитинстві дочка була хворобливою, тож до школи не ходила, бо та ще й далеко розташована, тому батько навчав грамоті сам. Так що й писати трохи може, й листа прочитає. В основному ж, навчали дівчину вишивати, кужіль прясти. А от брат закінчив педінститут, вчителював, але уже відійшов у інший світ.
Тяжко пережила родина голодомор 32-го – 33-го років. З голоду померла бабуся. Самі рятувались тим, що мама і брат працювали у колгоспі, де давали баланду, її й ділили на всіх. А як сіяли ячмінь, то умудрялись по жменьці приносити додому.
Як минув дівчині 21 рік, вийшла заміж за Григорія, придбали будинок, посадили садок, до війни вже мали четверо доньок. Тетяна народилась у 41-му, коли німці бомбардували станцію Заплази. Під час окупації у їхній хаті містилась жандармерія.
– На наших очах, – розповідає Галина Тимофіївна, – румунські окупанти били людей. Самі ж жирували разом з поліцаями. Бувало, настріляють курей і варять їх собакам, а діти голодні на печі сидять і дивляться на цю картину.
Як прийшли радянські війська, у Варварчуків поселили 19-річного солдата Михайла, родом з Казахстану. Якось той прийшов, ненароком торкнув заряджену рушницю – і та вистрілила йому прямо в голову. Ох і пережила тоді жінка! На місці поховання встановили йому пам’ятник. Пошуком рідних воїна згодом зайнялись шкільні слідопити, але на той момент батьків загиблого вже не було в живих, й усі п’ятеро синів поклали голови на війні.
Чоловік Галини Тимофіївни – Григорій Карпович – повернувся з фронту живим, але перебування у концтаборі у південній Баварії підірвало здоров’я. Тривалий час працював у МТС, там через нещасний випадок втратив руку, але цей факт не був зафіксований комісією, тому, скільки потім чоловік не оббивав пороги, пенсію отримував мізерну – 25 рублів.
– Наші батьки виховали сімох дітей (дві доньки померли ще маленькими), усім дали середню освіту, – продовжує розповідь Тетяна Григорівна. – А за навчання до 1954 року треба було платити 150 карбованців за кожного учня. Важко нам було, звичайно. Пригадую, як вчителька на уроці запитала мене, чому я ходжу до школи у білому платті. А я не знала, що їй відповісти, просто у мене іншого не було. Потім, коли вона дізналась про це, вибачалась.
Галина Тимофіївна, загартована на колгоспній роботі, й сьогодні не сидить без діла. Скрізь у неї порядок. А ранньої весни починає насаджувати квіти, без них себе не уявляє. Вона у селі нині найстарша, тому й вшановували нещодавно на святі – Дні села – свою старожительку. Хоча її важко так назвати, бо виглядає молодшою за свої роки, має світлу пам’ять. А шанують її односельці ще й за порядність і чесність.
– Жити тепер можна, – каже вона. – На нашу долю випали інші часи. Нехай вже буде краще нашим дітям, онукам та правнукам.
Незабаром, 10 грудня, знову зберуться у цьому гостинному домі усі Варварчуки, аби привітати главу своєї родини з днем народження, й побажають їй здоров’я й многая літа. Вона того заслужила.
