Репортаж у номер нащадок великого кобзаря

Ексклюзивне інтерв’ю з нащадком Тараса Шевченка, праправнучатим племінником його, Олександром Андроніковичем Відоменком, що знаний як один із дослідників життя і творчості Великого Кобзаря.

Після третьої, й останньої, своєї поїздки в Україну в травні – липні 1859 року, під час якої йому вдалося відвідати село Кирилівку, Тарас Шевченко міцно утвердився в думці будь-що визволити з кріпацтва своїх рідних братів Микиту та Йосипа, а також сестру Ірину. Найважливішою, акцією в цьому плані стало те, що йому вдалося організувати листа від членів Товариства літераторів і вчених на ім’я поміщика Валеріана Фліорковського, з проханням відпустити двох братів та сестру на волю.

Мабуть, і для самого Шевченка виявилося несподіванкою те, що Фліорковський не лише погодився відпустити його родичів, але й звільнити їх та їхні родини від “банківського боргу”, причому звільнив без викупу, безплатно, але... не наділивши їх землею. Дізнавшись, що поміщик відпустив їх без землі, Тарас радив Йосипові, Микиті та Ірині не приймати такої “поганої волі”, оскільки розумів, що без землі вони приречені на жебрацтво, або вічне наймитування. Відтак 27 липня 1860 року він пише листа Фліорковському, в якому, з одного боку, дякує за його згоду звільнити Йосипа та інших членів родини з кріпацтва, а з іншого, натякає, що варто все ж таки було б наділити їх землею. Зрештою, Йосип Шевченко погодився на визволення від кріпацтва і без земельного наділу, чим викликав невдоволення Тараса Григоровича; але для Йосипа воля була жаданішою за землю і достаток.

Здавалося, б усе це – справи давно минулих днів, але ось переді мною стоїть один з прямих нащадків Йосипа Григоровича Шевченка, а отже, й самого великого Кобзаря, в якого, як відомо дітей не було, – літературознавець Олександр Відоменко. Зараз Олександр Андронікович вже перебуває в досить поважному віці, але продовжує активну дослідницьку та пропагандистську діяльність на нині Шевченкознавства та українознавства в цілому.

– Олександре Андроніковичу, як і в біографії кожної поважаючої себе людини, в вашій біографії теж знайшлося місце для “одеського рядка”...

– Звичайно ж знайшлося! – відповідає літературознавець. – У цьому місті минали мої найкращі юнацькі роки. Там в 1960 році я закінчив біологічний факультет Одеського держуніверситету ім. І.І. Мечникова. Мені досі сняться та ввижаються Французький бульвар з його алеєю, крони якої змикаються над старовинною бруківкою; Приморський бульвар, Аркадія, Ланжерон... Чесно кажучи, я навіть не уявляв собі, як зможу і чи зможу взагалі жити без цього міста. Але склалося так, що впродовж багатьох років я перебував на педагогічній роботі, спочатку на рідній Черкащині, а потім тут, у Хмельницьку.

Цікава історія самого мого знайомства з нащадком Кобзаря. 4 березня в Хмельницьку відбувалася досить знакова подія – установчий з’їзд нової всеукраїнської громадської організації – Рицарський Орден Христа-Спасителя. Так от, одним із засновників цього Рицарського Ордену та членом його вищого керівного органу якраз і став “двічіправнучатий”, як він себе називає, племінник Тараса Шевченка Олександр Відоменко (магістром Ордену обрано одного з активних діячів рицарського руху в Україні Віталія Гака). І коли Відоменка запитали, що саме привело його, людину в такому шанованому віці, в коло засновників лицарської організації, він пояснив: “Усе життя мого великого предка Тараса Шевченка було прикладом лицарського служіння своєму народові, своїй Україні, тому я вважаю обов’язковим подати і свій скромний внесок у святу справу відродження в Україні духовного аристократизму”.

– Ви – один із тих небагатьох в Україні людей, хто досить досконало вивчив своє родовідне древо, яке, водночас, є і древом Тараса Шевченка. Тож кілька слів про коріння і крону його...

– Моїм прямим предком був рідний брат Тараса Григоровича – Йосип Григорович. В 1843 році, коли Шевченко здійснював свою першу подорож Україною, у його брата, Йосипа, народився син, якого назвали Трохимом, і в обряді хрещення якого в церкві села Кирилівки взяли участь сам Поет та його сестра Ірина. Саме цей рідний племінник Кобзаря Трохим Йосипович Шевченко і став моїм прадідом. Як мені вдалося з’ясувати, у Трохима народилося до десяти дітей, кажу “до десяти”, тому що точну кількість їх визначити не вдалося, оскільки деякі вмирали одразу після народження. Так от, одному зі старших синів, Григорію, випало стати моїм дідом, а його донька Анастасія Григорівна Шевченко – це моя мати. Якби моя мати, яка в тяжкому радянському 1924 році вийшла заміж за Андроніка Романовича Відоменка, наважилася зберегти своє дівоче прізвище, я і діти теж носили б прізвище Шевченко, і таким чином воно дійшло б цією гілкою родоводу до ХХІ, а, може, і до ХХІІ століття. До речі, спробу залишити собі у спадок прізвище Поета моя мати все ж таки здійснила, тому що до кінця життя вона була Анастасією Відоменко-Шевченко, але навіть цього, подвійного, прізвища я вже не успадкував, оскільки батьки мої про це не подбали. І ще одна деталь: все своє життя мої батьки так і прожили у рідному для Тараса селі Моринцях, де, зрештою, минало і моє власне дитинство. Мати моя народилася там у 1906-му, а я – в 1931-му. До цього можу лише додати, що тепер вже в мене народилася навіть правнучка, в якій теж нуртує волелюбна кров Великого Кобзаря.

Як уже мовилося, Відоменко досліджує не лише свій власний родовід. У червні 1998 року на шпальтах “Літературної України” з’явилася його стаття “Українські корені Л. Толстого”, яку було проілюстровано генеалогічним древом роду Толстих. Так от, із цього древа переконливо випливає, що прадід графа Федора Толстого Іван Толстой був сином російського полковника Петра Толстого та Уляни Скоропадської – доньки гетьмана України Івана Скоропадського й української дворянки Анастасії Маркович.

Почекайте, а чому Відоменка і нас із вами повинен цікавити саме Федір Толстой? Та тому, що це він – академік, скульптор та живописець граф Федір Толстой так наполегливо клопотав перед президентом Петербурзької Імператорської Академії мистецтв Великою княгинею Марією Миколаївною, донькою імператора Миколи І та молодшою сестрою імператора Олександра ІІ, і перед самим імператором про звільнення Шевченка від солдатчини, а потім клопотався і про присвоєння йому звання академіка Академії мистецтв. Це до нього та його дружини, графині Анастасії, звертався зі зворушливими посланнями Шевченко під час перебування у засланні. Принагідно зазначу, що до цього ж роду належить і відомий російський письменник Олексій Толстой, який теж докладав певних зусиль, щоб Шевченка було звільнено з заслання. Дід Олексія, Ілля Толстой, був рідним братом Шевченкового заступника графа Федора Толстого, ну а класик російської літератури Лев Толстой доводиться двоюрідним братом письменнику Олексію Толстому. А хто ж був родоначальником цього графського роду? Та наш таки, український козак, полковник Ніжинський Петро Толстой, який заслужив чин полковника царської армії і титул графа за те, що свого часу зумів викрасти з Італії і повернути до Росії сина Петра Першого Олексія Петровича, того самого Олексія, якого його рідний батько Петро І в 1718 році наказав стратити. Ось така вона, дивовижна “історія з генеалогією й українсько-козацьким корінням”.

– А як, загалом, складалося ваше літературознавчо-дослідницьке буття, – цікавлюся в Олександра Відоменка вже по тому, як він став лицарем Рицарського Ордену Христа-Спасителя, і навічно увійшов в історію, як один із засновників цього українського Рицарського Ордену.

– Займатися дослідницькою діяльністю на ниві Шевченкіани я почав давно, ще в ті часи, коли, одразу після Одеського університету вчителював, а певний час навіть був директором Моринської середньої школи. Там, на Черкащині, в рідних краях Шевченка, геть усе дихало пам’яттю про Кобзаря та його рід; туди, наче паломники до святих місць, з’їжджалися з усього світу українські патріоти, шанувальники та дослідники творчості Кобзаря, відомі поети і громадянські діячі. Одначе перша книжка побачила світ уже в роки незалежності України, і в цьому теж є щось символічне. А називалася вона “Сумна і радісна Шевченкіана”. Назва декого спантеличила , але вже нехай дарують, тому що і за життя Шевченка, і за радянських часів твори його видавалися після жорстокого цензурного втручання. Та й серед шевченкознавців було багато нещирого, надуманого, заідеологізованого. А радісне те, що ім’я Шевченка, твори та ідеї його дожили у славі і шані до тих часів, коли Україна стала незалежною. Ви знаєте, що щороку в одній із областей проводиться Всеукраїнське Шевченківське свято. Так от, з нагоди проведення в 2000 році такого свята на Хмельниччині, я видав книжку “Оплавлений і зраджений”, в якій відтворено чимало подій з особистого життя Шевченка, його долю “ворога царя і царизму”. Ця книжка з успіхом розійшлася серед учасників свята і тепер “гуляє” по всьому світу.

– Працюючи над своєю книжкою “Тарас Шевченко: геній в самотності”, я зіткнувся з дуже цікавими нюансами взаємин Шевченка з родиною Енгельгардтів і, зокрема, з Павлом Енгельгардтом, поміщиком, який володів “кріпосними душами” родини Шевченків, і в образі якого, в ролі “покоєвого козачка”, Тарас прибув до Вільного (теперішнього Вільнюса), де уланський ротмістр Павло Енгельгардт служив ад’ютантом віленського військового губернатора, генерала від інфантерії Римського-Корсакова. Мені відомо, що історія цих взаємин вас дуже зацікавила.

– Причому зацікавила настільки, що ми з журналістом і літератором Євгеном Семенюком написали книжку “Тарас Шевченко і родина Енгельгардтів”, в якій простежили усі аспекти взаємин Поета і лейб-гвардійського уланського офіцера, з яким Шевченко зустрічався вже й по тому, як був викуплений з кріпацтва; та й на одному з перших (які дійшли до нас) портретів, створених молодим художником Шевченком ще в 1833 році, ми теж бачимо обличчя саме Павла Енгельгардта. Тобто взаємини цих людей, які були дітьми свого часу і заручниками того соціального ладу, в умовах якого їм випало жити, виходять далеко за межі ідеологічної схеми радянських шевченкознавців: “ненависний поміщик і знедолений безправний кріпак”. До речі, книжка гарно ілюстрована і вийшла дуже ошатним виданням. І нарешті, недавно побачила світ моя книжка “Збагнемо вічний “Заповіт”, в якому я дослідив історію його популяризації, а також розглянув деякі аспекти заповіту Шевченка у значно широкому розумінні – як заповіту шанувати рідну мову, історію і традицію свого народу, шанувати здобуту волю.

– Але важко уявити собі серйозного шевченкознавця, який би, грунтовно знайомлячись з творчістю Кобзаря, водночас не звернув свої погляди на творчого побратима Шевченка, українського російськомовного письменника Миколу Гоголя, який, як і Шевченко, був залюблений у козацьку минувшину України, у красу української природи, в українські національні характери...

– Скажу вам більше: на мій погляд, Гоголя як творче явище взагалі важко збагнути, не збагнувши такого творчого явища, як Тарас Шевченко. Упродовж багатьох років я досліджую козацький родовід Гоголя, і наслідком цього дослідження стала поява моєї книжки про М. Гоголя під назвою “Нащадок восьми гетьманів України”, бо Гоголь справді мав родинні зв’язки аж з вісьмома українськими гетьманами. Тоді мені здалося, що тему цю загалом вичерпано, але несподівано я натрапив на свідчення того, що Микола Гоголь був далеким родичем російського царя Петра І. Переконавшись у цьому, я доповнив “Нащадка восьми гетьманів” кількома розділами і видав уже під назвою “Микола Гоголь – гетьманський і княжий нащадок”.

– І, нарешті, запитання, яке я просто не можу не поставити... Чи підтримуєте ви взаємини з іншими членами династії Шевченків? Чи досліджуєте генеалогічні гілки цього родовідного древа?

– Ще в своїй першій книжці “Сумна і радісна Шевченкіана” я подав родовідну гілку мого пращура Йосипа Григоровича Шевченка. Людей, які справді є приналежними до роду Тараса Шевченка, зараз досить багато. Тому я підготував загальний родовід цієї династії, й оце шукаю спонсорів аби видати цю книжку. Якихось справді відомих, а тим паче – видатних людей у цій династії нема; правдиво кажуть, що на нащадках гени геніїв спочивають. Але є чимало здібних і талановитих людей, які працюють в різних галузях. Так, у Києві працює праправнук по брату Кобзаря Микиті, художник Микола Лихошва, який є членом Національної спілки художників України. Можу назвати свого троюрідного брата Миколу Лисенка, який теж працює на ниві літературознавства і розробляє родовід самого Тараса Шевченка. Було б добре, якби мені вдалося створити книгу, під обкладинкою якої були б зібрані життєписи всіх, хто належить до династії Великого Кобзаря.

Вже від’їжджаючи з Хмельницького, я тримав у руках два номери місцевої газети “Подільський кур’єр”, в яких публікувалася дослідницька стаття Олександра Відоменка “Такий суперечливий “Заповіт”, і це було доброю ознакою того, що нащадок Кобзаря продовжує займатися святою справою усього свого життя – дослідженням творчості свого великого предка.

Выпуск: 

Схожі статті