Інтерв'ю в Георгія Івановича Топала – голови Тарутинської районної ради, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора, я взяла за два дні до його 60-річчя. На моє перше запитання: «За станом душі Ви самі скільки років собі даєте?», він не замислюючись, пустотливо відповів: «А не більше 50!»
Справді, виглядає Георгій Іванович значно молодшим ювілейного віку. Він сьогодні сповнений сил, енергії, бажань. Дається взнаки все-таки добра «закваска» – здорова спадковість. Селяни-батьки були великими трудівниками, бригадиром тракторної бригади працював дядько, а обидві тітки і сестра стали передовими трактористками. Та й сам Георгій пройшов щаблі свого становлення і професійного зростання: від Теплицького ПТУ до факультету виноградарства й виноробства Одеського сільгоспінституту, від роботи господарника до голови районної ради. Досить тривалий життєвий шлях у часі, більш ніж неоднозначному.
– Я б назвав його часом ентузіазму. Він був моїм головним двигуном у всіх моїх, сподіваюся, праведних справах. У 1982 році мене призначили директором радгоспу «Ударний», створеного, по суті, на рівному місці. Ну уявляєте, 16 чоловік – увесь колектив, і я – їхній перший керівник. Але вже через рік рентабельність господарства піднялася до 57 відсотків. Працювали на піднесенні. Чай, молоко, телевізор у червоному кутку і, уявіть собі, – пісні... Це усе з того часу, хоча теж дуже непростого.
– А з чого Ви починаєте ранок кожного робочого дня?
– Я як звик колись о п'ятій ранку до наряду об'їжджати поля господарства, так за звичкою рано встаю і тепер. Знаєте, душа радіє, коли бачиш, як пшеничка піднімається, чуєш, як пташки на волі співають. Там куріпка з-під ніг спурхне, там – козуля граціозно пробіжить. Природа дарує такий заряд бадьорості – на весь день вистачає. І думки, між іншим, очищає теж. А їздити по району доводиться багато: за своєю територією він в області найбільший. Тільки по периметру з Молдовою – 187 кілометрів.
– Але великі території – великі проблеми, з тими ж дорогами.
– Це так. У нас тільки пунктів пропуску міжнародного значення три – Бессарабський, Лісненський і Малоярославський-1. Прикро, що з боку Молдови, економіка якої набагато слабша за економіку України, в'їзд обладнано за європейськими стандартами. Досягни того ж ми – збільшився б транспортний потік, поштовх одержала б торгівля, – люди мали б роботу. До речі, Молдова готова за свій рахунок відновити залізничну вітку Березине – Бессарабська, що дуже важливо для обох сторін. Ми зараз великі надії покладаємо на енергійного депутата обласної ради, що курирує наш район, заступника голови обласної ради Миколу Андрійовича Тіндюка. Нещодавно він був у нас, зустрівся із сільськими головами і повідомив, що цього року будівництву і ремонту доріг буде приділена гідна увага.
– Які завдання в районі найскладніші?
– А в аграрному районі легких завдань узагалі не буває. Візьміть хоча б розвиток такої галузі, як виноградарство. У нас сім винзаводів, чотири лінії розливу. Разом з тим уся переробка сконцентрована у великих містах. Тобто, ми залишаємося сировинним придатком, а могли б при такому промисловому потенціалі і за умови підтримки держави одержувати додатково до 30 мільйонів чистого прибутку! Але поки що весь виноград і виноматеріали скуповуються, вивозяться і розливаються, як і колись, у великих містах. Там і кошти осідають. Узагалі ж життя – це постійне подолання. Відсотків 70 господарств у нас усе-таки працюють стабільно, і я дуже вдячний за це людям. Саме наш район у 1975 році став першим в області, у якому всі колгоспи були реформовані в радгоспи. Тоді особливо інтенсивно розвивалося виноградарство. Зараз же колись міцні господарства, що мали до 10 – 12 тисяч гектарів земель і численне поголів'я худоби, – у найгіршому стані.
– І радгосп «Красний», що виховав чотирьох Героїв Соціалістичної Праці і дев'ятьох кавалерів ордена Леніна, теж у числі «потерпілих»?
– На жаль. Я завжди говорив, покладаючись вже і на власний життєвий і практичний досвід: усе справді вирішують кадри. В ті роки, як відомо, керівників не готували на місцях – їх надсилали. От і утворився дуже гострий кадровий дефіцит-вакуум. Зараз ми цю прогалину заповнюємо. Звичайно, непросто створити резерв гідних кадрів, особливо якщо врахувати, що років двадцять цим не займалися. Але роботу цю треба провадити, що ми і робимо. Ось і «Красним» сьогодні керує колишній головний економіст Олена Дмитрівна Янчева – людина вольова, вдумлива, і стан справ поліпшується.
– Ви багато років живете в цих місцях і можете порівняти, у які роки рух село-місто і місто-село був найбільш інтенсивним.
– Так, ми пройшли період, коли приплив населення йшов з міста. Тепер місто поглинає село. Проте дозволю зауважити: зворотній рух теж спостерігається: помалу повертаються люди в рідні пенати. Більш того, інтерес до нашого краю виявляють, здавалося, сторонні люди. Приїхала з Німеччини багатодітна (четверо дітей) родина, купила в селі будинок і от – живуть і чудово себе почувають. Ще одна – із-під Львова, теж придивилася собі місце для постійного помешкання – причому в селі, досить віддаленому від райцентру. Власне, у нас після війни переселення саме і йшло зі Львівської, Рівненської, Вінницької областей. Сьогодні в районі живуть представники понад 60 національностей.
– Георгію Івановичу, Ви – людина амбітна?
– Це як подивитись, що в це поняття вкладати. Гадаю, здорові амбіції – справі лише підмога. Так, бувають ситуації, коли треба обстояти якісь принципові позиції. Та й не керівник це, якщо ним керує будь-хто і кожний. Самі люди цього не люблять. А взагалі я давно – ще в пору директорства в «Ударному» – узяв за правило усе вирішувати колегіально. Гадаю, тому й атмосфера в апараті райради творча. Понад 50 відсотків його складу – досвідчені працівники: радник голови райради Андрій Антонович Позняков, завідувач оргвідділу Володимир Сергійович Денисов, юрист Валерій Геннадійович Хмельков. Але і молоді сили влилися. Значно оновився після виборів склад сільських голів. Навчаємо їх, досвідом ділимося і форму, я вважаю, вдалу вибрали – провадимо виїзні семінари і засідання координаційної ради при голові районної ради. Чергове, наприклад, проведемо на базі Євгенівської сільради. Захарій Іванович Пармаклі – голова молодий, але старанний: відремонтував клуб, наводить порядок на вулицях, вирішує питання з підвезенням дітей до школи (довжина села – 14 кілометрів). Тому й у звіті перед виборцями йому було що сказати. Як і Ользі Дмитрівні Асташкіній – теж уперше обрана сільським головою. Її дуже добре знають в обласних структурах – усього домагається. За рік стільки справ перелопатила! Капремонт Будинку культури, будівництво нової школи, проектування магістралі газопроводу безпосередньо по селу – усього лише частина глобальних завдань, що вона невідступно вирішує разом з керівником місцевого базового господарства. Ще один сільський голова – Марія Леонтіївна Гаврилюк нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України...
– Георгію Івановичу, Ви очолюєте районну організацію Партії регіонів України. Це відповідальна громадська робота. Чи не «спокушалися» Ви коли-небудь перейти в іншу партію?
– Ніколи! Пам`ятаєте, як багато приділяв уваги розвитку регіонів Одеської області колишній губернатор Сергій Рафаїлович Гриневецький? Мені це дуже імпонувало і як голові райради, і просто як мешканцю нашого регіону. Власне, з цих міркувань я і в Партію регіонів вступив у 2001 році і залишаюся вірним її принципам і понині. Тим більше, що наші інтереси і мета сходяться: ми теж домагаємося, щоб район розвивався, міцніла його економіка, краще жили люди і не залишала рідних місць молодь. Сьогодні вся увага – культурі, спорту. Домагаємося, щоб спортінструктор був у кожному селі, тим більше, що резерв у районному бюджеті на це є.
– Георгію Івановичу, яким Ви бачите своє життя за межами 60 років?
– Активним! Життя, у якому, крім відповідальної роботи, є улюблена родина – дружина, два сини і донька, два онуки й онучка. Хоча – зачекайте! Які 60? П'ятдесят, і – крапка!
