«Гендер і державна політика» – такою була тема «круглого столу», що відбувся 18 квітня в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського (директор – Юліана Амельченко), й організаторами якого виступили Одеська обласна рада, Одеська обласна держадміністрація та бібліотека ім. М. Грушевського. В роботі «круглого столу» взяли участь: голова Південноукраїнського центру гендерних проблем, доктор історичних наук Людмила Кормич; керівник депутатської фракції «Народна ініціатива» обласної ради Сергій Гриневецький; начальник управління внутрішньої політики облдержадміністрації Валентина Гілко; начальник відділу культосвітньої роботи та народної творчості управління культури і туризму облдержадміністрації Ірина Щоголева; кандидат політичних наук Андрій Крупник; начальник відділу сім’ї та молоді управління у справах сім’ї та молоді облдержадміністрації Ірина Ісакова та ін. Подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента й учасника цього «круглого столу».
Якщо підходити до проблеми “гендерного” формування та розвитку нашого суспільства з визначенням ООН, то слід пам’ятати, що “гендерний підхід” – це “процес оцінки документа, заходу чи дійства, в тому числі законодавства, стратегій і програм в усіх сферах і на всіх рівнях, з точки зору його впливу на жінок та чоловіків”. Але якщо підступатися до історії цього питання з реалій нашого життя, то стає зрозумілим, що в основі гендерного руху стоїть рух за права жінок, за рівноправність жінки в усіх сферах життєдіяльності суспільства: від права на освіту – до участі у вищих органах місцевого самоврядування та в вищих органах державної влади. І мудро вчинили організатори цього заходу, що підступалися до розгляду даного питання з різних аспектів: рівність прав жінок і чоловіків у міжнародному праві; історія і сучасність в такому явищі, як дискримінація жінки; гендерна рівність як принцип законодавства України; державна політика щодо рівності прав жінок і чоловіків у сьогоденній країні...
Й у вступній промові “Розвиток гендерної політики в Україні і регіоні: реалії і перспективи”, яку виголосив Сергій Гриневецький; й у виступах інших учасників “круглого столу”, зринало чимало цікавих екскурсів в історію “гендерного питання”; фактів, які характеризують гендерну політику сьогодення, розкривають соціальні, психологічні, національні та релігійні основи гендеру.
Скажімо, коли йдеться про насильство в родині, то зазвичай мають на увазі насилля фізичне, яке можна підтвердити свідченням сусідів та медичним обстеженням. І цифри тут вражають. Досить сказати, що впродовж 2006 року 5638 жителів лише однієї нашої області притягнуто до адміністративної відповідальності за насильство в родині. Крім того, ще 1783 особи дільничні інспектори змушені були суворо попередити про те, що на них теж чекають адміністративні стягнення, або й карна відповідальність. А тепер уявіть собі, якою жахливою видаватиметься ця картина за всеукраїнськими даними.
Але чи можемо ми обмежитися лише фізичним насильством, або так званими п’яними дебошами? Низький рівень культури наших громадян, схильність до повсякденного вживання спиртного, невихованість подружжя, невміння іти на компроміс, планувати бюджет і відпочинок сім’ї – все це призводить ще й до морального насилля, до морально-психологічного побутового терору, який досить часто перетворює спільне буття родини під одним дахом на справжній жах. Можна навіть сказати, що моральне насилля та морально-психологічний терор зараз домінує, він охоплює родини, комуни, будинки і міські двори.
І тут уже слід дивитися правді у вічі: ініціаторами такого морально-етичного насильства і терору все частіше виступають наші леді, які, замість того, щоб бути уособленням вихованості, стриманості та ніжності, переймають від чоловіків геть усе: від традиційного чоловічого одягу, до найганебніших звичок та одверто хамських проявів поведінки; а свого утвердження в родині досягають безкінечними сварками, “пилянням” та істериками.
Звичайно ж, усі жінки України повинні мати і, власне, на законодавчому рівні мають однакові права з чоловіками. Але я хотів би стримати деяких наших запопадливих феміністок, які в своїх виступах та висновках занадто легко і бездумно оперують поняттям “жінка”, забуваючи про те, що до оцінки жіночих проблем слід підходити диференційовано, пам’ятаючи про національний характер та національні традиції, про релігійні засади і таке інше. Бо коли ми вдаємося до аналізу ситуації в окремих районах, містах та селах й оперуємо певними показниками, ми, передусім, повинні з’ясувати, скільки там жінок, скажімо, слов’янок (а це один тип виховання, мислення, поглядів на спосіб життя), і скільки жінок-циганок. Так, вони рівні перед законом і в них рівні можливості, але найбідніша слов’янська родина здебільшого ладна віддати всі свої ресурси на те, щоб діти отримали гідну освіту і посіли гідне місце в суспільстві. В той же час з добротного особняка десь на околиці Одеси виїжджає з гуртом своїх дітей, вся в золотих прикрасах, жінка-циганка і йде... жебрати, гадати і шахраювати, не дбаючи при цьому ні про власну освіту, ні про освіту своїх дітей. Тому що “жінка-циганка” – це зовсім інший національний характер, інший спосіб життя, інший спосіб мислення й уявлення про своє буття в суспільстві. Це реалії нашого життя. Або візьміть такі поняття, як “успішність”, як “щастя”. Для однієї жінки “успішність” – це володарювання в родині і повага в її скромному колективі, за її скромної посади; а для іншої “успіх” – це володарювання в колективі, партії, в громадському русі, над Майданом... І нічого тут не вдієш.
Змушує замислюватися й наша “гендерна статистика”. Скажімо, на 120 депутатів Одеської облради маємо 13 жінок. Та коли хтось із жіночої аудиторії зауважив, що це дуже скромний показник, Сергій Гриневецький цілком слушно нагадав, що жінки становлять переважну більшість електорату, оскільки жіноцтво на Одещині сягає 53,3 відсотка. Тут діють 3 жіночі партії та понад 80 жіночих громадських організацій. То що заважає жінкам голосувати за “жіночі” партії, за жінок-депутатів?
Інша річ, що, показує життя, прихід до влади на будь-якому рівні жінки ще не гарантує того, що жіночі проблеми в регіоні справді почнуть розв’язуватися. Досить часто буває навпаки. Тому треба виховувати наших громадян в дусі взаємоповаги, в дусі інтелігентності. І не слід нарікати на законодавчу базу з питань гендеру. Вона є, і відповідає світовим стандартам. Це і Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок” (від 8 вересня 2005-го); й Указ Президента України “Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” (від 25 липня 2005-го). Існує затверджена Кабміном “Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на 2006 – 2010 роки” і відповідна програма гендерної рівності на Одещині. Тобто у нас достатньо мудрих законів, тепер треба навчитися так само мудро цих законів дотримуватися.
