Пригадую, як на початку сімдесятих років минулого століття одну вчительку сільської школи “пропісочували” на районній серпневій конференції освітян за те, що вона у своєму підсобному господарстві тримала корову. Тоді її мало не звільнили з роботи, оскільки вважалось, що вчитель має займатись тільки викладацькою роботою. Що ж ми маємо тепер? Чимало вчителів торгують на ринках, є такі, що покинули школу й подались в бізнес. А таких, хто не має городу, курей, підсвинка, важко вже й знайти. І на те є низка причин. По-перше, тривалий період заробітна плата освітян була досить низькою. Тож, щоб прожити, доводилось шукати якогось підробітку. По-друге, і це ще вагоміший фактор, у сільчан змінилась психологія. Якщо колись вчителів вважали людьми виняткової професії, вони користувались серед односельців особливою повагою, то тепер все сприймається по-іншому. Я не хочу сказати, що нині на селі не поважають вчителів. Просто більшість сільських мешканців вважають, якщо людина не має городу, не утримує живність в своєму дворі, то вона – ледаща. І тут вже не дивляться на те, чи ти педагог, лікар чи культпрацівник.
Якось на святковому концерті з нагоди Дня незалежності звернула увагу на те, що в однієї директорки сільського Будинку культури дуже стомлений вигляд, аж синці під очима. Виявилось, що вона всю ніч провела в хліві біля льохи, яка поросилась.
Часто-густо тепер можна зустріти вчительку, яка перед тим, як йти на уроки, доїть корову, годує свиней, курей тощо.
До цієї категорії належить і Марія Василівна Рибак, яка вже 28 років викладає українську мову і літературу. Дуже любить свою роботу, до кожного уроку готується, як до екзаменаційного. У 2005 році брала участь в районному, а потім і обласному конкурсах “Вчитель року”. Має вищу категорію, кілька грамот. А ще у неї дуже широке і різноманітне коло захоплень. Пише вірші. Навіть брала участь у двох конкурсах авторської поезії і прози “Золоте перо”. Виборола третє місце. Гарно співає. Любить куховарити. А які короваї пече! Грає в футбол. А коли дуже вже стомиться, або щось не ладиться, бере вудочку і йде до річки.
– Риболовля мене заспокоює, розраджує, надихає на нові справи, – зізнається жінка.
Вміє Марія Василівна й вишивати, але це заняття залишає на той період, коли піде на пенсію, оскільки нині на вишивання немає вільного часу.
Та воно й не дивно. Адже, крім роботи, подружжя Рибаків виростило й виховало три доньки. Найстарша, Надія. вже працює. Середня, Таня, студентка другого курсу Одеського екологічного університету, а найменшенька, Ольга, закінчує 11-й клас Савранської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Ніколи не цурається Марія Василівна й фізичної праці. 13 років тримала корову. Нині має тільки свиней та курей. Дуже любить працювати на городі.
– Ви знаєте, були роки, коли я мала по 80 сортів помідорів, – розповідає господиня.
А ще в цій хаті у великій пошані книга.
– Куди б я не їздила, завжди везу книги, – говорить М.В. Рибак, – щорічно робимо чималу передплату. Маю багато професійної літератури, різноманітних словників. А як же інакше? Без цього сільському педагогу не можна.
Спостерігаючи за цією жінкою, підмітила, що вона все робить дуже відповідально, якісно і, головне, з любов’ю.
Городом і підсобним господарством займається не тільки тому, що не вистачає зарплати, а й тому, що це заняття їй по душі.
Хто ж вона – педагог, городник, тваринник чи, може, рибалка? На це запитання знаходжу відповідь в її поезіях:
«…Попелюшка недарма,
Бо я вчитель, господарка,
Мама і доярка…»
«Кидаюсь у вир на все,
що спроможна,
Досліджую себе,
як тільки можна.
Не тільки вчитель,
а й людина я,
Така вже, мабуть,
доленька моя».
Однією з проблем сучасної сільської школи Марія Василівна вважає те, що зменшується кількість учнів, а, відповідно, й навантаження, від якого залежить зарплата. Тож відвикати вчителям від сільськогосподарської праці в найближчій перспективі не доведеться.
Життя змусило багатьох навчитись суміщати розумову і фізичну працю. Та чи всі вважають, що одне другому не шкодить?
Віра Василівна Біліченко – хормейстер Савранської дитячої музичної школи. Веде хор, ансамбль, сольний спів. Трудовий стаж – 27 років, 23 з них – викладацької роботи. Переможець конкурсу “Жінка року-2006” в номінації “Культура і мистецтво”. Коли Віра Василівна виходить на сцену чи заходить до класу, ніхто не скаже, що в цієї жінки є город, підсобне господарство, що вона за якусь годину до того ламала кукурудзу і носила на горище. На людях у неї бездоганний макіяж, зачіска, манікюр. Тільки рідні та найближчі сусіди знають, що за цім усім недоспані ночі. Адже сільські жінки, якщо вони навіть з когорти інтелігентів, до салонів краси не ходять. Все необхідне роблять самі.
Чоловік Віри Василівни – Олександр Дем’янович – був оркестрантом у районному Будинку культури, але мізерна зарплата і скорочення штатів змусили шукати іншу роботу. Працював у будівельній бригаді, спробував хліба моряка. Треба було заробляти гроші на навчання своєї Іринки – улюбленої доньки. Тепер працює звичайним робітником у ТОВ “Авантаж”, яке виготовляє паркетні заготовки.
Хоча В.В. Біліченко не цурається жодної роботи, вона вважає, що вчитель, лікар, культпрацівник і городи та підсобне господарство – то речі несумісні. Все це негативно впливає на рівень самопідготовки.
– Я вважаю, що інтелігентів, в повному розумінні цього слова, на селі майже немає, – говорить Віра Василівна. – Хіба це інтелігент, якщо він годує свиней, вирощує сорго? А як ми готуємося до відпустки? Привозимо пісок, глину, бо потрібно щось добудувати, щось перебудувати або відремонтувати. І це постійно, бо в сільському обійсті подібним роботам краю не буває. Для того, щоб сільський вчитель був справжнім інтелігентом, він, щонайменше, повинен одержувати гідну зарплату.
Яка ж зарплата у сільських вчителів та чи не впливає на якість професійної підготовки і викладання заняття підсобним господарством?
На це запитання відповідає головний спеціаліст відділу освіти РДА Павло Федосійович Брижко:
– Якщо вчитель має вищу категорію, стаж і повне навантаження, то його зарплата сягає 800 – 900 гривень. А педагог, який тільки випустився з вузу і має 18 годин, отримує 525 гривень. До того ж ми не маємо змоги забезпечити цих молодих спеціалістів житлом. Будинки, які були відомчими, вже давно приватизовані, а споруджувати нові зараз немає коштів. Така ситуація й змушує вчителів займатись підсобним господарством. А воно, я переконаний, негативно впливає на професійний рівень і саме ведення уроків. Уявіть, якщо педагог до уроків (тобто до 8-ї години ранку) нагодував, видоїв три корови і вигнав їх у череду, то яким він уже приходить до школи. По-перше, втома дається взнаки. Адже ми живі люди. По-друге, часто-густо, ведучи урок, вчитель подумки повертається до того, що не встиг зробити вдома. А займатись всім цим він змушений, бо діти навчаються у вузах. Причому нерідко на контрактній основі.
Щодо інтелігентності, то я скажу, що фізична праця її не додає. Наведу такий приклад. Поспіхом жене вчитель корову до череди, а вона забігла в чужий город (худоба, що з неї візьмеш). В ту мить забуває чоловік, що він розумово розвинений, освічений, культурний, як сказано про інтелігента в тлумачному словнику, а викрикує кілька таких виразів, що і в тої корови вуха в’януть. Який же він після цього інтелігент?
Слухаючи Павла Федосійовича, згадала фразу, яку не так давно сказала проста сільська жінка: “О, він хоч і бідний, як церковна миша, зате який культурний і грамотний. Істинний інтелігент!”
А як ви думаєте, шановні читачі, хто він, сучасний сільський вчитель?
