Воістину правий був хтось із великих, сказавши: поетами народжуються, а промовцями стають. Ольга Григорівна Бучко й подумки не припускала, що настане день, коли вона почне писати вірші. Адже і в школі (закінчила свого часу Одеську вечірню школу № 8), й у ПТУ № 3, а потім на взуттєвій фабриці, їй, дівчині із простої сільської сім'ї, ніхто не викладав закони віршування й не шукав у її душі те зернятко, з якого проростає тяга до літературної творчості. А вона, нестримна, як гірський потік, з'явилася лише кілька років тому із сорока шести прожитих поетесою-самородком. «До мене приходять рядки з небес. Від Бога. Я пишу їх божественним пером під впливом зірок», – сказала мені Ольга Григорівна під час першої нашої зустрічі років три тому, яку влаштував на той час голова Комінтернівської райради Василь Дмитрович Симулик, котрий підтримував творчих людей. «Подивіться її твори, можливо, щось порадите, відберете для публікації в «Одеських вістях», – сказав він мені й прочитав рядки з її вірша: «Україна, нене мила, розливається лугами, твоя мова солов'їна, наче ягода в траві...»
Ми тоді попрацювали над рукописом, Ольга Григорівна погодилася із моїми зауваженнями й пропозиціями. А я ще довго залишався під враженням від прочитаного. Вірші Бучко були «виліплені» поза зоною класичних до них вимог і напрошувалися на причіпливе редагування. Але утискування слів в канонічні рамки віршування знищило б їхнє сприйняття як нескінченного, освіжаючого душу потоку думок, що не чіпляються за точність рим, наголошеність і ненаголошеність складів, звужувало б гаму їхньої щирості, що йде ніби від благословення самого небесного Творця. Багато чого говорило про те, що поетеса наблизилася до чарівної безпосередності загального визнання такого жанру, як вірша-сказання, який ще не набрав сили.
У 2004 р. вийшла в світ книжка віршів О. Бучко «Строка, опоясанная судьбой», а нещодавно вона видала збірку «Мир там, де ти». Прочитавши її, я переконався, що автор мислить всесвітніми категоріями, стукає в серця й душі співвітчизників своїм болем за сьогоднішній і завтрашній день України, освідчується їй у любові, яку вселив у її розум сам Господь Бог: «Слався країна, слався Батьківщина, бо ти маєш сина високого чину, слався повсюди, слався навіки...» Ольга Григорівна поділилася зі мною своєю впевненістю у тому, що саме Творцем прописано і їй говорити нам поетичним рядком про те, у чому ми помиляємося, що істинно важливе недооцінюємо, куди нам іти, щоб не стати жертвами зла й насильства, інтриг та безбожництва «сильних» світу цього. «Я виконую свою скромну земну місію, послану мені небом, щоб постійно нагадувати людям про їхнє призначення творити добро, берегти Землю, робити висновки з минулого, що було нам заповідано. І не прогледіти за зовнішньою непослідовністю й позірними суперечностями головного, а воно у тому, що Бог є єдиний, як і єдиний світ. На жаль, до Бога прийти й побачити у тому порятунок часто нам усім не вистачає терпіння», – переконано говорила мені поетеса. «А ви до Бога прийшли?» – запитав я. Моя співбесідниця замислилися й сказала: «Я йду до нього вказаною ним дорогою. І сьогодні мене веде по життю голос з небес». А потім повідала про те, як доля завдала їй удару настільки дивовижної сили, після якого, здавалося, її психічний та духовний стан похитнеться. Але після цього розпочалися такі видіння і їхні збіги із реальним буттям, а також спонтанні пророцтва, які підняли її над особистими уподобаннями, шарпаннями й дали віру в те, що пил і туман минулого за своєю завісою спотворювали магічну реальність майбутнього. А воно – у простому і ясному розумінні: хто Небу не вірить, не буде здоровий. І духовно, й фізично.
Наші зустрічі в редакції продовжилися, і я довідався про те, як Ольга Бучко точно напророчила місце, де буде побудовано нову церкву, й попередила про це підприємця, який мав стосунок до цієї ділянки землі. А він повідав їй про видіння, що раніше явилося йому: богатирського зросту чоловік, який вийшов із хмари в ореолі небесного сяйва, підняв його на долоні високо над землею й обережно опустив на місце. Розповіла поетеса про незвичайні поїздки до Почаївської лаври, про сходження на Святу гору (за 2 години, із падіннями, здолала 20 км), про ікону Божої Матері, яку привезли до Одеси за день до того, як голос з небес напучував її зробити преклоніння до святого лика й придбати ікону... Слухаючи Ольгу Григорівну, яка періодично читала напам'ять свої вірші, я, відчуваючи певну жертовність і залежність від її переконаності у своїй особливій місії, намагався, як кажуть, «збити» логіку думок співбесідниці запитаннями, які відводять від (за О. Бучко) «серйозної розмови про Істину, про Бога». І одразу одержував контрзапитання. «Вікторе Івановичу, поясніть, чому саме мені незнайома жінка назвала ті книги, які я мала прочитати?». «Наприклад?» – запитав я. «Рерих. Пророцтва». Раніше я, маючи за плечима освіту ПТУ, про нього нічого не знала й не відала. Тепер знаю, що його пророцтва не старіють і не применшуються з часом. Він міг передбачати не лише, скажімо, де в пустельному місці з'явиться село, а й став провісником космічної ери, нового космічного бачення світу. Чи випадково Юрій Гагарін порівняв свої перші враження про космос із полотнами Рериха?»
У картинах Рериха Ольга Григорівна ніби простежила певні етапи й своєї долі, звичайно ж, розуміючи, що якоюсь мірою гіперболізує деякі збіги. Мене вразило те, що на передньому плані картини «Матір Світу», яка випромінює чарівне сяйво, зображені й земні люди: одна жінка зі скринькою, а інша із розгорнутою книгою в руках. Вразило тоді, коли О.Г. Бучко повідала про те, що після того, як її постигло непоправне горе, вона передала скриньку зі своїми золотими прикрасами істинно віруючій людині, якої раніше не знала. А тепер вона пише вірші, що прославляють Бога, а також Любов, Красу та Знання, які Рерих вважав трьома ключами до відкриття Істини. Вона сіє в людські душі зерна благословенної доброти, закликаючи їх до злагоди. І зовсім не випадково сприйняла неждане й негадане вручення їй пам'ятної церковної нагороди, як саме благословення Творця на богоугодні справи. Тому що не до праведників він приходить, а до грішників і готовий зрозуміти того, хто простягає йому руку.
Розпрощавшись із цією незвичайною жінкою, яка часом натрапляє на нерозуміння, і в той же час користується повагою багатьох людей, побажавши їй успіхів, я згадав, що Микола Рерих у книзі «Твердыня пламенная» пише про те, що «Матерь Мира создала племя Святых людей… поспешающих на крыльях духа на помощь, на сострадание, сотрудничество; спешащих во Благо; несущих капли Воспоминания, Всеединой Благодати». І подумав про те, як важливо усім нам пам'ятати про це й про те, що кожна людина гідна поваги й розуміння у її земному перебуванні. Як і Ольга Григорівна, яка не претендує на особливу увагу до себе, а живе в одному, головному вимірі – творити людям добро.
Пропоную увазі читачів вірші Ольги Бучко із книжки «Мир там, де ти».
