У цей ювілейний день Григорій Іванович Гончарук не зрадив своєму давньому правилу: зустрічати схід сонця біля моря. Тут, наодинці зі стихією, що заворожує й очищує душу й думки, по-особливому оцінюється минуле й бачиться майбутнє.
Минуле в нього, доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету, вклалося у сімдесят прожитих років. І кожен рік, як пам'ятна віха і дитинства, що випало на передвоєнне та воєнне лихоліття, і неспокійної, напівголодної та напівхолодної юності з її мріями та надіями, і вже дорослого життя, коли довелося сподіватися лише на свої власні сили. А увійшов до нього Григорій Гончарук, образно кажучи, через хвіртку військкомату, коли влітку 1956 р. з іншими хлопцями із рідного села Новогеоргіївки, що на Ананьївщині, поїхав здавати вступні іспити до Васильківського військового авіаційно-технічного училища. І склав їх, здолавши чималий конкурс. Цьому особливо зраділи батьки – рядові колгоспники, адже за тих років професія офіцера була особливо шанованою у народі.
А ось Григорій, у міру кар'єрного зростання (з посади техніка літака він був призначений помічником командира ескадрильї зі стройової підготовки у Качинському вищому військовому училищі льотчиків, підвищений у військовому званні), переконувався, що служба армійська – не його доля. Він, маючи доступ до багатої бібліотеки, переконувався у тому, що може реалізуватися як особистість у гуманітарній сфері. Таке переконання підтверджувалося й публікаціями кореспонденцій, оповідань, віршів у періодиці. І цілком закономірним було його рішення, підтримане начальством, вступити у червні 1963 р. на заочне відділення факультету журналістики (філія Київського університету ім. Т.Г. Шевченка). А в серпні він стає студентом стаціонарного відділення історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Сказавши армії за її семирічну школу мужності доброзичливе «прощавай», старший технік-лейтенант запасу Григорій Гончарук із головою занурився у навчання, віддаючи пріоритет її величності – історії. І вже за студентських часів проявляються його здібності як вченого історика. Першою «ластівкою» на шляху становлення ювіляра як відомого історика, публіциста стала стаття «Одеський університет у роки Великої Вітчизняної війни», опублікована у збірнику доповідей на ХХІ науковій студентській конференції, присвяченому 100-річчю ОДУ.
Дотепер зберігає цей збірник Григорій Іванович у своїй особистій бібліотеці, де зберігаються сотні написаних ним монографій, книг публіцистики, наукових статей, спогадів і в ті роки, коли він працював асистентом і старшим викладачем у ОДУ, і коли працював над кандидатською і докторською дисертаціями. Показово, що захисту докторської дисертації Гончаруку довелося чекати десять років, хоча він підготував її через три роки після захисту кандидатської. Причина? За тодішніми канонами присвоєння вчених ступенів і звань з суспільних наук суворо витримувався віковий ценз – здобувач докторського звання Гончарук був ще дуже молодий для його одержання.
Інший би опустив руки у такій ситуації й задовольнявся досягнутим, але Григорій Іванович відноситься до плеяди тих людей, які завжди пам'ятають про те, що хто не йде вперед, той іде назад: стоячого положення немає!
Доля вченого склалася так, що із 1970 року й до нинішнього, знаменного для нього і для його численних однодумців, учнів та колег, дня, він працює в Одеському національному політехнічному університеті, де вперше зацікавився освітою молоді у технічному вимірі. І першою його працею як доцента за тих часів кафедри наукового комунізму, а згодом – історії КПРС, стало актуальне дослідження: «До питання про періодизацію технічного навчання робітничої молоді України (1928 – 1937 рр.). У 1982 р. Гончарук очолив кафедру, ставши через три роки професором. У 1988 р. кафедра була перетворена в – історії та політології, у 1991-му – історії та соціології, а з 1991-го – історії та етнографії України. Неважко уявити собі, які навантаження випали на плечі Григорія Івановича у зв'язку із цим еволюційним процесом, але він не на шкоду якості навчального процесу, вчасно й ефективно вирішував всі організаційні та кадрові питання. І багато в чому завдяки підтримці ректорату вузу й особисто ректора ОНПУ Валерія Павловича Малахова, уважного до будь-якої ініціативи, який чуйно ставиться до людей, будь-то доктор або кандидат наук, аспірант, студент, який показує відповідальне ставлення до наукової роботи, яке багато в чому запозичив у нього наш ювіляр. Саме відповідальність найвищої проби, поряд із іншими визначальними якостями характеру професора Гончарука сприяла написанню понад 120 наукових праць та 18 монографій. Його наукова думка не слабшала навіть тоді, коли волею долі (бажаючих виявилося небагато) він був призначений радником ректора Кабульського університету. Там, у спекотному в усіх відношеннях Афганістані, Гончарук, вже маючи великий науковий досвід, організував викладання декількох нових дисциплін, сприяв відкриттю аспірантури, провадженню всеафганських науково-теоретичних конференцій. Його невгамовної енергії вистачило на написання актуальних для Афганістану статей з проблем національного примирення, досягнення політичних компромісів, соціальної активності населення. Він по праву удостоївся подяки ректора Кабульського університету, медалей ЦК ДОМА «Слава» та Президента Афганістану, інших нагород.
Афганський період життя, де реально, а не за повідомленнями у пресі й промовами керівників різних рангів оцінював його, вчений висвітлив у неординарній монографії «Афганистан, прости. Исследования пережитого» (Москва – Одесса, 1992 г.), що не мала аналогів.
Перерахування навіть найзначніших, найгрунтовніших робіт ювіляра зайняло б багато газетної площі. Ми назвемо лише декілька, що мають не лише регіональне, а всеукраїнське й зарубіжне звучання. Наприклад, монографія «Народний Рух України. Історія» (Одеса, 1977 р.) стала початком багатьох наукових досліджень, створення відомої в країні школи дослідників історії НРУ. Примітно, що саме під керівництвом професора Гончарука підготовлено одну докторську та 17 кандидатських дисертацій, у більшості з яких розглядається рухівська проблематика. Широкий громадський резонанс здобули монографії, написані останнім часом, «Нацистские документы об УПА. Разночтение» й «Украинская повстанческая армия в советской литературе и документах. 1944 – 1953 рр.). Окремим напрямом досліджень професора стали монографії-персоналії: «Президент і Одеса» (1994 – 2001 рр.), «Атакований за покликання», «Выбор одесских политехников». Велике місце в дослідженнях він відвів суто одеській тематиці, видавши праці «Историография одесских фабрик и заводов», «Одеське протистояння», «Одеська стратегія», які сприяли досягненню взаєморозуміння між місцевою владою та громадськістю, виробленню методів широкого залучення до відродження Одеси національних, громадських, культурних організацій.
Григорій Іванович усією своєю діяльністю підтверджує, що вчений не має самовідсторонюватися від громадського життя, а зобов'язаний бути на його стрижні, займаючи активну цивільну позицію. Не випадково йому було довірено бути співголовою Асоціації істориків вищої школи України. Він знаходить час, щоб на громадських засадах редагувати всеукраїнський періодичний науковий збірник «Інтелігенція і влада», у якому публікуються статті вчених із усіх регіонів України. У 1996 році Гончарук очолив Одеське обласне відділення Конгресу української інтелігенції, на рахунку якого чимало гарних справ. Члени Конгресу постійно будирували надзвичайно актуальні питання всеукраїнського та обласного масштабу й, зокрема, міста Одеси, вносили конкретні пропозиції щодо їхньої реалізації. Наприклад, йшлося щодо створення в обласному центрі комісії та консультативного органу з проблем української мови та культури. Досвід своєї громадсько-публіцистичної діяльності Г.І. Гончарук узагальнив у монографії «Газетна пам'ять», яка недавно вийшла в світ. Із особливим натхненням він працював над ювілейним, десятим, збірником «Інтелігенція і влада», у якому розповідається про його учнів, які нині втілюють в життя його педагогічні настанови та ідеї й дотримуються його напучення: істина від того, що вона нескінченно повторюється, не перестає бути істиною. Вітання з нагоди виходу у світ цього видання написав голова Одеської облдержадміністрації Іван Плачков, який тепло відгукнувся про автора та його учнів.
Сьогодні Григорій Іванович зустрів новий світанок зі світлим почуттям від усвідомлення того, що усі попередні світанки він зустрічав із чистою совістю перед людьми, з якими пов'язало його життя. А ще із задоволенням від майбутньої роботи й від того, що поруч із ним сьогодні розділять ювілейні радість та світлий смуток дорогі йому люди – дружина Ніна Михайлівна – педагог від Бога, сини Тарас та Анатолій, що вже працюють над докторськими дисертаціями, і, звичайно ж, онучка Машенька, образ якої він зберігає у серці. А на його робочому столі вона посміхається йому із фотографії, нагадуючи про те, що в династії вчених Гончаруків є продовження, за яким майбутнє й на благо якого Григорій Іванович натхненно працює сьогодні.
Юлія БОГУСЛАВСЬКА,
Тетяна МОІСЄЄВА,
доценти, кандидати історичних наук,
Елла МАМОНТОВА,
доцент, кандидат політичних наук,
Тетяна ТХОРЖЕВСЬКА,
доцент, кандидат історичних наук,
колишні аспіранти професора Г. Гончарука
