Щоразу, коли десь трапляється лихо – чи то землетрус, чи то повінь, пожежі, зсуви, зледеніння, епідемії та інші надзвичайні ситуації – на допомогу поспішають червонохрестівці. Якщо скласти картографічну схему місць, де було отримано гуманітарну підтримку від Одеської обласної організації Товариства Червоного Хреста України, то вона буде включати не лише регіони нашої країни, а й інших держав. Зокрема, червонохрестівці Одещини виділили кошти для потерпілих від цунамі в Азії, від війни в Іраку, жертвам терористів у Беслані. Вагомим був їхній внесок в забезпечення одягом, продуктами харчування, медикаментами населення після повені у Закарпатті, вибухів боєприпасів у Запорізькій області, сім’ям загиблих шахтарів на Донеччині... Список адрес можна продовжити. Але основні зусилля спрямовуються на надання матеріальної, гуманітарної, медичної та соціально-побутової допомоги населенню Одеської області. Лише за останні три роки 109277 мешканцям Одещини було надано продукти харчування, одяг, взуття, медикаменти, виділено 759 тисяч гривень. Лікувальні заклади одержали обладнання, засоби гігієни, інвалідні коляски, постільну білизну на суму у 565175 гривень. Понад десять тисяч гривень спрямовано до будинків дитини, притулків, інтернатів для людей похилого віку. Здавалося б, таке подвижництво, із урахуванням того, що Товариство Червоного Хреста є неприбутковою організацією, повинно мати всебічну і повсюдну підтримку. Але, на жаль, як показує практика, багато чого тримається на ентузіазмі самих червонохрестівців.
Які ж питання, від яких залежить підвищення ефективності всієї роботи, хвилюють сьогодні голову ООТЧХУ Тамару Федорівну Слюз та членів правління? Під час нашої розмови вона сказала:
– Три місяці тому мені запропонували очолити Одеську обласну організацію Червоного Хреста, яка опинилася на той час у дуже жалюгідному становищі: борг за комунальні послуги в орендованому нею приміщенні по вул. Канатній, 83, в Одесі, зріс до 78 тисяч гривень. Чому таке могло статися, треба запитати у колишнього голови Світлани Михайлівни Олешко, яка 9 років очолювала обласний Червоний Хрест. За несплату комунальних послуг на банківські рахунки було накладено арешт. Організація опинилася в повному тупику: ані приміщення, ані грошей, ані транспорту.
– Вас не лякав такий стан справ перед тим, як посісти нову посаду?
– Бачите, 12 років тому я очолювала Жовтневу районну організацію Червоного Хреста в Одесі. Цю роботу знаю й люблю. Тому й далі займалася соціальним захистом населення, очоливши Приморський територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян. Коли мені запропонували на громадських засадах звалити на себе проблеми Червоного Хреста і я погодилася, то багато людей мені почали співчувати. А я сказала собі: спробую. Напевно, це тому, що в душі залишилася червонохрестівкою. Ще у перші роки роботи в Червоному Хресті багато ветеранів мені говорили: «Хто приходить до Червоного Хреста, той або відразу тікає, не витримавши випробування на доброту та милосердя, або залишається назавжди». Я зріднилася із Червоним Хрестом і докладу усіх зусиль, щоб допомогти йому вибратися із боргової ями.
– Що у Вас сьогодні на першому плані?
– Домогтися надання Червоному Хресту приміщення. Щодо необхідності його виділення говориться вже давно. Колись у Червоного Хреста були свої лікарні, санаторії, лазні, перукарні, аптеки... У нас навіть є архівні дані із переліком численного господарства Одеської обласної організації Червоного Хреста за 1932 рік. Але усе це було націоналізовано, й на сьогоднішній день, як бачите, ми залишилися ні з чим. Образливо, коли керівники б'ють себе в груди, й кажуть про те, як вони піклуються про народ, а в той же час не бажають реально допомогти нужденним людям. Мимоволі згадую Григорія Григоровича Маразлі, який за рахунок своїх особистих заощаджень у 1892 році побудував дві богадільні. Він сам звернувся до міської думи із такою пропозицією. Зауважте, – сам. А ми ходимо, оббиваємо пороги керівників закладів, підприємств, фірм, але, на жаль, менталітет у наших сучасників інший.
– Так, сьогодні не так багато, як хотілося б, заможних людей, які готові виділити зі своїх доходів невеличку дещицю тим, хто не може забезпечити собі належне існування: пенсіонерам, сиротам, інвалідам...
– І все ж таки, світ не без добрих людей. Хоча й не часто, ми знаходимо спонсорів, взаєморозуміння в людей, наділених владою. Наприклад, я вірю у те, що голова обласної ради Микола Леонідович Скорик, який нині взяв активну участь у пошуку приміщення для обласної організації Червоного Хреста та у вирішенні проблеми, пов'язаної із сплатою нашого боргу, не залишить розпочату добру справу на півшляху й доведе її до позитивного результату.
– Мені відомо, що лише у 2006 році 79 ваших патронажних сестер надали медичну допомогу 2229 хворим, зробивши 67300 відвідувань вдома. І цього року потребуючих на підтримку не зменшиться. Де ж брати кошти?
– Найголовніше – заручатися підтримкою співгромадян. Адже прості люди в нас, здебільшого, чуйні, добрі. Наш народ переніс багато лиха й злигоднів, тому й сприймає чужий біль, як свій. Перші, хто подали мені руку допомоги – це начальник Головного управління праці та соціальної політики Олена Петрівна Китайська, а також голова профспілки медпрацівників Галина Василівна Кокшарова. Вони підтримали мою ідею щодо добровільного перерахування 25-ти копійок щомісяця із заробітної плати співробітників на потреби Червоного Хреста. На зустрічах із населенням ми пояснюємо вимушеність та необхідність даної акції, розповідаємо, на що витрачаються зібрані гроші.
Коли я попросив Тамару Федорівну назвати тих, хто надав спонсорську допомогу Червоному Хресту, до кімнати, де ми розмовляли, увійшла голова Приморської районної організації ТЧХ м. Одеси Людмила Миколаївна Максакова.
– Ось вона й назве нам, кого вважає за потрібне подякувати за безкорисливість, – сказала Тамара Федорівна. Першим Максакова назвала керівника підприємства «Оверзис Хьюман Резориз» Маркоса Августіса, який переказав кошти на рахунок ТЧХ. Потім – Геннадія Костянтиновича Гашковського, Ігоря Івановича Нечитайла та інших, небайдужих до чужого горя людей. Саме за їхньої підтримки та нового голови обласної організації Червоного Хреста України, і члени її правління, й керівники районних, міських організацій із патронажними сестрами сподіваються виконати завдання щодо збору членських внесків, затверджене Національним комітетом ТЧХУ на 2007 рік. Й, безумовно, за підтримки органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Людмила Миколаївна Максакова, підкресливши життєву важливість збору внесків, повідала про різнобічну, цілеспрямовану профілактичну та роз'яснювальну роботу, яку провадять серед населення червонохрестівці. Зокрема, нині говорять у школах, на підприємствах, в сім’ях щодо необхідності масових щеплень від кору та краснухи, які планується провести в жовтні – листопаді. Справа в тому, що серед 50 країн Європи 83% випадків захворювань припадає на Україну. Й невипадково Всесвітня організація охорони здоров'я, яка оголосила 2007 рік роком ліквідації кору та краснухи в Європі, виділила кошти на те, щоб поставити їм імунізаційний бар'єр в Україні. Найнебезпечніший віковий ценз, аж до летальних випадків, визначено від 16 до 29 років.
Побажавши успіхів Тамарі Федорівні та Людмилі Миколаївні, їхнім колегам у шляхетній справі я подумав про те, що все ж таки настане час, коли заможні наші громадяни будуть вважати добродійність справою своєї честі. І серед таких імен, як Г.Г. Маразлі, з'являться нові – які, заслужили визнання та повагу своєю безкорисливістю, проявом турботи про хворих і незаможних.
