Позов із Ізмаїльською міськрадою із приводу повернення православній церкві приміщення по проспекту Суворова на розі вулиці Болградської, поруч із колишнім банком "Україна", здається, завершується. Яких лише звинувачень з цього приводу не було кинуто на адресу настоятеля Свято-Покровського собору панотця Георгія. В одній із місцевих газет панотця навіть звинуватили, що він собі у центрі міста садибу хоче влаштувати. Що ж, на замок не замкнеш роток. Та й негативні приклади в місті є: наприклад, міська рада минулого скликання віддала приміщення із надвірними прибудовами та господарським двором, які належали дитячому садку, одному із немаленьких чиновників міста. І теж – неподалік від центру.
Та лише не для себе далі дбає панотець Георгій. Задумав він створити у місті православну школу-гімназію. Задумав давно. І почав методично домагатися свого. Побував у Кишиневі та Бухаресті, одержав достовірні дані у тамтешніх архівах про те, що будинок на перехресті проспекту Суворова та вулиці Болградської належав Ізмаїльській єпархії, належав потім православній церкві, окрім інших служб, що розташовувалися тут, як, наприклад, друкарня та редакція. Була тут і церковна гімназія. А будувалося, потім викуповувалося – за "румунських" часів приміщення на гроші парафіян – несли їх люди, хто скільки міг.
Потім були війна та радянський час. Приміщення, що є архітектурною визначною пам'яткою Ізмаїла, переходило із рук в руки, доки не набуло нинішнього, непоказного вигляду.
Панотцю Георгію вдалося переконати міськраду у необхідності повернення приміщення в лоно церкви. Перший крок зроблено. Хочеться вірити, буде зроблено і другий, міськрада погодиться таки повернути й приміщення, віддане свого часу МБТІ й остаточно знівечене останнім часом. А поки що йде реставрація основного, наріжного, будинку. На все про все потрібно, за підрахунками панотця, не менше, якщо не більше, мільйона гривень.
Нещодавно, одного вересневого дня, коли місто посилено готувалося до свого 195-річного ювілею, зустрів я панотця тут, і спочатку навіть не впізнав його. Був він не у звичній рясі, а у звичайному немаркому одязі.
– Що – «раз поп, значит, толокняный лоб», й робити руками нічого не вміє? – пожартував панотець Георгій, згадуючи рядки Олександра Пушкіна. Довелося погодитися – Олександр Пушкін у своїй казці виявив несправедливість стосовно носіїв духовної культури. Разом із усіма панотець і будматеріали носив, і розчин подавав, і інші роботи виконував, встигаючи спрямовувати справи у належне русло. І треба було бачити світло в його очах, світло надії, що, незважаючи на брак коштів та інші труднощі, регіональна духовна гімназія в Ізмаїлі буде! Адже точно так само розпочинали кілька років тому реставрацію собору, не маючи достатніх коштів. Але взялися за справу, і прийшли добрі люди й запропонували матеріальну допомогу. А тепер оновлений собор, який прикрашає центр Ізмаїла, не впізнати! Й велику надію панотець Георгій як і раніше покладає на заможних парафіян-підприємців, людей, не байдужих до історії, долі рідного міста, рідного краю, до долі нинішньої молоді, якій необхідно повертати віру в добро, у красу душі, виховувати на нетлінних принципах православ'я.
Панотець Георгій дуже вдячний начальнику Ізмаїльського порту Валентину Котельному, підприємцеві, керівникові культурно-просвітницького товариства "Придунайська родина" Ігореві Пастуху. Панотець назвав усіх, хто вже надав і продовжує надавати допомогу, ще раз висловивши надію, що їхній приклад наслідують і багато інших небайдужих людей – мешканців Ізмаїла та сусідніх міст і сіл.
Що ж, добрій справі Господь допомагає.
