ВАЛЕРІЙ БОЙЧЕНКО. ТЕПЛО СЕРДЕЦЬ. ВІРШІ. ОДЕСА, «АСТРОПРИНТ», 2007
У передмовному зверненні до читача Валерій Бойченко зізнається: “Я не належу до професійних поетів. Мої вірші мають дещо камерний характер, вони присвячені рідним і друзям. Після довгих вагань я все ж вирішив їх оприлюднити. Думаю, вони певною мірою відтворюють атмосферу відносин людей мого покоління – покоління “дітей війни”, яке є свідком і учасником воєнної доби і подальшого будівництва радянської держави...”
На мій погляд, це дуже важливе уточнення автором своїх прагнень і поривань. У такий спосіб наш віршувальник ніби застерігає читача: це не той випадок, коли до моїх творів треба підходити тільки з позиції класичної поезії. Бо й справді, кожен вірш цієї збірки – це своєрідна віршована хроніка роду автора, щиро українського роду Бойченків. До речі, радив би авторові справді глибинніше зазирнути в кореневу сутність свого роду, адже “Бойченко” означає “син бойка”, а бойко – це людина, яка належить до західноукраїнської етнічно-племінної групи бойків, яка упродовж століть живе на території Бойківщини, зокрема в районі Самбора, Старого Самбора та інших підкарпатських міст Львівщини, і до якої належали предки й Шевченка, й Івана Франка, і багато інших видатних людей.
Вдаючись до цього екскурсу, я не відволікаюсь від теми. Валерій Бойченко сам спонукає свого читача замислитися над тим, з якого роду-племені кожен із нас вийшов, з якої землі проріс; пройнятися душевним теплом тих людей, які нас виростили, виховали; які витворюють для нас коло друзів, колег і просто надійних доброзичливих знайомців.
І не хочеться прискіпуватись до розміру, рими та ритму, до традиційних віршувальних прийомів та рівня уживаності тих чи інших образних порівнянь, коли бачиш, з якою увагою і шанобливістю звертається автор збірки до матері й батька, як віршовано вклоняється своїм братам, дітям й онукам; як намагається говорити з ними то з синівською вдячністю, то з батьківською турботою, або й з височіні свого чималого життєвого досвіду:
Якби я був усемогутнім,
Приніс би матері до ніг
Своє минуле і майбутнє
Й на чатах став би на поріг.
Щоб не пустить в її домівку
Хвороби, нечисть і печаль,
Я б в хаті сріблом вкрив долівку,
Як покривають пектораль...
Український народ належить до тих, тепер уже небагатьох, європейських народів, в історичній і генетичній пам’яті якого збереглося фольклорно-етнічне відлуння племінних градацій, а в межах “племінної пам’яті” ще досить загострено і впливово проступає єдність і, я сказав би навіть, культовість роду. Ось чому ще й зараз, на провидні ХХІ століття, не лише у фольклорі, але й у сучасних поезіях та оповідках вибухово проявляється усвідомлення нашої приналежності до гуцулів, бойків, лемків, галичан, покутян, буковинців, закарпатських русинів, сіврів, волинян та подолян...
Ще одна цікава деталь: полишаючи межі свого етнічного ареалу, бойки, до яких, як уже мовилося, безсумнівно, належить й автор збірки Валерій Бойченко, традиційно перетворювали назву свого етносу на прізвище, зберігаючи, увічнюючи в такий спосіб пам’ять про своїх предків. Ось чому навіть у далеких від Бойківщини краях водиться у нас стільки Бойків, Бойченків, Бойчуків, Бойчаків, Бойчишиних і навіть русифікованих Бойкових.
Цікавою особливістю цієї збірки є те, що цілі розділи (або цикли) присвячені в ній матері – “Материнське серце”; дружині – “Моя жар-птиця”; поіменно удостоєні віршів діти і трійко внуків, і так сам поіменно обдаровані римовими роздумами-посланнями численні друзі автора – “Щирі друзі – то багатство”. Окремої уваги заслуговує і триптих “Щоб пам’ять зберегла в віках”, присвячений батькові-фронтовикові Дмитру Бойченку.
Вклоняюсь я твоїй могилі
Й загиблим душам в тій війні –
Всіх тих бійців, що не жаліли
Життя віддать за світлі дні.
Валерій Бойченко – людина діяльна і громадськи цілеспрямована. Впродовж багатьох років він очолює Громадський благодійний фонд ім. Степана Олійника; свого часу, як один з керівників Миколаївського району Одещини, брав активну участь у заснуванні музею С. Олійника в Левадівці; в утвердженні тепер вже всеукраїнської літературної премії ім. С. Олійника та премії його ж імені за благодійну діяльність. За його особистої допомоги та сприяння фонду, побачив світ “Вибрані твори” визначного українського гумориста, спогади про нього, книжка дитячих творів С. Олійника та літературознавча книжка “Степан Олійник: поет на тлі епохи”. Тому вважаю, що людина, яка так багато зробила для пропаганди творчості не лише С. Олійника, але й багатьох сучасних українських гумористів, щороку ініціюючи їх скликання на Олійниківські дні, має моральне право і на видання власних, нехай і не дуже досконалих поетичних творів, на сповідь власної мистецької душі.
