Одержувати й читати листи для працівників редакції то звична справа. Цей лист привернув мою увагу зразу ж тим, що він був у великому конверті. Коли ж відкрила його, то побачила звичайний шкільний зошит. А в ньому... сповідь людської душі. Перші слова: “Добрий день, шановні люди!” привертали своєю щирістю і бажанням поділитись найпотаємнішим, найболючішим. А далі справді, як у тій річці, зустрічаються пороги, вири, мілини та ще багато чого непередбачуваного. Коли вперше прочитала цей допис, то здалось, що побачила серіал про важке життя трьох поколінь та їхні негаразди. Проте в ньому було щось таке, що змусило мене відкласти його на певний час, щоб все прочитане знайшло своє місце в моїй душі, щоб вималювалась якась конкретна картина. Тож тепер, звертаючись до авторки листа Лідії Петрівни Очеретяної з Саханського Ширяївського району, прошу вибачити, що не зразу написала цей матеріал. Дуже хочу, щоб Ви зрозуміли, що затримка була не через бюрократизм чи бездушність, а тому, що дуже вже багато потрібно було “пережити” разом з Вами.
Коли читала рядки про те, як мати Лідії Петрівни в 20-градусні морози їздила за 150 кілометрів на базари та працювала в неопалюваному магазині, самій ставало холодно, аж мороз “бігав по шкірі”. А була Ксенія Федорівна передовицею, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, учасниця зльоту кооператорів. Хоч як нелегко працювалось цій жінці, вона ще й впродовж 14 років доглядала хворого чоловіка.
Та спогади ще страшніші, ніж дійсність. Ксенія Федорівна розповіла доньці про голодне своє дитинство, про те, як мати цілий день шарувала в полі буряки, аби одержати миску юшки, але трошки не встигла, і бригадир не лише нагримав на неї, а їсти не дав. В ті часи не говорили про любов, але те, з якою ніжністю турбувалась бабця Ганна про Аксютку (Ксенію Федорівну), підтверджує, що вона дуже її любила.
Пройшли роки, змінилось життя, і онука бабки Ганни стала вчителькою. Лідія Петрівна розповідає детально про свою зустріч з Саханською школою, зі своєю долею. Авторка так і пише: “Саме тут, в Саханську, небо подарувало мені Чоловіка, Людину, Любов і Школу”.
“Були різні часи: радісні і щасливі, важкі і безгрошові”. Лідія Петрівна згадує вже наш, перебудовний період, коли по чотири місяці не одержували зарплати, щоденно ходили на роботу і виконували її з любов’ю до людей, до дітей.
Саханське – село маленьке і дітей небагато, тож вся родина жила долями своїх учнів, своєї школи.
“Школа для нас не другий, а єдиний дім, – пише Лідія Петрівна, – в ній навчалися наші діти, в ній я вчителюю, а чоловік – Валентин Єгорович, працював директором”. Батьківськими стежками пішли й діти: син став соціологом, донька – філологом.
Не одну сторінку свого листа присвячує Лідія Петрівна тому періодові, коли їм з чоловіком доводилось і вугілля охороняти, і опалювальну систему розігрівати, аби не розмерзлась, і ремонти робити майже на голому ентузіазмі.
“Але найстрашніше було тоді, коли вимикали світло. Чоловік впродовж всієї ночі бігав до котла, щоб не зірвався бува. Вигрібав жар, коли ж з’являлось світло, знову розтоплював. А вдень – основна робота – вчитель, директор, вихователь”.
Читаючи ці рядки, відчуваєш напругу тих часів, але те, що Лідія Петрівна нікого не звинувачує, а просто розповідає про роботу свого чоловіка, ще раз переконує в тому, що це подружжя любило свою справу, учнів, і їм відповідали взаємністю. Адже не просто так дітки приходили в кабінет директора, щоб поділитися своїми секретами. Така довіра дуже дорога.
Нині Лідія Петрівна залишилась сама. Її вірний супутник, друг, порадник, колега і коханий чоловік пішов за вічну межу. “Тепер я директор цієї школи. За все переймаюсь. Дякуючи райвідділу освіти та райраді, відремонтували школу після пожежі, яка сталась в позаминулому році в старому корпусі через те, що розігрівали батареї паяльними лампами. Але ще багато чого потрібно зробити, адже школа вже 45 років без капітального ремонту”, – бідкається жінка.
У цій своєрідній сповіді вчительки, матері, дружини, просто жінки є чимало гірких рядків, чимало переживань, горя, але якщо глибоко вчитатись, то основне в ній те, що “увесь вік працювала на совість і з любов’ю”, – пише Лідія Петрівна. Хоча в цьому листі є й про Голодомор, й про складні будні сільських вчителів, і про безгрошів’я, і про те, що за 43 роки вчителька не заробила навіть на власну хату, про скорботу за добрим, любим чоловіком, та все ж таки він – про Любов. Адже все, що робили члени цієї родини, вони робили з почуття, любові. Любові до свого села, до його мешканців, до учнів, до школи, до рідних і близьких. Та навіть і до незнайомих. Останні рядки цього листа – яскраве тому свідчення.
“Не знаю чому написала вам, мабуть, серце підказало написати саме вам. Газету виписую постійно. Виписала й на 2008 рік “Одеські вісті”.
Доброго вам здоров’я, творчого злету, любові людей до вашої праці і до вашої газети.
З пошаною, Очеретяна Лідія”.
Спасибі Вам, шановна Лідіє Петрівно! За щирі слова, за ту безмежну любов, яку Ви даруєте оточуючим, своїм вихованцям, за Вашу самовіддану працю.
Хай ще довго і щедро родить Ваша педагогічна нива. Хай Бог дарує Вам здоров’я і примножує любов.
