Бліц-опитування ДЕНЬ ЗАКОХАНИХ
Чи всі його відзначають? І чи всі вірять у кохання? – на ці запитання ми попросили відповісти одеситів
Павло, 22 роки:
– Я вважаю, що бути коханим – це означає бути щасливим. Так я вважаю, хоча по-справжньому ще не закохувався. Можливо, тому і до сьогоднішнього свята ставлюся байдуже і ніяк його не відзначаю. До того ж не вважаю його нашим, оскільки запозичене воно у західної культури. Та й у цілому зізнаватися у коханні, дарувати подарунки і виявляти увагу коханій людині потрібно не тільки цього дня.
Інна, 21 рік:
– Мені пощастило, я зазнала справжнього кохання. І відтоді, як я зустріла свого майбутнього чоловіка, завжди відзначаю День святого Валентина. Таке свято потрібне нам, особливо молодим людям, щоб ще і ще раз нагадувати про прекрасне і величне.
Олександр, 28 років:
– Впевнений, що якщо кохання і додає розуму дурням, то розумних воно робить дуже дурними. Тому я до нього ставлюся дуже обережно. Вважаю, що кохання по-справжньому перевіряється тільки у важких ситуаціях. Що я, до речі, випробував на собі, коли зрозумів, що любили не мене, а мої гроші. Ну і саме свято викликає роздратування, воно надумане і потрібне молодим ледарям.
Андрій, 25 років:
– Я вірю у кохання, але гадаю, що ті, хто про нього багато говорять, менше від інших кохають. До того ж не замислювався досі – чи щасливий я у коханні? Щодо сьогоднішнього свята, то вважаю його штучним і нав’язаним нашій країні. Не думаю, що його варто відзначати.
Валентина Пантеліївна, 48 років:
– Навряд чи є люди, які не кохали. Хоча, впевнена, страждання нерозлучні з коханням. І вже, звичайно, сімейне життя не завжди буває гладким, але справжні почуття допомагають подолати труднощі.
Мені дуже подобається День святого Валентина. Чоловік ніколи не забуває про нього і завжди дарує мені подарунки. А в кіосках напередодні вже продають «валентинки».
Михайло Михайлович, 46 років:
– Кохання завжди перевищує віру у нього. У цьому я переконався на власному досвіді. До того ж щасливе кохання подовжує молодість. І добре, що з’явився День закоханих, нехай він привнесе розмаїтість у наші сумні, нудні будні. Почув про нього років п’ять-шість тому і тепер завжди відзначаю. Дуже подобається радувати дружину подарунками.
Наталя, 19 років:
– Кохання, звичайно ж, є, але я ще не зустріла свою другу половину. Я заперечую кохання з першого погляду, на мою думку, це вигадка легковажних людей, які забувають, що жити разом доведеться довго. Щодо свята, то ставлюся до нього спокійно, без особливого ентузіазму.
Роман, 37 років:
– Вважаю і кохання, і це свято суцільною вигадкою. Просто наш народ любить розслабитися, ось і вигадали ще один привід для веселощів! Але якщо молоді подобається – на здоров’я!
Яна ТОМЕЧЕК,
Мар’яна ШИПОВИЧ,
студентки ОНУ ім. І.І. Мечникова
ПРО КОХАННЯ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ
Говорять про кохання і учні одеського ліцею «Приморський». В ліцеї це свято випадає на місячник англійської мови, що стало вже щорічною традицією. Для учнів і вчителів 14 лютого проходить дуже цікаво. Провадяться класні години, конференції, присвячені цій темі. Встановлюється пошта для «валентинок», яка розноситься опівдні і наприкінці навчального дня. Заходячи до ліцею, ви можете побачити стінгазети з сердечками, великі «валентинки» на стінах і величезну кількість повітряних кульок у формі сердець, червоних і рожевих кольорів. Також провадиться захоплюючий конкурс на тему кохання, в якому беруть участь пари з різних класів, але найцікавіше те, що конкурс відбувається англійською.
Цей рік не став винятком, а навіть навпаки. Цього разу заплановано набагато більше цікавих конкурсів. На стінах ліцею з’являться мальовничі стінгазети і знову всі будуть одержувати любовні послання. Також практично весь день буде грати приємна музика, яка поліпшить усім настрій. Але найприємнішим заходом буде дискотека, на яку всі дуже чекають.
Альона БЛОХІНА,
учениця ліцею «Приморський»
ЮГО-СЕВЕР
Мы – юг и север, мы – восток и запад,
Мы – ночь и день, мы – лето и зима,
Мы – черный с белым, засуха и слякоть,
Мы – свет и тень, мы – разные тома.
Мы – небо и земля, мороз и солнце,
Улыбка и слеза, добро и зло,
Мы – крик и тишина,
мы – сладкий с горьким,
Мы – жизнь и смерть, мы – холод и тепло.
Мы правда с ложью, исповедь с молчаньем,
Мы грех с молитвой, просьба и запрет,
Мы – да и нет, мы – встреча с расставаньем,
Мы – плюс и минус, гласность и секрет…
Мы – пламя и вода, мы – страх и смелость,
Мы – явь и сон, мы – здравствуй и прощай.
Мы – счастье и беда, душа и тело,
Проклятье и прощенье, ад и рай…
Я знаю: есть на свете юго-север,
Он есть, возможно, где-то на краю…
Но не для нас. Прости, но я не верю
В страну, где есть «люблю» и «не люблю».
Людмила СЕМЕНЬКО
КРАЩЕ САМОГО СЕБЕ
Коли молодята поєднують свою долю, їм бажають зберегти почуття закоханості на все життя. Але чи багато прикладів, коли вдається пронести любов через роки, не розгубивши і не затьмаривши її? Ось чому напередодні Дня закоханих я поспішив за заповітною адресою, де мешкають Костянтин Васильович і Людмила Федорівна. Про це подружжя розповідають дивовижні історії. Що, проживши, наприклад, разом 55 років, чоловік і жінка жодного разу не посварилися! І що дотепер ходять лише разом, тримаючись за руки, як справжні закохані! Не може бути! – вигукне недовірливий читач. Але ж у житті все буває! Так думав і я, доки не зустрівся із цим чудовим подружжям.
Двері до квартири у скромній п’ятиповерхівці мені відчинив сам господар Костянтин Васильович Церкасевич. Високий, підтягнутий, на обличчі майже жодної зморщечки. І хоча йому виповнилося 83 роки, виглядає він набагато молодшим. Немов передбачаючи мій подив, він відразу ж пояснив: ми із дружиною все життя займаємося спортом, тому й не здаємося...
Та й познайомилися вони в спортивній залі, на «коні». У той день відбувалися змагання, і уболівальники видивлялися, прилаштувавшись хто де – на вікнах, на плечах один у одного, на шведській стіні, а я піднявся на «коня» і раптом побачив, що поруч із мною сидить дівчина. Ось так і познайомилися.
Чотири роки тривала «облога», але потім Людмила здалася, і ми розписалися. І всі п’ятдесят п’ять років, а саме стільки вони живуть разом, не розставалися. Ну, хіба що був один рік розлуки, коли Костянтин закінчував фармінститут у Запоріжжі, куди перевели вуз. Та й то примудрявся майже кожні два тижні бувати в Одесі, у своєї Людочки.
Життя у молодих було дуже насиченим. І фотографії, що висять на стінах квартири, тому підтвердження. Туристичні походи, багаття, спортивні турніри, участь в олімпіаді. Адже Людмила – майстер спорту з плавання, а Костя – з легкої атлетики. Запеклі альпіністи. Обидва закінчили інститут з відзнакою. Пізніше Костянтин Васильович закінчив аспірантуру, став доцентом кафедри. Понад двадцять років був деканом факультету м’ясних і молочних продуктів в Одеському харчовому інституті, нині академії. Потім у цьому вузі був одним з учасників створення музею, керував його роботою. Сьогодні – на заслуженому відпочинку. Але як і раніше веде активний спосіб життя, у курсі всіх подій.
– Бог послав мені дивовижну жінку, – говорить він. – Завдяки Людмилі я вмів радіти життю, долати труднощі. Дивлячись на неї, мені завжди хотілося прагнути до досконалення...
З другого боку, джерело високої любові сама Людмила Федорівна вбачає у своєму чоловікові. За її словами, велике значення мають сімейні традиції. А вони були в його родині дуже міцними. Його батьки були людьми глибоко віруючими, вінчалися в Спасо-Преображенському соборі – дотепер збереглася свята вода (ще від бабусі), якою освячували будинок. А ось ікона, що передається з покоління у покоління... Ось такі духовні корені, міцні, надійні, скріпили цей шлюб. І п’ятдесятип’ятиріччя свого шлюбу вони, звичайно ж, відзначали разом з дочкою, зятем і улюбленою онукою. Сидячи за святковим столом, вони згадали своє студентське весілля, коли в нареченого зажадали викуп за наречену, а у Кості в кишені було лише два карбованці... Після цього однокурсники забрали речі нареченої, склали їх у металеве корито і, прив’язавши мотузку, тягли з гуркотом по вулиці. Перехожі із подивом зупинялися, а молодь реготала до сліз. Дотепер збереглася і одна тарілка із сервізу, подарованого на весілля. Звичайно, були розбіжності і у цій родині, але до сварок, а тим більше скандалів, справа ніколи не доходила! І сьогодні чоловік і жінка живуть у мирі, злагоді і любові. Побачивши їх, сусіди часто посміхаються – закохані йдуть! Ідуть вже 55 років... І незважаючи на роки, вони вміють захоплюватися одне одним, відкриваючи у своїх відносинах щось нове.
– Моя Людмила запекла спортсменка, дотепер «шпагат» робить, – із захватом розповідає Костянтин Васильович.
І навпаки, дружина нагадує, які вмілі руки в чоловіка, всю хатню роботу виконує сам.
Що стосується Дня закоханих, то, звичайно, раніше таке свято не відзначали. Але проти нього подружжя Церкасевичів нічого не має. Адже вони дуже добре знають молодь і розуміють, як важливо підтримати це високе почуття. Тим більше сьогодні, коли відроджується духовність, і багато молодих людей хочуть кохати і бути коханими.
Валентин АВЕЛІЧЕВ, член Національної спілки журналістів
