Нещодавно ми опублікували статтю нашого спеціального кореспондента «Як вам козакується, козаки?», якою розпочали розмову про долю сучасного українського козацтва, проблеми його становлення, визначення місця в громадському та політичному житті, економічних і соціальних структурах; а також про проблеми єдності козацького руху, його статутні положення, програму дій та ідеологію. Сьогодні ми продовжуємо розмову на цю тему, перетворюючи назву минулої статті на рубрику.
За всіх негараздів, нам, українцям, справді пощастило: наш народ виплекав могутню, унікальну військово-політичну основу національної єдності та державності – Запорізьке, а згодом і загальноукраїнське городове козацтва. Відомо, що козацькі об’єднання існували і в Росії, але там вони так і залишилися лише територіальними соціально-військовими формуваннями, ніколи не піднімаючись до значення вседержавної політичної сили. Пробували зароджувати козацькі гурти й у Словаччині, Югославії, і навіть у Польщі, от тільки там вони так і не прижилися.
І тільки в Україні козацтво зуміло не лише зорганізуватися, але й сформувати козацьку за духом, устроєм і традиціями державу: з козацько-військовим адмінподілом на полки і сотні, і козацькими формами управління та судочинства на більшості українських етнічних територій. Предковічна велич діянь, у поєднанні з жертовною відданістю землі, воїнською незламністю та християнсько-національним аристократизмом духу, – ось ті святості, сповідуючи які сучасне українське козацтво здатне піднятися і до вершини своєї національної ідеї, і до вершинності своєї національної ідеології.
Все це так, але, повертаючись до проблеми та історично-юридичної колізії, що виникла після проголошення в січні 2005 року Президента України Віктора Ющенка Гетьманом України, а також у зв’язку з прагненням значної кількості козаків проголосити Україну – Гетьманською Державою, або Українським Гетьманатом (хоча проголошення діючого Президента Гетьманом України уже по суті було проголошенням Гетьманату), – повинен сказати таке. На запитання, з яким до мене зверталися вже сотні отаманів, старшин (козацьких офіцерів) і просто козаків та шанувальників історії: “Чи може, в ідеалі, формуватися у нас зараз Українська козацька держава?”, відповідаю: “Може! Але тільки в ідеалі, і теоретично”. Якби в реальному житті хтось наважився б конституційно проголосити її в наш час – з козацьким традиційним поділом на полки та сотні, з її звичаями, традиціями й атрибутикою, – то це призвело б лише до жорсткого політичного та національного протистояння, розколу держави і нації. Причому до розколу не лише політичної, але й української етнічної нації.
Дехто з отаманів уже давно наполягає: піднімаймо козацтво! Давайте рішуче втручатися у політичну боротьбу. Нас он уже сотні тисяч. Ми – сила, ми – організовані. З цього приводу я вже не раз казав і ще раз кажу: великий гріх візьме на душу та політична сила, яка втягне сучасне українське козацтво, в тому його організаційному стані, в якому воно зараз є, – в політичні “розборки”. Якими б не були у тих чи інших отаманів політичні амбіції, ми повинні визнати, що на сучасному етапі до активної політичної діяльності, а тим паче – до політичної боротьби, українське козацтво не готове. Тому що не має воно ні “Закону про козацтво”, ні організаційної, політичної, соціальної, релігійної, мовної та національної єдності.
Як же приживається новітнє козацтво в Україні? Важко: з організаційними колізіями, з юридичною та соціальною невизначеністю, з різним тлумаченням свого походження, історичного коріння та суті традицій. І все ж таки чимало невеличких міських, районних козацьких колективів, та деякі обласні (які не піддалися гетьманоманській боротьбі за булаву та за визнання: хто з гетьманів козацтва “найгетьманіший” і хто “справжній” козак, а хто “несправжній”) зуміли знайти свою соціальну та культурницьку нішу. Не братимемо зараз козацтво у всеукраїнському чи обласному масштабі. Журналістські справи вже давно зводять мене з Балтським районовим козацьким товариством ім. П. Сагайдачного, яке, будучи юридично самостійною організацією, входить до складу Чорноморського козацького війська (верховний отаман А. Петько), і яке останнім часом очолює полковник українського козацтва, педагог і громадський діяч Петро Ткач. Мені завжди імпонувало те, що місцеві козаки не впадають в отаманоманію, не вдаються до демагогії та провінційних амбіцій. Зате домагаються, щоб їх як козаків визнавали і цінували не за галасом та суєтою, а за цікавими громадсько-корисними справами.
Скажімо, вони міркують так: якщо я – козак, то й садиба моя повинна виглядати так, щоб кожен казав: “Ну що ви хочете, тут же господарює козак!” Тому щороку на Балтщині проводиться конкурс-огляд “Козацьке подвір’я” за право називатися: “Краща козацька садиба” – в якій і чистота подвір’я – ідеальна, і садок доглянутий, і пасіка чи господарський двір – як у хорошому запорізькому хуторі- зимівнику...
Хто не знає, що виховання юних козачат – справа свята? Тому тут дієво шефствують над “козацькими республіками” Піщанської школи-інтернату, Ухожанської середньої школи та кількох інших навчальних закладів. Козаки села Піщане взяли під свою охорону Кадубчик Кармелюка, тобто джерело в лісовому масиві, поблизу якого, за переказами, не раз відпочивав Кармелюк. Вони встановили тут хрест, впорядкували криничку, а при в’їзді до села поставили та освятили Хрест-Оберіг, який взяло під свій догляд подружжя Олександр та Любов Локайчуки, дбаючи, щоб біля хреста завжди було прибрано, щоб його обрамляли чисті рушники та квіти. У цьому ж селі утворено й козацьку добровільну дружину, яка разом із дільничним дбає про порядок у селі, куди “чужі” вже навідуватись побоюються.
Балтські козаки мають свою надійну трибуну – газету “Ваш інтерес”, яку редагує козачка-осавул Таїсія Крисько, котра водночас очолює жіночий клуб “Балтяночка”. Та, крім цього, вони мають і власний інформаційний бюлетень “Козацькі обрії”, який дозволяє їм оперативно аналізувати стан справ в організації.
Що то за козаки, які не дружать з народною піснею? Й ось у квітні 2002 року з’являється козацький хор “Будьмо!”, який об’їздив чи не всі села району, виступав в Одесі і Тернополі, де став лауреатом всеукраїнського конкурсу козацьких колективів.
А в 2005 році, під керівництвом козака Василя Віхренка, хор “Будьмо!” вже навіть здобув звання народного. Тепер у його лавах 24 козаки та козачки, серед яких, до речі, і сам отаман, а також осавул Таїсія Крисько і місцевий поет Олекса Мельник, який став лауреатом обласного конкурсу гумористів “Ярмарок сміху” й автором кількох книжок. Та оскільки козаки завжди розважалися у супроводі солов’їних співів, то балтянські січовики вже заклали в долині річки Кодими свій Парк козацької слави, і беруть участь в озелененні багатьох населених пунктів.
Товариство Сагайдачного активно підтримує Церкву Київського патріархату. Воно організовує чергування під час богослужінь, взяло участь в освяченні місця під собор-меморіал та опікується будівництвом каплички в Ухожанах. Козаки є тією громадською потугою, яка бере участь в усіх важливих заходах району: Олійниківських читаннях, присвячених пам’яті їхнього земляка-гумориста Степана Олійника; в Шевченківських днях, у відзначенні Дня Перемоги, пам’яті героїв Крут і в багатьох інших подіях.
Свого часу я вже казав, що успіх козацького відродження залежатиме від того, чи вдасться новітньому козацтву знайти свою економічну та соціальну ніші, своє громадянське єство в сучасному українському суспільстві. Так от, досвід таких районових та міських козацтв, як Балтське товариство ім. П. Сагайдачного, переконує нас, що подібна адаптація можлива, що вона реальна і вже має свої повчальні зразки.
