В самому центрі старої Одеси, по вулиці Садовій, привертає увагу старовинна будівля, споруджена ще у 1843 році для славетної Ришельєвської гімназії за проектом талановитого італійського архітектора Франца Боффо. Саме в цій пам’ятці архітектури ХІХ століття й розташоване тепер Головне управління Державного казначейства України в Одеській області, очолюване істинним знавцем своєї справи, кандидатом економічних наук, заслуженим економістом України Василем Миколайовичем Васильковським.
Казначейство… Душа якої бізнесової людини не сповниться повагою і службовим трепетом на порозі цієї священної для кожного фінансиста – державника установи?
Ще в давні часи піднесені до рангу однієї з основних підвалин будь-якої державності, скарбниці-казначейства ставали символами та визначальними показниками добробуту народу, могутності, а також плато- і кредитоспроможності тієї чи іншої країни та її правителів; регуляторами та охоронцями усіх тих фінансових потоків, які визначали напрями діяльності законодавчих органів та виступали фінансовими гарантами державних структур в геть усіх сферах людської діяльності.
Хоча сучасне українське державне казначейство таке ж молоде, як і сама українська незалежна держава, і створене воно було Указом Президента України «Про Державне казначейство України» лише у 1995 році, проте одеські казначеї шанують історію казначейської справи свого міста і краю, досліджують її витоки, традиції та методи діяльності; відновлюють в історичній пам'яті установи, області і всієї України імена тих, хто торував шляхи розвитку вітчизняної казначейської справи; хто навіть у часи найбільшої економічної скрути і воєнних зламів залишався на сторожі інтересів держави, відповідально ставлячись до кожної бюджетної копійки, і кому “за державу було кривдно” при порушенні будь-ким і за будь-яких обставин фінансової дисципліни.
Ось і напередодні появи цього нарису, Василь Миколайович раптом зателефонував мені ( оскільки знав і за газетними публікаціями, і за моїми історичними дослідженнями з часів козаччини та князівської України ), і повідомив: “А Ви знаєте, що, як виявилося, в Одесі живе правнучка одного з перших в дореволюційній Одесі першої половини ХІХ століття, казначеїв, тобто начальника казначейства нашого міста? І в неї є дуже цікаві документи, завдяки яким простежується родовід цього казначея та відтворюється він сам як особистість”.
А вже наступного дня, в кабінеті начальника Головного управління Державного казначейства України в Одеській області Василя Васильковського, я знайомлюся з родинним архівом заслуженої вчительки України, вченого секретаря Пушкінської наукової комісії, директора Одеського недільного Пушкінського ліцею Лідії Адольфівни Щербини, яка, за материнською лінією, є правнучкою давнього казначея Одеси, дійсного статського радника Семена Ручка.
Звичайно ж, ні біографії самого Семена Ручка, ні історії першого казначейства Одеси поки що ніхто грунтовно не дослідив і не описав. А розміри газетного нарису не дозволяють цього, та й в архіві спадкоємиці дореволюційного казначея є лише окремі документи, які стосуються різних періодів буття одеського казначейства та різних, пов’язаних із ним подій; ну ще кілька фотографій прадіда…
Але з того, що вдалося з’ясувати, випливає, що створене було Одеське казначейство Указом російського імператора Миколи І ще в 1827 році, шляхом відокремлення його від Херсонського губернського казначейства. Це був період, коли місто досить бурхливо розбудовувалося, виникали нові наукові, культурні й адміністративні заклади та міцнів Одеський порт; коли на робітничих околицях виростали нові підприємства, в місті з’являлося все більше військових частин та різних навчальних закладів. Усі ці обставини і змусили губернську владу створити в Одесі окреме повітове казначейство, налагоджуючи таким чином фінансову систему краю, одним із фундаторів якої і був Семен Ручко.
Дивом зберігся текст промови зятя казначея, директора реального училища Святого Павла, Олександра Щербини під час прощання з ним. Саме з цього документу ми й дізнаємося кілька цікавих подробиць з життя Семена Ручка. Цитую мовою оригіналу: “Кто из одесситов не знал симпатичного, убеленного сединами старичка, влиятельность которого в течение многих лет протекала в нашем городе? В 1854 г. С.И. Ручко поступил на службу в Одесский приход общественного призрения, в этом же году определился в Одесское казначейство, где последовательно занимал разные должности. В 1887 году Семен Иванович был назначен казначеем, каковой пост занимал до своей смерти, отпраздновав недавно полувековой юбилей своей общественной деятельности…. Среди людей, зарывшихся в свои мелкие интересы, забывших высшие цели, такие, как С.И. Ручко, отстоят одинокими колоссами нравственного мира”.
Погодьтеся, що мовлено образно та переконливо.
Звичайно, дослідникам історії Одеського казначейства ще належить вивчити чимало документів та всіляких інформаційних матеріалів, які зберігаються в архіві та по приватних зібраннях; але документи, які надані тепер Лідією Адольфівною, засвідчують, що вже в ті далекі, стоп’ятидесятилітньої давності, часи казначейство було досить розвиненою фінансовою структурою, і що навіть в найбуремніші роки громадянської війни воно діяло. Зокрема про це свідчать матеріали, які стосуються періоду Української Народної Республіки та Гетьманату.
Історія України – одне з давніх захоплень Василя Васильковського.
Нащадок давнього козацького роду, він, уродженець Сумщини, з величезною увагою ставиться до всього, що пов’язано з історією Запорізького козацтва, а також історією та діяльністю лівобережних городових козацьких полків. Проте давнопис, якого він мені показує, стосується не козацтва, а казначейства. Це – “Новороcсейский календарь на 1893 год, издаваемый Одесским городским общественным управлением”.
У розділі “Одеське казначейство“я віднаходжу прізвища трьох основних посадовців цієї організації: казначея Семена Івановича Ручка, помічника казначея Івана Петровича Воронича та бухгалтера Миколу Дмитровича Успенського.
– Я вважаю, – каже Васильковський, – що кожен з працівників казначейства повинен знати своїх попередників, знати їх людські якості, методи роботи, пройматися їх професійною етикою.
До поняття «професіоналізм» у Васильковського ставлення особливе. Він вважає, що постійне професійне самовдосконалення – це питання не лише посадового самоутвердження та службового зростання, але й особистої гордості кожного фахівця, його права належати до професійної та адміністративної еліти міста, краю, країни.
Свого часу Василь Миколайович виявився серед наймолодших студентів, з яких готували керівні кадри народного господарства країни в Москві, в Академії народного господарства при Раді Міністрів СРСР. Їх було всього 100 слухачів на всі союзні та автономні республіки величезної союзної країни. І ті, хто здійснював їх набір та читав їм лекції, не приховували, що бачать у їх особах технократичну, адміністративну еліту нового покоління, яка здатна працювати в перехідний, реформістський (це були 1984 – 1986 роки) період країни, що стала на шлях економічної, соціально-психологічної та політичної перебудови.
Вибір на Васильковського впав не випадково. На той час він уже мав за плечима аудиторії Роменського сільгосптехнікуму і Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства, та дипломи з відзнакою, які були якісно підкріплені посадами техніка колгоспу «Іскра», що на Сумщині, та головного інженера спеціалізованого радгоспу-заводу «Перемога» (в містечку Білопілля тієї ж області ), підпорядкованого Міністерству медичної промисловості СРСР, тобто, як тоді казали, всесоюзного підпорядкування; а також головного інженера Івано-Франківського об’єднання «Облсільгоспхімія».
Але портрет цього слухача елітної академії був би неповним, якщо до цього не додати всебічну техніко-економічну, гуманітарну та загально-інтелектуальну підготовку Василя Миколайовича, непогане знання іноземної мови і постійне захоплення кількома видами легкої атлетики та лижними перегонами, з належними розрядами, аж до розряду кандидата в майстри спорту.
Казначейство – не та установа, опис діяльності якої піддається журналістській романтизації. Проте Василь Миколайович говорить про неї, як про основну державну інституцію у нашому краї, навколо якої і завдяки якій формується все бюджетно-ділове життя.
– От що таке сьогодні Державне казначейство в Одеській області? – вдається він до звичайної для себе аналітики. – Це фінансова установа, органи якої здійснюють розрахунково-касове обслуговування по 2774 бюджетних установах, 907 із яких забезпечується з державного, а 1867 – з місцевих бюджетів. Причому саме Головне управління Держказначейства обслуговує 415 установ, що живляться з державного та місцевого бюджетів. А це означає, що в межах своїх функцій, визначених “Положенням про Державне казначейство України”, ми здійснюємо операції з коштами державного бюджету, розрахунково-касове обслуговування бюджетних коштів, контроль бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті та проведенні платежів, і нарешті – бухгалтерський облік та складання звітності про виконання державного бюджету.
Крім Головного управління, обласне Держказначейство має тепер 29 управлінь в районних центрах та у містах обласного підпорядкування, й одне відділення у місті Теплодарі. А щоб осягнути сферу та обсяг роботи, достатньо сказати, що на січень поточного року в органах Держказначейства Одещини відкрито 154 160 аналітичних рахунків, мета яких – забезпечення обліку надходжень податків та зборів до бюджету; окрім того, функціонують 3285 рахунків розпорядників коштів держбюджету та 26426 рахунків для розпорядників бюджету місцевого. А щоб підтвердити, що казначейство “знає все”, – Василь Миколайович подає: – за даними обліку органів Держказначейства, впродовж 2007 року від підприємств області надійшло до загального фонду держбюджету – 6355,1 млн грн, а до місцевих бюджетів – 4599 млн грн; проведено видатків розпорядників держбюджету по загальному фонду в сумі 4970,4 млн грн, а по місцевих бюджетах сума видатків складає 4488,9 млн грн.
До поповнення державної скарбниці у Васильковського ставлення особливе. Річ у тому, що, перш ніж обійняти посаду головного казначея області, він устиг попрацювати заступником голови планової комісії Одеського облвиконкому, а далі – заступником голови, першим заступником голови і, нарешті, головою Державної податкової адміністрації в Одеській області. Ясна річ, біографія його могла б скластися й по-іншому, скажімо, певний час він очолював обласний комітет по охороні природи, а згодом був радником з економічних питань Одеської облради.
В перші роки незалежності України він створив і три роки очолював один з перших в Україні комерційних банків з іноземними інвестиціями, і пишається тим, що одним із вчителів у банківській справі у нього був Володимир Петрович Гетьман.
І могло статися, що він так і залишився б у банківській або податковій структурах.
Проте Василь Миколайович упевнений, що справжнім казначеєм може стати лише людина, яка глибинно, на низовому і вседержавному рівні пізнала: звідки, яким чином, завдяки яким законам, а головне, яким потом і якими трудами дістається державній скарбниці кожна податкова гривня. Бо тільки тоді, коли казначей розуміє, як ця гривня тяжко добувається, він розумітиме, як, з якою твердістю і прискіпливістю йому слід дбати про те, щоб ця гривня була використана суто за призначенням, щоб вона слугувала розвиткові і тієї бюджетної організації, на яку її спрямовано, і розвиткові всього українського суспільства.
У кабінеті Васильковського висить величезний, на всю стіну, шаржовий малюнок, на якому саме казначейство алегорично подане у вигляді дійної корови, з численних дійок якої живляться “освіта”, “культура”, “спорт”, “військо”, “медицина”. Дотепність цієї самодіяльної картини вдало поєднується з її цілковито доступною інформативністю. Одне діло, “на пальцях” роз’яснювати будь-якому відвідувачеві цього кабінету, що воно таке казначейство, інше, коли він, сміючись, упродовж однієї хвилини проймається повагою до цієї щедрої “дійної кормилиці” усіх сфер крайового життя. Але найбільше враження справляє цей веселий “прес-реліз” на новачків, які тільки-но проходять співбесіду, перш ніж стати штатними працівниками казначейства.
– Ну, з кадрами у вас, мабуть, особливої проблеми не існує? – цікавлюся у Василя Миколайовича.
– На жаль, існує, – сумовито всміхається він. – І було б дивно, якби її не існувало. Розумієте, для того, щоб “розжитися”, як то кажуть, на хорошого казначея, співробітника казначейства, його треба не просто навчити, його треба виховати, вишколити, довести до вершинності фінансистського професіоналізму. А це непросто, оскільки зарплатня у нас досить скромна, розраховувати на отримання житла теж тяжко, і це в той час, коли робота – як і будь-яка інша робота із фінансовими документами – відповідальна і, чого гріха таїти, нервова. Одначе банки та інші комерційні структури добре знають, якого рівня кадри працюють у казначействі, тому охоче приймають їх до себе на роботу, зваблюючи значно більшою платнею. Ось вам і витоки проблеми.
Та все ж Василь Васильковський вважає, що “справжні казначеї”, люди, віддані своїй справі і своєму колективу, залишаються в казначействі, поступово формуючи його кадрову основу. І серед цих фахівців високого класу слід назвати першого заступника начальника Головного управління Любов Шилову, яка у казначействі від дня його заснування; заступника начальника Світлану Каневську, керівників міських та районних управлінь – Наталію Стрельченко з Іллічівська, Лідію Авдієнко з Арциза, Катерину Олефір з Біляївки, Ларису Янковську з Комінтернівського, Віталія Грабована з Котовська, Галину Терзієву з Красних Окон та інших. Святим обов’язком своїм співробітники казначейства вважають – допомогти керівництву та фінансовим органам своїх юридичних клієнтів грамотно розпорядитися наданими їм коштами, своєчасно провести всі належні фінансові операції, забезпечивши їх при цьому відповідною документацією та надавши можливість клієнтові отримати вичерпну консультацію.
Саме вони забезпечують і надання клієнтам безвідсоткового кредиту, який не раз виручав різні бюджетні організації. А ще казначейство у надзвичайно короткі терміни забезпечує фінансування всіляких соціальних програм, виплати багатодітним родинам, допомоги одиноким матерям, інвалідам та ветеранам…
Ось уже впродовж двох років в Одеському казначействі, поки що єдиному в Україні, діє пілотний проект, згідно з яким співробітники казначейства обслуговують розпорядників коштів «на виносному робочому місці казначея», тобто на виїзді, в офісах самих клієнтів. Зараз у цьому проекті задіяні 37 організацій області, він викликає схвалення і в клієнтів, і в самих співробітників казначейства. І вже відомо, що цим досвідом зацікавилися інші обласні казначейства України, тим паче, що Василь Васильковський охоче ділиться набутим досвідом зі своїми колегами через публікації в професійному журналі «Казна», в численних виступах та інтерв’ю на сторінках газет і телебаченню. Він глибоко переконаний, що казначеї були і залишаються хранителями державності, гарантами фінансового буття суспільства. І саме цим має визначатися і ставлення співробітників казначейства до своєї професії, і ставлення держави та всього суспільства – до своїх казначеїв.
