Нещодавно громадськість Котовська відзначила 60-річний ювілей Анатолія Павловича Іванова – мудрого мера свого чудового степового міста, який ось уже впродовж двадцяти років залишається для котовчан гідним втіленням і керівника місцевого самоврядування, і представника міської та державної влади. Саме про цю, справді державну за способом мислення свого та за мірою відповідальності за громаду і перед громадою, людину й дозвольте мовити слово.
Котовськ… Це місто зринає посеред степової рівнини, як фантазія митця, як втілення одвічної мрії степовика про затінок і затишок для душі і тіла, як символ нашої української працьовитості і житейської мудрості.
Про мера міста писати завжди важко, бо виникає небезпека, що ти або копатимешся в якихось приватно-особистісних моментах життя, або ж поринеш у трясовину неосяжних міських проблем. Але існують якісь такі моменти, такі знакові символи, що досить замислитися над одним із них, щоб, якщо вже не для всіх навколо, то принаймні для самого себе визначити: «Слухай, та ж у цьому містечку справді є господар! Причому не обраний-номінальний, а таки справжній».
Про таке місто, як Котовськ, можна говорити, оперуючи цифрами, фактами та всілякими іншими прикладами раціонального господарювання в ньому, і я неминуче вдаватимуся до них, бо куди дінешся. Але коли, після мого нещодавнього відрядження до цього міста, один мій колега-літератор, налаштувавшись на чергову сумну історію про занепад ще одного містечка нашого краю, обережно запитав: «Ну як воно там, виживає?», я ошелешив його одним-єдиним прикладом: «А ти знаєш, що в цьому містечку існує п’ять фонтанів, і… всі діють?!» Він очманіло подивився на мене і сказав: «Ну, ти кинь! У нас такого просто не може бути».
Й оце «не може бути», мовлене щодо Котовська, мені доводилося чути не раз. Пригадую, як у жовтні позаминулого року, саме в розпал безнадійно розпочатої й майже повсюдно в Україні, по містах такого рівня – тобто обласного підпорядкування, проваленої реформи житлово-комунального господарства, державні мужі з Києва вирішили що в цій справі слід перейти від «пояснювання на пальцах» суті реформи, до демонстрації конкретних зрушень і навчання на реальних прикладах. Як ви гадаєте, яке місто врешті-решт було обране для демонстрації зневіреним мерам реальних можливостей такої реформи? Правильно, Котовськ! Хоча чимало мерів, звезених сюди з усієї держави на «Всеукраїнський семінар з обміну досвідом щодо проведення житлово-комунальної реформи», до того дня, можливо, й не чули про існування Котовська, а якщо й чули, то не мали жодного уявлення про нього. Тож тепер вони прискіпливо оглядали геть усе: й енергетичне господарство, і систему водопостачання, і житлові кондомініуми, з низкою проблем, які дісталися їм від давно зруйнованих, але ще давніше бездіяльних «жеків» та їм подібних міських і відомчих установ.
Я був на цьому семінарі в ролі спецкора, і пам’ятаю, що навіть тодішній Голова Верховної Ради Олександр Мороз і представники Кабміну – й ті були чимало подивовані рівнем організації житлово-комунальної сфери міста.
Звичайно, як і кожен поважаючий себе господар, приймаючи високих гостей, мер Іванов десь там звелів прибрати, щось підфарбувати. Але кожен досвідчений господарник розумів, що досягти тих успіхів, яких досяг Котовськ, лише в ході нетривалої компанії неможливо; що насправді й мер міста, і його перший заступник Володимир Таранчук, який є куратором сфери ЖКГ; управління комунального господарства та будівництва, інші служби та підприємства міста займаються цими питаннями давно. І це вже не вони наздоганяють реформу, а реформа наздоганяє їхні знахідки та ініціативи. Саме тому вже не вони вчаться (хоча й вони теж уміють вчитися, і роблять це з належним практицизмом), а вважай пів-України навчається в них.
Щоправда, я був свідком того, як дехто з мерів бурчав: «Ну, звичайно: спеціально під семінар сюди кинули великі державні кошти, прислали фахівців». Почувши про це, Анатолій Павлович у властивій йому інтелігентній манері прокоментував: «Ага, від наших чиновників чогось дочекаєшся! Навіть тих коштів, які конче повинні були б надати нам під цей захід, не надали. Але ми люди горді, просити не звикли, зате навчалися виходити з будь-якої ситуації власними силами».
Ну а щодо проблем ЖКГ, то в цих питаннях мер принциповий. Він добре розумів: які б рішення міськрада не ухвалювала, до яких соціально-косметичних заходів влада не вдавалася б, поки не буде вирішена основна проблема міста і його жителів – налагодження нормального житлово-комунального побуту, Котовськ нормально жити не зможе.
– На середину 90-х років, – переповідає сумну комунальну сагу свого міста мер Анатолій Іванов, – ситуація в ЖКГ склалася вкрай важка, щоб не сказати катастрофічна. В місті діяло комунальне господарство «ВУЖКГ», в якому на правах цехів перебували водопостачання, будинкоуправління, санітарне очищення та міський комунальний відділ; і на балансі якого знаходилося житло та всі об’єкти комунального призначення міської громади. Але паралельно в місті існували ще три відомчі ЖКГ-підприємства: Мінтранспорту, харчової промисловості та Міноборони України. Вже сам цей паралелізм створював певні проблеми, та й можливості цих підприємств були неоднаковими, але всі вони були малоефективними, і з тими проблемами, які виникали в місті при загальній зношеності фондів, не справлялися. Та й чи могла нормально працювати Котовська дільниця «Одесатеплокомуненерго», яка опалювала житловий фонд міста, якщо за фактичної собівартості одиниці обчислення в 2,36 грн, вона «покривала» їх тарифами в 0,79 грн? Та й то значна частина жителів не сплачувала їх. Три водозабори міста мали різних господарів, місто не мало єдиної системи водопостачання, а як наслідок – вода подавалася за суворим графіком, були значні втрати її та загрозливий рівень аварійності.
Коротше кажучи, спадщина наша по лінії ЖКГ, галузь якого існує в місті з 1951 року, була плачевною: зношені інженерні мережі та споруди тепловодостачання і водовідведення; «ветхе» житло, мізерний міський бюджет; погано з дорогами, погано з освітленням, погано з прибиранням сміття. Словом, повний набір. Усвідомивши це, ми не стали чекати ніяких вказівок з гори і державних програм, а взялися за справу. Передусім, внаслідок наполегливо роз’яснювальної роботи та належного юридичного забезпечення, у нашому невеличкому місті, на 40 тис. населення вже створено 44 об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, в яких люди почали пробуджувати або й формувати в собі усвідомлення відповідальності за своє багатоквартирне житло та за все, що в ньому, під ним і навколо нього. А далі, для кожної сфери ЖКГ ми знайшли і договірно закріпили реального, потужного і повновладного господаря. Відтак весь житлофонд міськради було передано на утримання і часткове обслуговування підприємству «СіЧ»; утриманням доріг та автозупинок, а також зливною каналізацією та міським сміттєзвалищем опікується «Дорсервіс», зовнішнім освітленням міста (а зараз у нас освітлені майже всі вулиці) переймається «Котовськміськсвітло», гарячою водою і теплом – «Котовськтеплокомуненерго», а водою і водною мережею – «Котовськводоканал». Безпосереднім утриманням та експлуатацією житлофонду міськради займаються, змагаючись, «Восход-Ч», «Курінь» і «Віталл». «Елвіс» вивозить тверді відходи, а «Спектр» – переймається утриманням міських кладовищ та братських могил, і надає ритуальні послуги.
Тобто кожна сфера має свого господаря, якому кажуть: проявляй ініціативу, віднаходь кошти, залучай інвесторів, вчися хоч у Заходу, а хоч у Сходу, але щоб скарг і нарікань на роботу ми не чули! Під час другого етапу реформи ми почали впроваджувати нові матеріали, техніку і технології. Прийняли до комунальної власності міста значну кількість відомчого житла, котелень, очисних споруд та інших інженерних споруд. На підприємців контролюючі органи не «наїжджають», у нас це не прийнято. Але контроль з боку управління комунгосподарства та будівництва, депутатських профільних комісій, санстанції, МЧС та екоконтролю – суворий.
Анатолій Іванов належить до того покоління, чимало представників якого так і не зуміло знайти себе в новому суспільстві, новому соціальному ладові, в новій державі. Що ж до нього, то він, навпаки, виявився тим керівником міста, якому затісно навіть у рамках сучасних європеїзованих методів і соціальних технологій. Ось чому він посилено вивчає і досвід інших українських міст, і принципи організації муніципального життя в інших країнах. Випускник Одеського політеху, він пройшов належний трудовий та адміністративно-керівний гарт у своєму Котовську, працюючи слюсарем, водієм та механіком місцевого автопідприємства; пізнавав смак «керівного хліба» на посадах начальника колони, начальника відділу експлуатації і директора АТП-15171; він осягав ази громадського служіння на посадах секретаря Котовського міськкому комсомолу; впродовж десяти років, з 1988 по 1998, був головою Котовської міськради, а тепер ось уже впродовж десяти років – дбає про долю міста і своїх земляків як міський голова. Він принципово не належить до жодної з сучасних партій, вважаючи, що насправді як мер ніколи не виходив з «партії котовчан».
Іванов давно і мудро опанував командний стиль роботи, який практикується зараз в усіх розвинених країнах світу, де команди формуються іноді ще на студентській лаві. Але свою команду він формував не за ознаками особистої відданості, хоча й канони службової сумісності теж враховувалися, а за відданістю своєму місту, за високим професіоналізмом і здатністю самовдосконалюватися. Ось чому він терпіти не може всіляких випадкових політико-партійних «висуванців» та «врємєнщиков», від засилля і безвідповідальності яких, на його переконання, страждає більшість сучасних районних та обласних керівних установ.
За всіх природних та професійних особливостей характеру кожного з людей своєї теперішньої команди, Анатолій Іванов говорить про свою команду з гордістю, залучаючи до неї таких відданих своїй справі професіоналів, як перший заступник міського голови Володимир Таранчук, заступники Марія Мазур, Наталя Власюк та Галина Волошина, керуюча справами міськради Катерина Мамалига, начальник юридичного відділу Олена Чуприна, начальник фінансового управління Олена Балан та низка інших службовців і депутатів міськради.
Незадовго до появи цієї статті я був присутнім на засіданні сесії Котовської міськради. На «порядку денному» – 21 питання, кожне з яких принципово важливе для налагодження нормального буття міста, а в залі представники всіх фракцій і партій, що і знаходяться під враженням від неправедних парламентських баталій. Але є два чинники, які дозволяють сесії працювати спокійно і продуктивно: це, гідна англійського лорда, вихованість і стриманість міського голови Анатолія Іванова, підкріплена його величезним досвідом проведення подібних зібрань; і чудово налагоджена робота в комісіях, під час якої все вивіряється, узгоджується і зводиться до прийнятих формул. Але за цим – тривала робота й організаторський талант співробітників міськради, а ще – суто науковий підхід до вирішення того чи іншого блоку питань.
Скажімо, стоїть на «порядку денному» питання про санітарний благоустрій міста, а в кожного на руках вже є чудово, «за наукою» складена відповідними службами брошурка «Правила благоустрою та належного санітарного утримання території міста Котовська», де все межево конкретно виписано: що, де, коли і хто здійснює роботи, хто контролює і взагалі, хто, за що посадою та репутацією своєю відповідає. Відтепер це «керівництво до дії» є в кожного фахівця і посадовця, в кожного депутата, а загалом, з ним може ознайомитися, і з приводу нього висловитися, будь-який житель Котовська. Тим паче, що, крім «Правил благоустрою», є ще й інша брошурка – «Програма благоустрою, упорядкування та санітарного оздоровлення міста Котовська». А до неї додається «Санітарний паспорт міста». Ось чому чистішого за Котовськ міста в Україні знайти важко.
Такі ж розробки тут є з проблем розвитку культури, з гуманітарних питань, з проблем розвитку транспортної мережі, з соціального захисту. Упевнений: якщо комусь у Києві спаде на думку провести Всеукраїнський семінар з питань соціального захисту багатодітних родин, реабілітації дітей-інвалідів і бездомних дітей, то проводити його знову будуть в Котовську.
Разом із заступником міського голови Марією Василівною Мазур, педагогом за освітою, досвідом і покликанням, я знайомлюся з «Реабілітаційним центром для дітей-інвалідів з психофізичним та інтелектуальним розладом». Принцип тут один: якщо вже громада не може вилікувати цих дітей, то принаймні мусить зробити так, щоб життя їх було гідним. І треба бачити цей Центр: світлі кімнати, євроремонт; тепло, ситно, повний штат медиків, учителів з музики та образотворчого мистецтва, вихователів. Не менш приємне враження справляє і територіальний «Центр обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян», при якому діє не лише благодійна їдальня, але й майстерня з пошиття та ремонту одягу і навіть соціальна перукарня. А ще в місті є будинок сімейного типу родини Заруцьких «Лелека», в якому виховується п’ятеро дітей – сиріт та позбавлених батьківського піклування; породжують надію міська та залізнична відділкова лікарня, а разом – це майже 700 ліжко-місць. Я по-справжньому був захоплений впорядкованістю і технічною оснащеністю «Соціального гуртожитку» для юнацтва (від 15 до18 років), яке позбавлене батьківського піклування, або втратило батьків.
Тут чудовий Будинок культури, якому слід присвятити окремий нарис; але жодного нарису не вистачить, щоб описати, як усе місто, на чолі з мером Анатолієм Івановим щороку проводить цілодобовий карнавал на честь Дня міста, причому це той карнавал, як переконані молоді котовчани, поряд з яким бразильці зі своїми хваленими карнавалами можуть відпочивати. Я – людина, яка рідко піддається захопленню. Але, докладно ознайомившись з буттям Котовська, був справді захоплений. В такому містечку хочеться жити. Прощаючись з ним у черговий раз, я навіть подумав: «А чи не попросити тут, у Котовську, такого собі «екологічного притулку», аби відпочити від суєтної Одеси?»
До речі, коли я прощався з Анатолієм Павловичем Івановим та Марією Василівною Мазур, до міськаради завітав не за віком поважний, хоч і дуже юний, діловий чоловік, до якого всі службовці ставилися з особливою увагою та повагою. «Хто такий?» – цікавлюся. «А ви не знайомі? Та це ж Роман Чулак, голова Котовської міської ради, тільки молодіжної, званої у нас ще «Молодіжним парламентом».
– Так, так, – усміхається Анатолій Іванов, – тепер міськрада працює під пильним оком Молодіжного парламенту. І там усе, як належить: депутати, постійні комісії, дві палати, як у кращих парламентах світу. Спробуй тут недоробити щось із того, що стосується молоді, одразу поправлять і покритикують. Та водночас і самих їх привчаємо працювати. А що, час готувати зміну – молоду і надійну. Кадри – справа серйозна.
