З головою Одеської міської ради ветеранів Героєм Радянського Союзу Валентином Євгеновичем Соколовим ми зустрілися перед початком засідання президії обласної ради ветеранів, на яке було запрошено голову обласної ради Миколу Леонідовича Скорика.
– Це добре, що ми обмінялися думками, обговоримо ветеранські проблеми, – сказав Валентин Євгенович і, показуючи робочу теку, додав, – я ретельно підготувався до засідання, цікавий матеріал зібрав.
Після засідання Соколов висловив задоволення виступом Скорика, його знанням ветеранських проблем, прагненням надавати дійову допомогу у їх розв’язанні.
– Важливо, щоб представники всіх гілок влади, незалежно від посади, яку вони обіймають, чітко зрозуміли те, що ветеранський актив на громадських засадах допомагає їм розв’язувати багато питань, які стосуються повсякденного життя людей похилого віку. Саме допомагають, а не підмінюють їх. На жаль, буває так, що людина, обійшовши всі інстанції зі своєю проблемою і не одержавши допомоги, покладає останню надію на ветеранську організацію, – сказав Валентин Євгенович.
– І як часто звертаються ветерани, наприклад, до очолюваної Вами міськради? – запитав я.
– Не так давно я доповідав на звітно-виборній міській конференції ветеранів про виконану роботу. Так ось, за звітний період тільки в мене, як у голови міської ради ветеранів, на прийомі побували понад тисячу чоловік. Розглянуто сімсот два листи і заяви і двісті дев’яносто дві скарги. За участі моїх заступників і членів активу ради.
– Що тривожить ветеранів найбільше?
Валентин Євгенович тяжко зітхає, дістає з теки списаний аркуш паперу, подає мені:
– Ось тут викладена частина питань. Головне – житлове. Є інваліди Великої Вітчизняної війни, які потребують квартири, ремонту житла. Просять допомогти, щоб діряві дахи, під’їзди, підвали до ладу довели. Скаржаться, що не відпрацьована система забезпечення медикаментами інвалідів та учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни з належною п’ятдесятивідсотковою знижкою.
– А як з телефонізацією справа?
– На кінець минулого року не мали телефонів сім інвалідів, тридцять чотири учасники бойових дій і сто тридцять один учасник Великої Вітчизняної війни. Люди чекають на допомогу. Як і ті, хто по два-три роки стоять в черзі на пільгове зубопротезування. Тепер багатьом доводиться лише мріяти про одержання санаторно-курортної путівки.
Ознайомившись з усім переліком першочергових проблем, які доводиться тримати на контролі голові міської ради ветеранів, я запитав Валентина Євгеновича:
– Що Вас найбільше обурює, коли доводиться обстоювати права людей похилого віку? Хоч чимось підтримати їх?
Соколов, не замислюючись, відповів:
– Бюрократизм і бездушність деяких чиновників. Ну, скажіть, а чим ще можна пояснити те, що інваліду Великої Вітчизняної війни першої групи К.І. Шинку, який мешкає в аварійній квартирі по вулиці Єврейській, прислали вже три листи з Приморської адміністрації про його черговість на поліпшення житлових умов і в кожному з них різні дані. Як Шинку дізнатися, який він на черзі?
А інвалід Великої Вітчизняної війни першої групи А.А. Саньков ніяк не може зрозуміти, як це він, будучи тридцять другим у черзі на одержання автотранспорту, раптом став аж триста тридцять другим. До нас прийшла по допомогу Т.І. Назарова. Їй дев’яносто шість років, напівзряча. Коли на кухні перестало горіти світло, старенька вирушила по інстанціях. Скрізь обіцяли допомогти, але коли вона виходила з кабінету, одразу ж забували про дану обіцянку. І опинилася вона зі своєю тривогою нікому не потрібною, крім нас, ветеранів. «Я вже нікому не вірю», – із сльозами на очах говорила вона мені. – Можливо, ви допоможете?» Ми, звичайно ж, допомогли.
– Валентине Євгеновичу, як же ми дожили до того, що молоді люди перестають поважати старість?
– А так от і дожили. Тому що дітям і онукам нашим сьогодні у суспільстві нав’язуються орієнтири, далекі від моральності, співчуття, підтримки слабких. А молодим потрібно постійно пам’ятати про те, що вони не будуть вічно молодими, прийде і до них старість, яка потребує турботи і уваги. Потрібно нам разом робити ще багато для того, щоб у нас не було таких «самородків», які дев’яностошестирічну стареньку відправляють з міськвиконкому, причому пішки, до міської ради ветеранів, як до останньої інстанції, щоб вона допомогла їй, напівзрячій, налагодити освітлення кухні.
– Валентине Євгеновичу, при всьому цьому негативі, наскільки мені відомо, знову-таки на громадських засадах, ваша міськрада робить багато корисного для ветеранів, для молоді, прищеплюючи їй повагу до старших. Які плани на майбутнє?
– Плани ми визначили на звітно-виборній конференції, делегати якої знову довірили мені очолити Одеську міську раду ветеранів. Головне для нас – обстоювати законні права ветеранів. Коли у нас у гостях була делегація з Австрії, то, відповідаючи на запитання про те, чим займається наша ветеранська організація, я сказав ці самі слова. «А від кого ви захищаєтеся?» – запитали. Я розповів коротко про наші проблеми і викликав здивування у австрійців. «То ви ж захищаєтеся самі від себе», – сказав один з гостей і пояснив, що у них, в Австрії, ветерани Другої світової війни всебічно захищені і забезпечені, а їхні ветеранські організації займаються проведенням туристичних поїздок у різноманітні країни і розважальних вечорів. Мені нічого на залишалося, як побажати гостям щасливих подорожей і цікавих вечорів. А коли ми попрощалися, я почав розмовляти з черговим ветераном, учасником Великої Вітчизняної війни, який воював в Австрії, якого образив водій «маршрутки», вимагаючи плату за проїзд.
– Валентине Євгеновичу, «Одеські вісті» постійно публікують матеріали про життя ветеранських організацій. Спільними зусиллями будемо боротися з негативними явищами у нашому непростому житті і сприяти тому, щоб збільшувалася кількість добрих справ. І побажаємо ветеранам оптимізму і віри у завтрашній день.
– Підтримую вас. Працюватимемо.
З усіх питань ветерани можуть звертатися до міськради ветеранів. Ми щодня чекаємо їх за адресою: м. Одеса, вулиця Льва Толстого, 12.
Телефон 33-14-96.
