У кожного з нас є найближчий та найвірніший Друг, як прийнято говорити, з великої літери. На все життя! Для мене саме таким другом був і залишається Михайло Гребенюк. Він народився у сім’ї військовослужбовця, Івана Васильовича Гребенюка, який пройшов з боями усю Велику Вітчизняну війну і присвятив життя армії, ставши генералом. Остання його посада – командувач артилерії Київського військового округу (помер Іван Васильович у 2006 р.). Останнім часом, при зустрічах скаржився мені, що через нагороди мундир важкий і важко ходити при повному параді. Був у Михайла ще старший брат Володимир Іванович. Тепер він уже полковник запасу, викладає у військовій академії в Санкт-Петербурзі. То ж було Михайлу з кого брати приклад, у кого навчатися Батьківщину захищати.
Зустрілися ми із ним у 1971 році у Підмосков’ї. Вступали до Московського вищого загальновійськового ордена Леніна командного училища. У літніх таборах, неподалік від м. Ногінська, пройшли «курс молодого бійця». Спочатку було дуже важко – втомлювалися, постійно хотілося їсти (є, щоправда й інше слово). Бувало засинали прямо на ходу. Підмінні чоботи до крові натирали ноги, онучі не наверталися так, як треба. Але ж чого тільки не витримаєш заради досягнення заповітної мети!
Приїжджала до Михайла мати – Лідія Іванівна. Вона вмовляла сина залишити піхотне училище або хоча б перейти до іншого, де менше навантаження на ноги. Адже старший брат Володя закінчує артилерійське. Михайло ж обрав піхоту. Він хотів бути загальновійськовим командиром!
Навчатися в класах після «таборів» було набагато легше. Михайло мав феноменальну пам’ять. І з усіх предметів у нього було «відмінно». І мені доводилося тягтися за ним. Відмінне навчання заохочувалося командирами. Наш ротний, старший лейтенант Корнілов, як правило, до відпустки додавав від 5 до 7 діб. Та й у звільнення можна було сходити додатково.
Пригадується, як Михайло переживав та хвилювався, коли батько його був військовим радником у Сирії, саме у той час там ішла війна. Переглядав усі газети.
Перед закінченням училища ми, переборовши сором’язливість, впросили Івана Васильовича посприяти, щоб нас направили до розгорнутої бойової частини. У ті часи було багато частин скороченого складу, де на одного солдата припадало по декілька офіцерів.
Легких шляхів ми не шукали і хотіли військове життя пізнати по-справжньому. Так ми потрапили до 149-го гвардійського, Ченстоховського ордена Червоної Зірки мотострілецького полку 128-ї гвардійської мотострілецької дивізії, яким командував Б.І. Загибалов (однополчани прозвали його «Боббі Хал»).
Полк дислокувався в Мукачевому, там же розташовувався і штаб дивізії. У той час командував дивізією генерал-майор В.В. Соколов, син заступника Міністра оборони СРСР. У 35 років він був уже генералом. Кілька разів ми зустрілися із ним у ресторані, куди іноді, коли дозволяв час, прибігали повечеряти. Але зауважень не одержали, тому що мали добру репутацію . Хоча він завів із нами розмову про те, що чи не занадто часто ми ходимо до ресторану й потрапляємо йому на очі.
Полк жив повсякденним навчально-бойовим життям, і нудьгувати нам не давали: різні перевірки були постійно. Частина техніки стояла на зберіганні, завантажена боєприпасами, а на другій ми навчалися, водили, стріляли...
Навчалися військової справи по-справжньому: танкодром, військове стрільбище й, звичайно ж, наряди та караули. На особисте життя просто бракувало часу, наше життя було – служба. Як правило, взимку й восени проводилися денні та нічні навчання із бойовою стрільбою, або у складі полку, або у складі дивізії.
Якось Міністр оборони СРСР маршал А.А. Гречко раптово підняв по тривозі кілька частин дивізії. Протягом години уся техніка вийшла із парків, і ми готові були до виконання будь-якого бойового завдання. Особовий склад удостоївся похвали за високу виучку.
Пам’ятаю дотепер радісний блиск в очах Михайла, коли через півроку його призначили командиром 1-ї мотострілецької роти. Це був справжній кар’єрний ріст. У роті за штатом було 7 офіцерів (прапорщиків) і близько 70 солдатів – сержантів. Рота – це вже складне господарство, де командир відповідає за усе, пам’ятаючи про те, що усі служби полку мають працювати в інтересах роти. Полк і рота – головні одиниці в армії. Михайло займався із кожним солдатом. Найскладнішим було навчити їх відмінно стріляти й водити БМП (бойові машини піхоти). У роті було багато солдатів родом із Середньої Азії. Спочатку їх потрібно було навчити російської мови. Використовували будь-яку можливість. Навіть у караулі чергова зміна займалася із «командирською скринькою» – навчалися стріляти. Ротний математично розрахував кутове зміцнення цілі на різну відстань. Привели зброю до нормального бою, запросили нові нічні приціли. Поступово почали поліпшуватися результати стрільби. Настав час – і перша рота стала першою у полку!
А мене теж призначили командиром 7-ї роти цього ж полку, але лише через рік після випуску. Усе, що він, Михайло, напрацював, почав у себе в роті впроваджувати і я. Навантаження було божевільним, бувало, засинав прямо у канцелярії за столом.
Командири знали про нашу дружбу й здорове суперництво, завжди йшли нам на зустріч. Навіть у відпустку дозволяли їздити разом. У 1977 році ми подорожували на теплоході «Адмирал Нахимов».
У 1978 році старшого лейтенанта Михайла Гребенюка призначають начальником штабу мотострілецького батальйону й направляють до м. Овруча. Там створювалася експериментальна дивізія, куди відбирали кращих офіцерів. Зустрічі наші, звичайно, стали рідшими. Але листувалися часто. Мріяли вступити до академії.
Після введення військ до Афганістану 27 грудня 1979 р. наш полк у січні 1980 року протягом трьох діб повністю укомплектували до штату воєнного часу. Мене призначили начальником штабу 2-го мотострілецького батальйону, особовий склад якого без техніки, залізницею направили до Термезу. Там із баз зберігання ми одержали бойову техніку, озброєння, боєприпаси. У Термезі нас ввели до складу 201-ї мотострілецької дивізії Туркестанського військового округу. Танковий батальйон прибув із Московського військового округу, тому що наші танки «Т-64» тоді були секретними.
16 лютого 1980 року у складі полку ми перетнули Державний кордон СРСР через річку Амудар’ю...
Я відіслав листа Михайлу із нового місця служби. Він повідомив, що подав рапорт із проханням направити до Афгану. Хоча, звичайно, він, син генерала, міг нікуди не квапитися, і взагалі не їхати під кулі.
Але Михайло ніколи не відступав від свого. Ми зустрілися у Афгані в 177-му мотострілецькому полку, який розташовувався у Чарикарській долині, одразу за перевалом Саланг. Мене туди направили як командира гірсько-стрілецького підрозділу, поділитися досвідом, підучитися в інших.
Тоді видалася тиха зоряна ніч. Ми розмовляли до світанку. А потім він показав усе своє «господарство», особливо те, як організовано охорону й оборону об’єктів. Другий батальйон, де він був начальником штабу, охороняв містечко наших військових радників і щось, не пам’ятаю точно, ще. У 1981 році ми усі мріяли, як швидше «звалити» звідти до Союзу, а він по своїй волі приїхав туди. Він говорив мені: «Ми офіцери. Наше головне завдання – навчитися воювати. Я маю через це пройти...»
Розлучаючись, ми знову згадали про вступ до академії. Але... усьому свій час.
Відпустку влітку 1981 року ми провели разом із дружинами на березі Азовського моря. Його дружина Галина була вагітною, він дуже хотів сина. Намагався всіляко її оберігати...
Пізніше зустрічалися на дорогах Афганістану: то він когось супроводжує, то в мене якесь бойове завдання виникало у зоні його відповідальності... Обнімемося, побажаємо один одному удачі і – вперед... війна. Я на той час командував 3-м гірсько-стрілецьким батальйоном 122-го мотострілецького полку, який розташовувався біля міста Ташкурган.
У грудні 1981 р. одержав листа від Галини. Вона повідомляла, що Михайло був тяжко поранений і помер у шпиталі, в Ташкенті. Я відпросився у командира полку, і поспішив у батальйон, де служив Михайло.
З розповідей його товаришів по службі, батальйон вів важкий бій у «зеленці» кілька діб. Коли командир батальйону загинув, командування прийняв підполковник – радник при Афганській армії, але й він незабаром одержав тяжке поранення. Командувач 40-ю армією генерал-майор Ткач вийшов по радіостанції на Михайла Гребенюка. Він чітко доповів обставини й те, що прийняв командування батальйоном на себе... Командувач затвердив його й, наказавши продовжувати виконувати поставлене завдання, напучував: «Давай, комбат...»
Душман стріляв у Михайла із «зеленки» з відстані близько 100 метрів. Куля пройшла вище бронежилета й вразила хребет. У Ташкенті, у шпиталі, на його прохання над ліжком спорудили поперечину. Він хотів тренуватися, щоб швидше встати на ноги. Надиктував листа, у якому просив, щоб хлопці передали йому мумійо, яке, кажуть, допомагає при зрощуванні кісток. Потім викликав дружину телеграмою, яку медсестричка відправила негайно. У ній повідомляли, що її чоловік потрапив до автокатастрофи, інакше за тих часів було не можна.
Через 10 днів після поранення Михайло помер. До Ташкента прилетіли його мати й батько...
Михайло похований у Києві. У музеї зберігаються його документи, деякі речі. Це була дивовижна Людина. Зовні він завжди намагався бути серйозним і часом навіть суворим, щоб підлеглі відчували в ньому постійну налаштованість на вимогливість. А насправді він був дуже душевним, уважним, оберігав солдатів, як дітей. У різних життєвих ситуаціях часто, не випинаючи свою турботу й перевагу, допомагав і мені.
Напевно, і я чимось доповнював його цілеспрямовану вдачу. До нього, до його батька, до його брата й до дядька, генерала у відставці, ставлюся із величезною повагою. І ці рядки пишу як данину поваги до Михайла і до інших афганців, які вище за усе ставили військовий обов’язок, офіцерську честь і не шукали в житті легких шляхів.
