Кожен день у сім’ї Хмельниченків з Катерино-Платонівки починається з господарських клопотів. Сергій найчастіше йде до свого сталевого коня, а Анжела до хліва, де на неї вже чекають три корівки. Господиня видоює, годує та напуває їх. Сергій готує до виходу в поле трактора. Донька збирається до школи.
Впродовж дня члени цієї родини клопочуться полем, городом та худобою. Це те, чим вони живуть і з чого вони живуть. Раніше родина мешкала в Крижанівці, де Сергій працював у колгоспі водієм, а Анжела була сільською медичкою. Коли ж село зовсім занепало, колгосп розпався, обоє залишились без роботи і без засобів для існування, то вирішили переїхати до Катерино-Платонівки, так би мовити, до більш перспективного село. Але в житті цієї сім’ї, особливих змін не сталося. Єдине, що доньці ближче до школи. А роботи й тут немає. Так Хмельниченки стали дрібними землевласниками. Придбали трактора. Проте живеться їм несолодко. Працюють від зорі до зорі, а прибутків як кіт наплакав.
– Торік, наприклад, вклали 8 тисяч гривень в обробіток грунту, насіння, пальне, а збирати не було чого, – розповідає Сергій Володимирович. – Тепер, згадуючи це, навіть в поле не хочеться виходити, але що поробиш, треба. Здали б землю в оренду, так нікому. У нашому селі немає жодного великого агроформування.
– Виживаємо за рахунок худоби. Ми навіть на допомогу не можемо розраховувати, оскільки ми землевласники. На доньку теж нічого не одержуємо, бо ніхто з нас не працює, тобто немає зарплати. Наробляємося добре, тільки зиску мало, – доповнює свого чоловіка Анжела Леонідівна.
Як розповів Катерино-Платонівський сільський голова Олександр Обухів, на території їхньої сільради понад 300 одноосібників. І більшість з них, як і Хмельниченки, працюють, а коштів для розвитку свого господарства та навіть і на прожиття не мають.
Взагалі, за даними начальника відділу земельних ресурсів Олени Ненько, понад дві тисячі 200 осіб, які самостійно працюють на власних земельних частках (паях). Ще 2100 громадян ведуть особисте селянське господарство, для чого мають земельні наділи за межами населених пунктів. Неодноразово доводилось чути від таких людей, що вони більше вкладають, ніж одержують зі своїх наділів, навіть якихось пільг чи допомог як безробітним їм не належать.
– Справді, всі, хто одержав у користування по два гектари землі, за Законом «Про особисте селянське господарство» не має права набувати статусу безробітного, – уточнює начальник районної служби зайнятості Тетяна Киселик. – Це стосується суто членів особистих селянських господарств.
– Щодо субсидій, то більшість таких людей, які мають значні земельні наділи, не одержують, бо при нарахуванні субсидій враховуються всі види доходів: заробітна плата, пенсія, земля, присадибні ділянки, орендна плата, якщо земля здана в користування. Це один бік справи, а з другого – згідно з законом, непрацюючим субсидії не видаються. За невеликим винятком, якщо є хворі або така місцевість, де не можна влаштуватись на роботу, – пояснює начальник управління праці та соціальної політики Тетяна Худіна.
– Та про які субсидії, допомоги, чи тим паче статус безробітного можна говорити, коли людина має два, п’ять, а то й десять гектарів землі? – висловлює свою думку заступник голови райдержадміністрації Анатолій Яриловець. – Погодьтесь, що в жодній країні Європи людина, яка має землю, навіть не додумається вважати себе бідняком. Якщо, скажімо, в Німеччині селянин має два гектари поля, то він відноситься до заможних людей. Я вам скажу ось що: наші люди розучились працювати. Нині тільки в декількох господарствах є тваринництво. А чому? Та тому, що нікому там працювати. Чому дрібні землевласники мають малі прибутки? Та тому, що їхня продукція неконкурентоспроможна. А тепер, при вступі України до СОТ, ця ситуація ще ускладниться, бо більшість наших товарів не відповідають міжнародним стандартам. Звичайно, є і у нас справжні господарі, які ведуть виробництво за новими технологіями, обробляють грунти новою потужною технікою, висівають якісне насіння, вчасно підживлюють посіви, знищують бур’ян та шкідників. У них, як правило, і врожаї високі, і продукція відповідає необхідним якісним показникам, та ще й її собівартість досить низька. А це означає, що такі господарства мають змогу продавати зерно чи іншу сільгосппродукцію за нижчими цінами, ніж дрібні землевласники, які ведуть своє господарство старими, дідівськими методами.
Звичайно, все це безперечно правильно. Час не стоїть на місці, щоденно змінюються технології, поліпшуються засоби обробітку землі, оновлюється техніка. У зв’язку з цим міцні, великі господарства ще міцнішають, вони стають, образно кажучи, законодавцями мод, або, точніше, цін. Це йде закономірний процес. Але ж є представники дрібнотоварного селянського виробництва, які сьогодні ледве животіють. А це не просто середньостатистичні господарі, які мають невеликі земельні наділи, а живі люди, у яких є сім’ї, де ростуть і виховуються діти. Це люди, яким потрібно щоденно їсти, одягатись, взуватись, купувати дітям книжки, зошити тощо…
І хочеться зазначити, що чимало з цієї когорти, люди дуже роботящі, не ледарі. Вони люблять свою землю, свої села і мають бажання в них жити і працювати, але так складаються обставини, що вони не можуть ні до чого доробитись. І найстрашніше те, що подібна ситуація існує не тільки в одному селі чи в одному районі. Ця проблема типова для селянства всієї України. Тож напевне, що її вирішенням повинні зайнятись державні мужі на найвищому рівні.
