ДОРОЖЧЕ ЗА БУДЬ-ЯКЕ БАГАТСТВО
Перший випуск краєзнавчого вісника підготували і видали працівники Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав’я. Він присвячений матеріалам про штурм фортеці Ізмаїл 1790 року і подіям, які йому передували. За повідомленням директора музею Раїси Шишкіної під час презентації книжки, для збирання матеріалів треба було чимало часу, знадобилося не одне відрядження до архівів музеїв та бібліотек Москви, Санкт-Петербурга, Кишинева. Особлива старанність при підготовці книжки дозволила потім видати її порівняно швидко – цю роботу виконала Ізмаїльська міська друкарня, причому виконала цілком професійно.
На презентацію були запрошені всі, хто цікавиться історією Придунав’я – не лише з Ізмаїла, але й з Рені, Болграда, Кілії, Татарбунар. Упорядник і редактор вісника Раїса Шишкіна докладно розповіла про ту величезну роботу, яка передувала виданню. Гості, які виступили на презентації, зійшлися на думці, що краєзнавчий вісник – це справді джерело знань, заснованих на справжніх документах, спогадах сучасників. Це перший крок для ближчого знайомства нинішніх поколінь з героїчною історією Ізмаїла... Відзначимо – з 75 сторінок 40 займають карти, ілюстрації і фотографії рукописів кінця Катерининської епохи.
Але, звичайно ж, не можна було не погодитися з думкою, висловленою одним з гостей, що на штурмі фортеці Ізмаїл дослідження не закінчуються, а тривають. Вже після офіційної церемонії під час традиційного у таких випадках чаювання директор Татарбунарського краєзнавчого музею Дмитро Арсеній вніс одразу підтриману багатьма учасниками презентації пропозицію про створення науково-методичної ради істориків і краєзнавців Придунав’я, куди могли б входити не лише музейні працівники, але і викладачі історії Ізмаїльського державного гуманітарного університету, і журналісти, і краєзнавці-аматори, які вивчають наше місто, наш край самостійно...
Символічно, що особняк, у якому міститься Ізмаїльський краєзнавчий музей Придунав’я, розташований на головному міському проспекті у будинку, який є пам'яткою історії та культури.
До революції він належав родині великих землевласників і меценатів Тульчианових – Федір Петрович Тульчианов, двічі призначався міським головою, а його син Дмитро Федорович, з березня 1911-го по квітень 1917 року також перебував на посаді міського голови, був головою міської управи та комунальної ради.
Змінювалася влада – змінювалися і власники особняка. Тривалий час, до початку вісімдесятих років минулого століття тут розташовувався міський Палац піонерів. А після його переїзду тут оселилися нинішні господарі, колектив справжніх ентузіастів, очолюваний Раїсою Петрівною Шишкіною. Незважаючи на те, що культура, музейна справа у нас, як і раніше, фінансуються за залишковим принципом, працівники краєзнавчого музею зробили максимум можливого, щоб повернути особняку його первісний вигляд. Хоча нікуди не дінешся від того факту, що робіт залишається ще дуже багато, особливо на другому поверсі, про що «ОВ» уже розповідали раніше, як і про не зовсім зрозумілу бюрократичну позицію нинішнього міського голови.
Але це не заважає музейним працівникам організовувати постійно діючі виставки, які знайомлять численних відвідувачів з історією, флорою й фауною Придунав’я. Безперечно, новим, значним кроком у просвітницькій історико-краєзнавчій роботі стане видання першого випуску вісника, за яким повинні бути і нові.
Євген МАКЄЄВ, м. Ізмаїл
До 1020-річчя хрещення Київської Русі СТВОРИМО МУЗЕЙ «УКРАЇНЦІ У СВІТІ»
Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенко «Про відзначення в Україні 1020-річчя хрещення Київської Русі» з’явилося розпорядження Одеського міського голови Едуарда Гурвіца, яким створено Робочу групу по збору матеріалів для музею «Українці у світі». До цієї групи, яку очолила заступник міського голови Тетяна Фідірко, увійшли директори бібліотек та музеїв Одеси, відомі громадські діячі, науковці та краєзнавці. Нещодавно в міськраді відбулося перше засідання цієї Робочої групи, членами якої затверджено і нашого спеціального кореспондента, письменника і науковця Богдана Сушинського.
Ідея створення подібних музеїв не нова. Відомо, що такі заклади вже існують, або перебувають на стадії формування, в Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Канаді та в деяких інших країнах. В Україні вона почала набувати реальності під егідою народного депутата України Петра Ющенка, який на початку квітня відвідав Одещину.
«Українці мають знати, – пише він у своєму зверненні до органів місцевої влади України і, зокрема, до Одеської міськради, – що багато визначних постатей у світовій культурі, літературі, науці, мистецтві, державних діячів, військових та медиків є нашими співвітчизниками, коріння їхнього роду сягають української землі від прадавніх часів до сучасності».
Серед тих, чиї портрети чи фотопортрети мали б посісти місце в експозиції музею «Українці у світі» (а йдеться покищо лише про матеріали, пов’язані з графічними чи фотозображеннями, або про описи зовнішності тих чи інших діячів), у цьому зверненні названо великих княгинь: Анну Ярославну, Єлизавету Ярославну та Анастасію Ярославну – дочок великого князя Київського Ярослава Мудрого, які були королевами Франції, Норвегії та Угорщини; гетьмана України та автора першої української Конституції Пилипа Орлика і його сина Орлі, генерала французької армії, на честь якого названо паризький аеропорт «Орлі»; нобелівських лауреатів Іллю Мечникова та вченого Пастерівського інституту в Парижі Георгія Харпака; ректора Києво-Могилянської академії, філософа і публіциста Феофана Прокоповича; медика, ректора університету в Болоньї Юрія Дрогобича; дослідника тропічної Океанії Миколу Миклухо-Маклая, авіаконструктора Ігоря Сікорського і багатьох інших.
Серед сучасних діячів згадуються імена астронавтки НАСА, першої українки, яка побувала в космосі, Хайдемарі Стефанішин-Пайпер; дійсного члена Парламенту Канади Бориса Вжасневського; губернатора Камчатки Михайла Машковця; губернатора Санкт-Петербурга Валентини Матвієнко; губернатора Білгородської області Російської Федерації Євгена Савченка.
Ідею створення музею «Українці у світі» вже підтримано багатьма визначними діячами. Планується, що розташовуватиметься він у Києві, в Українському домі. Але цілком очевидно, що незабаром такі ж музеї можуть з’явитися в усіх регіонах України, завдяки чому можна буде відтворити участь у світовому цивілізаційному процесі вихідців з того чи іншого краю, а отже, значно розширити уявлення сучасного та майбутніх поколінь про внесок українців у розвиток цивілізації.
Наш кор.
ОДЕСЬКИЙ ПЕРІОД...
Цей куточок Одеси – на розі Лютеранського провулка, вулиць Новосельського і Дворянської – відомий, насамперед, завдяки розташованим тут кірсі та музичній академії. Напівзруйнований будинок кірхи в риштуванні – повільно, але, хочеться вірити, вірно, триває його реставрація силами німецької сторони. Поруч – новий «Пасторський будинок», де збираються члени лютеранської громади, відбуваються богослужіння, концерти духовної музики.
Огорожа навколо кірхи сховала меморіальну дошку на «Пасторському будинку», встановлену на згадку про сім’ю Рихтерів, яка до війни мешкала у будинку № 2 по Лютеранському провулку (не зберігся). Теофіл Данилович Рихтер був органістом в оперному театрі і кірсі, викладав у консерваторії. Його син Святослав, майбутній видатний піаніст, навчався тут же, у німецькій школі. «Комплекс зданий немецкой школы располагался между улицами Новосельского и Кузнечной, с одной стороны, Лютеранским и Инвалидным переулками, с другой. Классы и спортзал выходили на Инвалидный переулок, «профшуле» и интернат – на Кузнечную, квартиры педагогов и служителей кирхи – на Лютеранский, а сама кирха замыкала прямоугольник зданий» (В. Максименко «Святослав Рихтер: страницы одесские и не только»). Зараз замість «комплексу будинків німецької школи» – гуртожиток та навчальні корпуси академії зв’язку.
Одеський період у житті Святослава Рихтера був недовгим, але визначальним у становленні його як музиканта та особистості. І відбувалося це тут, під покровом кірхи та консерваторії. Даниною пам’яті чудовій сім’ї стала б меморіальна екскурсія «Рихтеровськими місцями». Від кірхи та консерваторії її маршрут проліг би на Дворянську, 10 (ріг Садової). Там у 30-ті роки перебувало німецьке консульство, де Теофіл Данилович Рихтер давав уроки музики дітям консула Ротта, куди разом із сином ходив на музичні вечори. По вулиці Пастера, 60, у будинку Клубу директорів, інженерів та техніків, 19 березня 1934 року відбувся єдиний в Одесі сольний концерт Святослава Рихтера. Наступна адреса – оперний театр. У Матроському клубі та філармонії юний Святослав працював концертмейстером... Він поїхав навчатися до Москви у 1937 році, до війни часто бував в Одесі, а після війни – ніколи (за деякими свідченнями, приїжджав одного разу, вночі, таємно, щоб вклонитися місцю, де стояв рідний будинок). Святослав Теофілович Рихтер не міг знову дивитися на місто, де загинув у катівнях НКВС його батько. Якось, наприкінці 70-х, друзі, на його прохання, сфотографували «чимось пам’ятні одеські будинки». Кірху, німецьке консульство, гуртожиток, на місці якого був будинок, вид із вікна на протилежний бік вулиці...
...Коли відродиться кірха, душа Теофіла Даниловича Рихтера знайде місце свого спокою.
Ірина ГОЛЯЄВА, «Одеські вісті»
