Майже кожен куточок землі української колись та породжує свого співця, отого волхва язичницької древності, який – оповідь за оповіддю – пізнає минувшину рідного села, його знаних людей, самобутніх майстрів незабутнього довкілля. Саме на такого залюбленого в рідну місцину краєзнавця та новеліста – Валерія Зарічука, і збагатилося свого часу село Новопетрівка, що марить літами понад берегом тихоплинного Кучургану.
«Спекотний літній день. Сонце щедро сипле на землю палючі промені. Зачаровано дивлюся я на діда, який сидить у густій тіні розлогого дуба й обідає. На білому рушникові – окраєць домашнього хліба. Поряд дрібка солі у полив’яній сільничці. Старий їсть повільно. Злегенька торкається устами пухкого м’якуша білого хліба, відчуваючи у роті пахучий його аромат, і радіє цьому, як самому життю.
– Ось так і життя, ось так і життя… – повторює він, прислухаючись до його різноголосся».
Це – фрагмент однієї з оповідок, що ввійшли до першої прозової збірочки Валерія «Пісня джерела», яка явилася світові 1997 року, й одразу ж була помічена не лише жителями рідного села, де вчителював у ті часи її автор, але й у літературних колах Одещини. «…Невичерпна любов до рідної землі, батьківського порогу, висока напруга почуттів і часу, місце людини на землі – все це творчий світ Валерія Зарічука. Крізь нього проглядає біле світло дитячих спогадів, святе слово-хвиля українського мовного океану, роздуми про філософію життя» – писав у передмові до другого видання цієї збірочки, виданій 2006 року, одеський письменник Василь Вихристенко.
І це справді так. Уже перші історико-документальні оповідки – «Річка мого дитинства», «Криниці», «Жага життя», «Голоси моїх предків», «…А душею в рідному селі» та низка інших, – що публікувалися в періодиці, а потім склали основу збірок «Пісня джерела», «На землі моїх предків», «Залишаться про вас мої слова», «Зоряне небо прикучурганського степу», засвідчують, що Валерій Зарічук уміє окреслювати, а подеколи й рельєфно вирізьблювати, характери своїх героїв; кількома контрастними мазками виписувати не лише зорові, але й духовно-душевні портрети їхні. Він уміє відтворювати внутрішній світ «людини від землі», просвітлювати утаємниченість його краси на тлі величної краси рідної природи; правдиво-образними словесами описувати родовідне віття своїх героїв, від давніх кореневих джерел – й до часів сьогоденних.
За стильовими характеристиками своїми мова більшості творів Валерія Зарічука оповідково народна та нарисово невибаглива. Але є в ній щось таке, що свідчить про межеву наближеність її до говірки південно-степового села та його приморського темпераменту. Прозаїк дуже уважний до психології сучасного селянина, його давніх традицій та властивої всім степовикам філософії мудрої поміркованості.
Склалося так, що служити Валерію Зарічуку, тоді ще випускникові Березівського сільського профтехучилища, механікові з холодильних установок, довелося в далекому спекотному Казахстані, поблизу містечка Форт-Шевченка, у тій місцині, в якій свого часу «карався, мучився, але не каявся» Великий Кобзар землі української. Дізнавшись, що в цьому місті збереглася верба, посаджена ще Тарасом Шевченком, однополчани Валерія привезли одну її гілочку в свою частину, і вона прийнялася. Для Валерія ця верба стала символом далекої України і Шевченкового духу. У філософських роздумах під її кроною зароджувалося і бачення солдатом свого подальшого життя, й істинне усвідомлення свого національного коріння, і перші рядки прозової «Оди вербі», у якій знайшла відтворення ця вербово-казахська історія.
Повернувшись з війська, майбутній краєзнавець закінчив Тираспольський педінститут ім. Т.Г. Шевченка, а потім, уже вчителюючи, заочно навчався в Київському інституті іноземних мов, далі – в Гете-Інституті, вдосконалюючи знання своєї німецької. Вже тоді Валерій Зарічук захопився історією рідної Новопетрівки: спогади старожилів, архівні документи та матеріали з родинних архівів односельців, краєзнавчі публікації в пресі – все це поступово формувалося, осмислювалося і набувало обрисів ґрунтовного краєзнавчого нарису «Новопетрівка», який навік увійде в історію цього села, як перший його докладний літопис. І він же в 2001 році став автором ювілейного календаря, присвяченого 200-річчю заснування Новопетрівки. А за рік до того його сільський літопис було відзначено на другому Всеукраїнському конкурсі пошукових робіт у Львові на тему: «Історична пам’ятка-спогад, застереження, пізнання».
Його твори друкувалися в журналах «Юність» (Москва) та «Горизонт» (Кишинів), у республіканській та обласній періодиці, а педагогічні та краєзнавчі набутки відзначено дипломом «майстер – золоті руки», грамотами управлінь освіти обласної та райдержадміністрацій, низкою інших нагород, серед яких і Почесна грамота Великомихайлівської райдержадміністрації, в якій так прямо й мовиться: «За вагомий внесок у висвітленні історичної минувшини рідного краю, творчу майстерність і патріотизм, любов до своєї малої батьківщини – Новопетрівки». І це визнання земляків Валерій Зарічук сприймає як вияв найвищої вдячності.
Проте, захопившись історією села, він не міг не бачити, в якому складному соціальному та економічному становищі опинилося воно, з відомих причин, уже в наші дні. І в 2002 році односельці обирають свого сільського літописця та педагога сільським головою. Ясна річ, це були нелегкі роки, оскільки доводилося йому як сільському голові займатися всім тим, що визначає буття сучасного українського селянина: дорогами, опаленням, водопостачанням, підтримкою ветеранів, багатодітних і малозабезпечених; сільською школою, сільським клубом, фельдшерським пунктом, складними екологічними проблемами… Але що вдієш: треба – то треба!
Зараз Валерій Зарічук знову вчителює, але роки, проведені на посаді голови, навічно запам’ятаються йому, як роки, відданого служіння сільській громаді у нелегкі часи її становлення. На зламі економічних та політичних епох, на зорі зародження і нового українського села, і молодої української держави. Доброзичливий, по-вчительськи уважний до стану людської душі та безмежно залюблений в історичний і природничий дивосвіт рідного краю, Валерій Зарічук постає перед земляками своїми, перед усіма нами в образі одного з тих істинних сільських інтелігентів, завдяки яким інтелігентнішим стає і все наше національно та духовно відроджуване українське село.
