Згадалося із народної мудрості: «Справа не в тому, скільки людина прожила на світі, головне – скільки вона встигла зробити корисного для інших». Отож, як на мене, не слід чекати і на круглі дати, аби почути на свою адресу добрі слова. Перепрошую, це навіть шкідливо для тих, хто на ті добрі слова заслуговує вже зараз. Не поскупімося на комплімент і сьогодні!
У артиста Одеського академічного театру музичної комедії імені М. Водяного, заслуженого артиста України Сергія Лукашенка віхи життя і творчості співпали у квітні цього року у такій пропорції: 45 до 20! Не ювілейні, але значимі! Його зізнання в любові до театральної та естрадної сцен мною винесено у заголовок статті, бо сповна переконався у щирості слів співбесідника.
В дитинстві він був як і всі одеські хлопчики. Ганяв у м’яча, любив рибалити, а коли оспівана біла акація своїми гілками з пахучими гронами, мов шатром, накривала рідний дворик, лазив на дерево, аби поласувати акацієвим нектаром. Та вже тоді вирізнявся з-поміж інших своєю любов’ю до красивого, до мистецтва.
Буває, нині завітає до того старого двору – а перед очима із дитинства постають ті ж дерев’яні сходи, що вели на другий поверх будинку, і натягнуте на них біле простирадло, що випросив у мами Лідії Василівни для ширми, і на якому акварельними фарбами намалював якір. Такою була сцена. А сусіди-глядачі, що розсілися на лавках, наче й досі не розійшлися, очікуючи продовження дитячого дворового концерту. Сергій ще тоді не пробував співати. Він виступав організатором та музичним керівником дійства. Але саме тоді отримав перші похвальні слова на свою адресу.
– Певно, несправедливо для журналіста, який чимало відвідав вистав за Вашої участі, пане Сергію, і разом з численною аудиторією шанувальників дарував співаку Лукашенку оплески, так мало знати про нього. Дозвольте надолужити прогалини і презентувати читачам "Одеських вістей” кілька приємних хвилин спілкування з вами, – мовив у відповідь на променисту посмішку артиста, який люб’язно погодився на зустріч. – Зізнайтеся, Ваша професія родом із дитинства?
– Можна сказати, що так! Але були пошуки. Почав грати на піаніно – не сподобалося. У народних танцях теж себе не знайшов. Десь у п’ятому класі батько Валентин Григорович, який вправно грав на скрипці, повів мене до Палацу піонерів займатися хоровим співом. Там же я паралельно вчився грати на баяні. А ще мені подобалося на заняттях фотогуртка.
Пригадалося... Вдома у нас було старовинне дзеркало, яке пізніше подарував рідному театру. Перед ним я імітував спів під платівку, уявляючи себе на сцені, марив бути співаком. Але до здійснення мрії ще багато треба було зробити. А поки що залюбки співав у хорі клубу "Залізничник”, доброю згадкою залишився для мене хор хлопчиків "Одесит”, яким керувала прекрасний хормейстер Тетяна Сафір. Мабуть, з усього того і утвердилося у мені бажання стати співаком. Вже у старших класах прослуховувався у соліста Одеської опери народного артиста України Миколи Огренича, вчився азам акторської майстерності у Зіновія Аврутіна, який керував театральною студією, що знаходилася у приміщенні колишнього театру музичної комедії. Саме Зіновію Михайловичу судилося зорієнтувати мене на остаточний вибір професії. За що я по-справжньому вдячний йому.
– Чому саме Ленінград був облюбований Вами для навчання?
– До Ленінграда я ще пробував навчатися на хормейстера в Одеському культосвітньому училищі, працювати фотокором у одеських газетах "Знамя коммунизма” та "Комсомольська іскра”. Знаєте, я навіть цікавився умовами прийому до МДУ на журналістський факультет.
Переважило захоплення мистецтвом. А тому подав документи до кращого театрального вузу країни – Московського державного інституту театрального мистецтва. Та не судилося!
– Ви були в розпачі?
– Ні. Характеру мені не позичати. Але у мене з’явився час, аби вивірити себе на обрану професію. То ж за порадою Аврутіна на рік влаштувався артистом хору до театру музичної комедії, він щойно перейшов до нового приміщення.
– Подивився на театр, як то кажуть, із середини. Нелегке театральне закулісся не похитнуло Вашого бажання стати артистом?
– Що Ви? Одне тільки те, що бачив Михайла Водяного, дихав з ним одним театральним повітрям чого варте! Будучи на той час директором театру музкомедії, він і приймав мене на роботу.
Але його величність щасливий випадок звів мене тоді з іншою людиною. Доленосною була зустріч із режисером, заслуженим діячем мистецтв Росії Олександром Васильовичем Петровим із Ленінграда, який ставив того часу нову виставу у нашому театрі. Згодом, прослухавши мене, він запропонував вступати до Ленінградського інституту театру, музики і кіно, у якому як викладач набирав абітурієнтів до свого класу.
– То Ви зрадили Москві?
– Ні. Я ж наполегливий. Вступав і до вже названого московського і до ленінградського вузів. Цього разу на мене чекав подвійний успіх. А вибрав Ленінград за гарною школою підготовки артистів музично-драматичних театрів. Так я став на п’ять років студентом.
– Здогадуюся, пане Сергію, по закінченні навчання Вам пропонували залишитися в тому ж таки Ленінграді?
– І в Ленінграді, і в Іжевську, і у Свердловську... Вибір був широкий. Але мене тягнуло до Чорного моря, до моєї рідної Одеси. Як заскучав за ними!
Додому, здається, летів на крилах. А якби Ви знали, як я радів, коли ступив на одеську театральну сцену!? Як забилося моє серце! Воно й нині кожного разу неспокійно ритмує на мій вихід. Все правильно: артист не повинен бути байдужим до художнього образу, який проживає протягом двох-трьох годин.
Завдяки Юлію Гріншпуну, який у той же час був запрошений до театру на посаду головного режисера, мені пощастило протягом трьох років зіграти значимі для мене ролі в низці вистав, серед яких "Слон”, "Мафіозі”, "Граємо Зощенка”, в опереті "Баядера” тощо.
Я безмежно вдячний старшим театральним колегам, які ввели мене у чарівний світ музичної комедії, у яких навчався сценічним премудростям. Бувало, що й не беру участі у виставі, та прибігаю до театру, дивлюсь на майстрів з благоговінням. Зізнаюся, вдавалися мені ролі ще й через те, що поруч були прекрасні партнери, такі як народні артисти України Семен Крупник та Людмила Сатосова, заслужені артисти Галина Жадушкіна, Іван Крапман, Віктор Алоїн, провідний актор театру Валерій Барда-Скляренко. Я вчився у них сценічній майстерності, взаємодії з партнерами. На жаль, хочу підкреслити, нині молоде покоління артистів байдуже ставляться до досвіду старших колег. І від цього багато втрачають.
– Згоден, пане Сергію, з Вашими думками. А чому Ви зупинилися на трьох роках Вашої роботи в Одеській музкомедії? Довелося змінити місце роботи?
– На те була низка причин. Головна з них – перехід до іншого театру Юлія Гріншпуна, якого як режисера я поважав, здається, розумів з півслова. А ще пригадав, як після закінчення інституту мене запрошував Олександр Петров до Ленінградського дитячого театру "Задзеркалля”. То ж у місті на Неві відпрацював два роки, про які маю чимало добрих спогадів.
Але Південна Пальміра знову покликала до себе. До Одеського театру музичної комедії мене запросили його директор Едуард Римашевський та художній керівник Олексій Якубов.
...А зараз прошу вибачення. На жаль, через кілька хвилин на мене чекає сцена. Продовжимо розмову після вистави.
На деякий час ми розсталися. Зайшовши до зали, мої думки за інерцією покотилися далі... Бачив Сергія Лукашенка в ролі Стефана з "Маріци”, Мараскіна з "Жирофле-Жирофля”, Боні з "Королеви чардашу” – ціла галерея цікавих простих і водночас складних персонажів. Їх більше шістдесяти створено артистом упродовж двадцятирічної творчої діяльності! Звичайно, не з усіма я знайомий. Але ті вистави за його участі, на яких пощастило бути, переконують мене, що кожного разу артист був неповторним. Знаходив якісь нові нюанси у розкритті того чи іншого образу, що ставали глибшими, яскравішими.
Сьогодні в театрі – мюзикл "Безіменна зірка” за мотивами п’єси М. Себастьяна, який 2006 року був названий кращою театральною виставою року. Ця чудова річ в музкомедії мені вже відома. Але я ще раз із задоволенням слухатиму музику М. Самойлова, знову дивуватимуся режисерським знахідкам заслуженого діяча мистецтв Росії В. Подгородинського та народного артиста України В. Фролова, аранжуванню Є. Ульяновського і насолоджуватимуся лірико-драматичним тенором та грою заслуженого артиста України Сергія Лукашенка в головній ролі Моріна.
До речі, як він там? Чи хвилюється його серце, закохане в театр? Певно, що так!
За якусь мить до зали полинула музика. Здригнулася завіса. Вистава розпочалася. І ніщо мене не могло відволікти від прекрасного дійства у виконанні майстрів Одеського театру музичної комедії.
Вже в антракті глядачі ділилися враженнями про першу дію вистави. Чув багато схвальних думок про гру артистів, серед яких знайшлося місце і невтішному хвилюванню двох молодих глядачок, які нервувалися з того, що за браком часу не встигли придбати квітів для виконавця головної ролі. Та дарма. Букетів же цього разу було багато. Вистачило з лихвою усім артистам.
Мені ж пригадалося, як було багато квітів на творчому вечорі "Коли ми закохані”, підготовленого Сергієм Лукашенком та його партнеркою по театру Аурікою Ахметовою 2001 року з нагоди присвоєння їм почесних звань заслужених артистів України. А які лунали овації на їх честь! І була, за спогадами Сергія, висока оцінка раніше стриманої мами: "Ти молодчина, синочку!”
Згадалася і нещодавня розмова з директором театру, заслуженим працівником культури України Оленою Григорівною Редько, у якій вона відзначила творчий азарт багатостороннього артиста Лукашенка, що виконує провідні ролі у виставах театру. До речі, у кінці травня він гратиме Айзенштайна в прем’єрній виставі, славнозвісній "Летючій миші”. Олена Григорівна наголосила також на захопленні Сергія як театром, так і естрадою, а вік артиста назвала віком розквіту творчих сил.
По закінченні вистави, після тривалих оплесків вдячних глядачів, я ненароком запитав у стомленого, але щасливого Сергія Лукашенка: "А як ви почуваєтеся, коли раптом вам не вручили квітів?”
– Квіти – це красиво! – з тією ж щирою усмішкою відповів він. – Але не кожному вони по кишені. Квітами можуть бути і оплески. Може, вони навіть важливіші для мене.
– А чим різняться театральні і естрадні оплески для Сергія Лукашенка?
– Певно, нічим. Головне, аби вони були щирими. А за натяк у запитанні про естраду дякую. Адже це друге моє дихання. Якщо театр – моє серце, то естрада – душа. Я завжди любив співати. І, безумовно, естрадні пісні. Співаю ж те, що мені подобається, те, що хвилює мою душу. Трапляються такі пісні, які мене доводять до сліз.
– Ви почуттєва людина, пане Сергію?
– Дуже. Я надто близько приймаю все до серця. Не терплю ж обману і незаслужених образ.
– А якщо такі трапляються, якою є Ваша поведінка?
– Замикаюся в собі. Та я завжди відкритий для тих, хто є носіями добра.
– Мені довелося слухати естрадні пісні у Вашому виконанні з компакт-диску "Все на світі до кращого”.
– Названий компакт, підготовку і видання якого зініціювали колишній губернатор Одещини, а нині народний депутат України Сергій Гриневецький та народний артист України композитор Олександр Злотник, що є автором музики пісень, – наша спільна робота із заслуженою артисткою України Ольгою Оганезовою. Я дорожу цими людьми, які довірили нам зробити красивий пісенний подарунок землякам.
– Одещина добре знає Вас і Ольгу Оганезову за концертними проектами "Музика наших сердець” та "Музична подорож навколо світу”, які створили заслужені працівники культури України, директор і сценарист програм Тетяна Подерська та балетмейстер-постановник Юхим Коган. Одесити пишаються творчим позатеатральним здобутком артистів театру музкомедії. Я ж хочу висловити сподівання на народження ще й нових концертних проектів, які б радували любителів естрадного співу.
Час нашої зустрічі стікав до кінця. Закінчувалися мої запитання. Вже була допита і кава, якою пригостив мене пан Сергій у своїй гримерці. Ми вийшли на вулицю. Мимоволі, якось одночасно підвели голови. Темне шатро неба, густо розквітчане яскравими зорями, нависло над нами.
"Ще скільки безіменних зірок чекає на своїх відкривачів! Я ж для себе сьогодні вдруге відкрив яскраву зірку театру і естради”, – сказав я.
А Сергій, можливо, лише зрозуміло для самого себе промовив: "Ще скільки нездійснених мрій?!.”
Хоча про деякі я вже знав. Одна із них – творчий вечір з нагоди двадцятиріччя його творчої діяльності, проведення якого планується дирекцією театру на жовтень. І я впевнений, що ця мрія заслуженого артиста України Сергія Лукашенка обов’язково щасливо збудеться.
