КОЛИСКА СЛОВ'ЯНСТВА
Уперше про Чорнобиль згадується в Іпатіївському літописі. Так, у 1193 році тут полював князь київський Ростислав Рюрикович.
Як удалося з'ясувати археологам уже після катастрофи 1986 року й примусового відселення, люди селилися на цих благодатних землях з незапам'ятних часів. У теперішній зоні відчуження фахівці виявили ряд археологічних пам'яток, що охоплюють період від епохи мезоліту (VIII тис. до н.е.) до пізнього Середньовіччя (XVII в.н.е.). У районі сіл Плютовичи – Опаничи знайдене поселення часів кам'яного віку. На правому березі протоки Прип'яті – часів неоліту. Тутешні місця, за словами вчених – це перша зі знайдених в Україні стоянок верхньодніпровської неолітичної культури.
Географічне розташування краю перетворило його на недоступний для ворожих набігів бастіон. Легко було тут і сховатися. Ще давньогрецький історик Геродот розповідає, як плем'я неврів, рятуючись від скіфів, відійшло в Полісся. Про загадкових жителів цих місць він повідав так: «Ці люди, напевно, чарівники. Скіфи й елліни, що живуть серед них, запевняють, що кожен невр щорічно на кілька днів перетворюється у вовка, а потім знов приймає людський вигляд». Що цікаво, подібні вірування збереглися донині...
У XVIII столітті в ці краї переселилася чимала громада старообрядників-розкольників зі Стародуб’я, були серед них і однодумці з інших куточків Російської імперії. Жили вони в глухому селі Замош’ї, розташованому над річкою Уж. І лише в 1986 році їх евакуювали. Про цю громаду згадує відомий краєзнавець Леонтій Похилевич: «Розкольників у слободі 346. Називається Замош’я».
У середині XIX століття в Чорнобилі існував костьол, три православні церкви й п'ять синагог, оскільки місто було одним із центрів єврейської духовної культури. Там поховані п'ять проводирів хасидизму. Уже після Чорнобильської катастрофи місто відвідали сотні прочан, що сповідають хасидизм.
Нині в зоні відчуження перебувають десятки пам'ятників духовної культури слов'ян. Дещо вдалося врятувати завдяки експедиціям ентузіастів. Багато чого розграбовано мародерами. Ще більше поховано під шаром землі під час дезактивації місцевості.
…І ЗНОВУ ПОЧНЕМО З НУЛЯ
У травні 1986 року радянське керівництво, так і не усвідомивши серйозності того, що трапилося на Чорнобильській АЕС, вирішило побудувати ще одне місто-супутник ЧАЕС – Славутич. Благо досвід будівництва в рекордно короткий термін уже був, та й місце під Славутич підшукали поза межами 30-кілометрової зони. У місті-супутнику оселили атомників, що працюють на вцілілих блоках станції. Щоб залучити до участі в проекті кращих фахівців, у Москві придумали для них і для їхніх родин всі пільги, які тільки можна було видумати. І зажило молоде місто немов при комунізмі. Лад, до того описаний лише в працях бородатих класиків, тривав у Славутичі й після розвалу СРСР, і після переходу незалежної України на рейки ринкової економіки.
Яскрава казка стала перетворюватися на безбарвну реальність, починаючи з 2000 року, коли ЧАЕС повністю закрили. Цим рішенням, схваленим західними державами, що дотували відповідні роботи, місто було приречене на вимирання.
Славутчани не відразу зрозуміли, чому вони раптом повинні платити, наприклад, за послуги фітнес-центра або чому концерти заїжджих артистів раптом стали платними. Адже безкоштовне користування всім, за що жителі інших населених пунктів звикли платити гроші, і чималі, стало для них нормою життя. До всього гарного, як відомо, звикають швидко.
Процес відвикання від дармовщинки йде повільно й натужно. Оскільки надія вмирає останньої, люди, що населяють місто-супутник ЧАЕС, усе ще мріють про повернення колишнього комфортного життя-буття «на халяву». Лише деякі реалісти розуміють: незабаром усім вкотре доведеться починати все з нуля. Втім, як проказував відомий герой письменника Бориса Полєвого: «…Але ж ти – радянська людина!..» Тобто, переборювати будь-які перешкоди людям, що виховувалися за часів СРСР, не тільки під силу – їм по вдачі навіть сам процес…
«НІХТО НІ ЗА ЩО НЕ ВІДПОВІДАЄ»
Розповісти, як жителі Чорнобильської зони нині справляються із проблемами, що звалилися на них, «ОВ» попросили голову Житомирської обласної громадської організації «Союз Чорнобиль-Україна» Івана Бондарука.
– Видатний радянський кардіохирург Микола Амосов протягом всього свого життя розвінчував, як він висловлювався, «чорнобильський міф». Мов, твердження про неминуче погіршення стану здоров'я населення Київської й інших «причорнобильських» областей, – не більш ніж вигадка, покликана «витягнути» з рідної держави й з цивілізованих країн Заходу якнайбільше грошенят. У наші дні подібну позицію, судячи із планів вирощувати на сусідній з вашою Житомирщиною Гомельщині «диво-цибулю», поділяє глава Білорусі Олександр Лукашенко...
– Радіаційне забруднення й ґрунту, і людям ніколи не було корисне як таке. Можливо, після того, як «мирний атом» вийшов з-під людського контролю, рослини виростають і швидше, можливо, картопля буде й крупнішою. Усе зовні може здаватися навіть дуже гарним, – однак у першу чергу необхідно думати як така «благоліпність» відіб'ється на здоров'ї людини.
Я не фахівець у галузі медицини, проте підтримую заборону на вирощування продуктів харчування в радіаційно забрудненій зоні. Тому що згодом вони істотно впливають на людське здоров'я. Зверніть увагу: льон в «зоні» не вирощують, хміль не вирощують, картоплю – тільки кожен для себе. Чому в нашому регіоні розпалися колгоспи? Тому що навіть худоба, харчуючись радіаційно зараженою травою й овочами, небезпечна: молоко від неї виходить «брудне», а м'ясо й поготів.
– Державі Україна «чорнобильські лиха» перейшли, так би мовити, у спадок від незрівнянно могутнішого СРСР. Як, на Ваш погляд, вона з ними упорується?
– У найкращому разі – на 50 відсотків. Це відчувається й на якості надаваного «чорнобильцям» лікування, і на забезпеченні їх медикаментами. В «чорнобильському законі» записано одне – а в реальному виконанні зовсім інше. Оздоровчий процес не проводиться зовсім! Життя стає з кожним роком усе дорожчим, а фінансування – на рівні 3-4-літньої давнини. Грошей не вистачає навіть на повноцінне харчування дітей, які проживають у Чорнобильській зоні.
– Зовсім?
– Ну, не зовсім. Але їх стало набагато менше.
Найбільшим лихом можу назвати наступне. Дитина, яка до досягнення нею 18 років жила на забрудненій території й мала статус потерпілої внаслідок Чорнобильської катастрофи, після 18 років ...уважається здоровою. Статус постраждалої їй не затверджують.
Ще одне «законодавче непорозуміння». Людина у нас в Україні вважається потерпілою внаслідок аварії на ЧАЕС, якщо вона до 1993 року прожила в «зоні» не менше 3 років. Після 1993-го статус «постраждалої» дорослій людині не надається. Щоправда, він надається дитині, – якщо та народжується від одного з батьків, що має статус «постраждалого»...
– ...але й той – тільки до 18 років?
– Саме так. Хіба це справедливо?..
– «Союз Чорнобиль-Україна» хоч якось намагається вплинути на законодавців?
– Ми – одна із громадських організацій, які намагаються допомогти потерпілим. Держава нашу організацію трошки фінансує; ми ж, одержавши ці грошики, немовби перетворюємося на «Швидку допомогу». Наприклад, комусь гостро необхідна онкооперація або протезування, а грошей немає. Кілька років тому ми оплатили операцію по пересадженню нирки від матері синові прямо на операційному столі. Коштувала операція близько 70 тисяч гривень ($14 тис.); якщо б ця родина чекала від держави, поки та збере гроші, – людини вже не було б у живих. А так парубок живе, трудиться...
На кошти «Союз Чорнобиль-Україна» оперують потерпілих від аварії на ЧАЕС і офтальмологи, і гінекологи. От недавно поставили одному хворому чи то п'ятий, чи то шостий тазостегновий суглоб; прізвища, якщо ви не проти, називати не буду.
Сьогодні, через 22 роки після нищівного удару «мирного атома», на місці акуратних будинків в 30-кілометровій зоні – у найкращому разі коробки, що дивляться на світ вибитими шибками. На місці пишних садів – дикі зарості, на місці квітників – кропива по коліно. Людей, які колись жили у цих краях, безперешкодно пускають у рідні будинки не частіше одного разу на рік – 9 травня. Тільки раз на рік вони мають право повернутися в минуле, побути біля покинутих могил, зруйнованих будинків, зустрітися зі старими друзями, яких життя розкидало по світах.
Світ про трагедію 1986-го згадує теж не частіше одного разу на рік. ЗМІ називають знайомі або незнайомі імена потерпілих від неї, оповідають про ліквідаторів. Однак уже наступного після 26 квітня дня всіх чомусь мало хвилює, як, де й чим живуть обпалені «мирним атомом» люди решту часу.
