– Це – транспорт нашого голови, – головний агроном Віталій Симиченко кивнув на мопед, що стояв біля входу до контори, і спостерігав за моєю реакцією.

– Віталію Дмитровичу, я знаю Устину Пилипівну не перший рік. Коли вона працювала в місцевому колгоспі інженером-гідротехніком, літала по своїх дамбах на важкому мотоциклі з коляскою.

У своєму кабінеті У.П. Чеботарьова у теплій картатій хустці, якою зазвичай пов'язуються свинарки на фермах, перебирала барвисто ілюстровані журнали з насінництва, ветеринарії та інших сільськогосподарських премудрощів:

– Виписуємо дуже багато, змушую фахівців читати – потрібно навчатися всьому новому, – пояснила голова. – Ну що, їдемо на поле? Спочатку давайте подивимося теплиці. Вчора ми зібрали там перші десять кілограмів полуниці. Ти довідався, Віталію, по чому зараз полуниця в Одесі? – звернулася до агронома.

– Турецька в супермаркетах по 150 гривень за кілограм.

– Ну от. А я думала в Кілії по 30 гривень віддавати крамницям. Отже, можна по 50.

– Почекайте, Устино Пилипівно, яка полуниця? Рано ще, лише 20-ті числа квітня!

– Ми в теплицях вирощуємо. Торік пішли на експеримент – в одній теплиці посадили полуницю. Вдалося. У цьому році у нас уже три теплиці з ягодою, усього 15 соток. У цих краях люди традиційно займаються полуницею – вирощують її у Вилковому, на островах дельти Дунаю, у селі Лісках. Але в теплицях, наскільки я знаю, ще ніхто не пробував.

…Під наметом поліетиленової плівки – задушливе літо. Під соковито-зелені кущі полуниці, як змії, заповзають шланги – встановлено краплинне зрошення. Головний агроном, акуратно відсуваючи листя, показує розсипи ягід. Зав'язі дуже багато – врожай буде на сотні кілограмів.

Голова СВК зірвала і подала мені ягоду розміром більшу за волоський горіх:

– Скуштуйте.

– А солодка! І що, вигідно?

– Так, і це при тому, що поливаємо привізною водою. Згодом зробимо свердловину і водопровід. Але що важливо: полуниця дала кілька нових робочих місць. Яке наше головне завдання? Головне завдання – своє село зберегти. А для цього треба дати можливість сільській людині заробити.

…Агроном везе нас сільськими дорогами. Праворуч – сонячне поле квітучого ріпаку, ліворуч – темно-зелений килим пшениці.

– А що з вашим тваринництвом, Устино Пилипівно? Довелося розпрощатися?

– Ми все зберегли. Свиноферма дає непоганий прибуток. Зараз м'ясо йде по 14-15 гривень за кілограм живої ваги, а собівартість у нас – 8 гривень. От і рахуйте... На свинофермі, як завжди, від 800 до 1000 голів тримаємо. Продамо кілька десятків поросят – зарплату видаємо. Минулого місяця, наприклад, фонд зарплати склав 125 тисяч гривень.

– У нас люди звикли: десяте число місяця – одерж зарплату, – додає агроном.

– Дійне стадо теж зберегли – 120 корів у нас, – далі розповідає голова. – Правда, ферма ВРХ торік 350 тисяч гривень збитків принесла, але рука на неї не піднімається. Це ж – і люцерна для сівозміни, і гній для удобрення полів. Все чекаємо, що закупівельні ціни на молоко підвищаться. Отару овець маємо, півтисячі голів: це в нас баранина вважається найдешевшим м'ясом, а за кордоном дуже цінується.

У СВК «Росія» зберегли не тільки тваринницьку галузь, але й зрошення – вздовж полів стоять «фрегати», готові у разі суховіїв, характерних для півдня Одещини, врятувати врожай.

СВК «Росія» – кооператив насінницький. Тут вирощують насіння пшениці, соняшнику, цукрового буряку та інших культур, а справа це, як відомо, витратна й заморочлива. Але, знову ж, вигідна.

Принцип команди фахівців, яку очолює У.П. Чеботарьова, – не носити всі яйця в одному кошику – виражається ще й у розвитку овочівництва. Влітку в село Приморське Кілійського району їдуть покупці за ароматними огірочками, соковитою ріпчастою цибулею та іншими вітамінами, які виростають на відкритих ґрунтах під сонячним небом Причорномор'я.

…Але ось, нарешті, ми на полі, де досівають останні гектари кукурудзи.

– А мій трактор на фотографії видно буде? – допитується механізатор Віктор Мазур.

– Звичайно. Напевно, тільки цього року одержали?

– Ні, вже чотири роки на ньому працюю.

– А як новенький. А де ж ваш напарник? Кличте.

– Немає в мене напарника, я сам працюю.

(Потім вже мені розкажуть, що Віктор Андрійович зі свого Т-150, що називається, порошини здмухує. Ніхто до нього в напарники йти не хоче, тому що він дуже педантичний, на кожному кроці зауваження робить: то гайку не так затяг, то дверцята гучно зачинив).

На крайці поля зупиняється на хвилину ще один екіпаж – Леонід Козлов і його напарник Олександр Цвіков. Обидва – механізатори широкого профілю, які можуть управляти і колісними, і гусеничними тракторами. А в період жнив сідають за штурвал комбайнів. Усього в господарстві 15 механізаторів.

– Вони – золотий фонд села. З такими людьми – одне задоволення працювати, – говорить Устина Пилипівна. – І взагалі я так вважаю: успіх будь-якого підприємства залежить від людей.

…Ми попрощалися біля контори. Устина Пилипівна осідлала свій мопед – і поїхала кудись. А мені згадалося, як нещодавно в Кілії, перед сесією районної ради, чоловіки з повагою тисли руку Чеботарьовій – єдиній жінці, яка очолює сільгосппідприємство, яке останнім часом є кращим у районі.