Ще не так давно буряківництвом займались всі господарства нашого району. В середньому щороку солодкі корені вирощували на площі понад п’ять тисяч гектарів. На переробні підприємства здавали 110000-120000 тонн цукросировини. Тодішні колгоспи та радгоспи, вирощуючи на своїх ланах високі врожаї коренеплодів, мали від їх реалізації вагомі прибутки.

Поступово площі під цукрові буряки ставали все меншими й меншими. У 2006 році цю культуру вирощували лише на 1046 гектарах. А торік цукристі зайняли всього 220 гектарів. У цьому ж році в господарствах району немає жодного гектара цукрових буряків. Сільгосптоваровиробники зовсім відмовились від вирощування коренеплодів. Це хвилює багатьох мешканців району. Нерідко можна почути: «Як це так, щоб у такому великому районі й не мати цукрових буряків?! І куди тільки влада дивиться?» «Уже дохазяйнувались, що будемо їсти тростинний цукор!..» «Чекайте, чекайте, тепер ціна на цукор підскоче вище носа», – і тому подібне. Ось і вирішив я трохи поміркувати над цим питанням, до якого й сам небайдужий і як мешканець району, і як споживач. Найперше, що почув: «Зараз демократія, і керівники району не можуть вказувати господарникам, що їм сіяти, а що ні». По-друге: «Не хвилюйтесь щодо високих цін на цукор. Їх не буде, бо цукор входить до продуктів першої необхідності. Тож ціни на них регулюються державою».

А що все ж таки стало причиною відмови керівників агроформувань від цукрових буряків? Ось що на мої розпитування повідомила головний економіст ПСП «Світанок» Людмила Маймескул:

– Останнім часом не солодкі, а гіркі були заробітки у нас на буряках. Особливо ми зазнали значних збитків торік. Хотіли мати добрий урожай, тож придбали дороге насіння, добрива, гербіциди, пально-мастильні матеріали, вклали кошти на оплату праці тощо. Всього ж витратили 1 мільйон 857 тисяч гривень. Але ж склалися такі форс-мажорні обставини, що доходу від цукристих мали лише 300 тисяч.

Поділився своїми міркуваннями щодо цієї проблеми і директор ПСП «Маяк» Микола Захар’єв:

– У минулому році ми вирощували цю технічну культуру на 150 гектарах. Витратили на все – від сівби до збирання – 268 тисяч гривень, а отримали, як кажуть, з усіма закрутками та надбавками 60 тонн цукру. У 2007 році відпускна ціна була встановлена 2 гривні 80 копійок за кілограм. І якби ми навіть його реалізували по три гривні, то мали б всього-на-всього 180 тисяч гривень. Тобто збитки склали б 100 тисяч гривень.

До сьогодні неможливо свою продукцію реалізувати оптом. І причин на це є багато. Наприклад, якщо будемо продавати дорожче, то на нас контролюючі органи накладуть значні штрафні санкції. Навіть, якщо пустимо цукор дешевше, теж матимемо штрафи. Отака біда…

Це ж саме говорила мені й Л.М. Маймескул. У їхньому господарстві бували роки, коли отримували по 300 тонн цукру. І не знали, куди його подіти, щоб мати гроші. Десятки разів директор «Світанку» звертався до адміністрації Червонознам’янського цукрового заводу, аби ті замість продукції розраховувалися грішми, але вони цього зробити не могли і повертали господарству цукор.

Від багатьох керівників сільгосппідприємств чув я і про те, що переробники з Червонознам’янки не по-партнерському ставилися до них, коли надходила цукросировина. Часто-густо збільшувались відсотки фізичної забрудненості буряків, занижувалась в них цукристість, вихід цукру. Крім того, завод ще забирав 40 відсотків продукції у заліковій вазі за переробку. Отже, в кінцевому результаті зовсім мало залишалось прибутку самим селянам за вирощені буряки.

Ціну на цукор держава поки що стримує: то тростинний цукор постачить в торговельну мережу, то із запасів резерву. Але ж таке довго тримати не зможе. Адже посіви буряків катастрофічно скорочують. Тож дуже хочеться вірити в те, що в нас зміниться ставлення до цукрової галузі. Бо ми хочемо щодня пити чай з цукром власного виробництва, а не з тростини.