Нові умови, на які орієнтується Україна зі вступом до СОТ, потребують певних змін, в тому числі і у системі технічного регулювання та споживчої політики. Зокрема, зобов’язання щодо членства України в СОТ, заходи Плану дій Україна – ЄС, умови надання Україні позики Світового банку на підтримку політики розвитку вимагають від української сторони проведення адаптації українського законодавства до європейського, гармонізації нормативної бази з міжнародними і європейськими стандартами, поступового переходу від обов’язкової сертифікації до оцінки відповідності за вимогами технічних регламентів, зміцнення та розвинення спроможності українських інституцій у сфері ринкового нагляду на основі досвіду держав-членів ЄС.
В усьому світі активно використовується вплив засобів технічного регулювання на зменшення обсягів тіньового ринку. Проте в Україні вони не мають належного впливу внаслідок недосконалості законодавчої та нормативної бази, недостатнього матеріального та фінансового забезпечення, активного лобістського супротиву зацікавлених сил (перш за все тих, що представляють інтереси імпортерів) тощо. З іншого боку, саме потенційний вплив технічних важелів регулювання ставить державну систему технічного регулювання «під вогонь» постійної критики з боку як міжнародних бізнес-організацій, покликаних через сумнівні рекомендації (на кшталт негайної відміни обов’язкової сертифікації або скасування системи національних стандартів) забезпечити в Україні комфортний клімат для іноземних виробників, так і досить потужного внутрішнього лобі, що представляє інтереси імпортерів і транснаціональних корпорацій. Це стосується сертифікації, державного нагляду за виробництвом, у тому числі метрологічного, та нагляду за сферою торгівлі.
Вже сьогодні зусиллями цих сил практично паралізовано систему державного ринкового нагляду та захисту прав споживачів, що створило «тепличні умови» для тіньового виробництва і торгівлі. Так, на ринку нафтопродуктів діють напівлегальні міні-заводи, які виробляють неякісне паливо, що надходить до АЗС для подальшої реалізації; навіть продукти харчування часто-густо виробляються тіньовими або напівтіньовими міні-цехами без дотримання необхідної технологічної дисципліни, вимог чинних нормативних документів тощо. Все це призводить до того, що на споживчому ринку триває обіг великої кількості контрафактної, фальсифікованої, неякісної та відверто небезпечної продукції.
Міжнародними стандартами, зокрема нормативним документом Комісії «Кодекс Аліментаріус», регламентовано застосування систем перевірки та сертифікації харчових продуктів при імпорті та експорті для забезпечення відповідності харчових продуктів та систем їх виробництва вимогам, що забезпечують захист споживачів від ризиків, які виникають як від самих харчових продуктів, так і від недобросовісної практики їх збуту.
Цим правом користуються країни – члени СОТ, в яких існують переліки продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації. В Європейському союзі також діють органи з сертифікації харчових продуктів (в тому числі у Великій Британії – 23, в Німеччині – 10, в Іспанії – 10 та ін.). Жорсткий контроль за імпортованими харчовими продуктами на законодавчому рівні встановлений у США, Канаді, Австралії та Японії.
Мотивуючи свою позицію, Держспоживстандарт неодноразово наголошував на тому, що, окрім очевидних ризиків, пов’язаних із руйнуванням системи захисту прав споживачів, з відміною сертифікації харчових продуктів спрощується в односторонньому порядку доступ в Україну продукції країн, з якими укладено Угоди про взаємне визнання робіт із сертифікації на основі взаємовигідних умов для двох країн з урахуванням їх імпортно-експортної спроможності. З відміною сертифікації харчових продуктів вітчизняний товаровиробник змушений буде сертифікувати свою продукцію за кордоном, залишаючи там свої кошти та сприяючи створенню за кордоном додаткових робочих місць, тобто для експорту власної продукції необхідно буде сертифікувати продукцію окремо в кожній країні СНД.
При цьому слід зазначити, що країни СНД не відмовляються від захисту свого ринку шляхом обов’язкової сертифікації харчової продукції. Зокрема, Російська Федерація, яка є найважливішим партнером у зовнішньоторговельних відносинах, має перелік харчових продуктів, що підлягають обов’язковій сертифікації, значно ширший, ніж Україна. Наприклад, із молочних продуктів в Україні сертифікуються в обов’язковому порядку лише вершкове масло та сичужні сири. В той же час в Російській Федерації підлягають обов’язковій сертифікації усі молочні продукти – молоко, ряжанка, сметана, кефір, йогурти тощо.
Таким чином, скасування системи обов’язкової сертифікації харчової продукції не гарантує поліпшення її якості та споживчих властивостей, а в подальшому не забезпечить відповідність продукції вимогам нормативних документів, чинних в Україні. Без проведення відповідного контролю за харчовою продукцією створяться умови для ввезення контрафактної продукції за демпінговими цінами, в результаті добросовісні товаровиробники не зможуть конкурувати на споживчому ринку з такою продукцією. Внаслідок цього відбудеться гальмування процесів розвитку вітчизняного виробництва, що зіграє негативну роль в процесі становлення української економіки та надовго зробить неконтрольованими шляхи надходження до споживчого ринку України низькосортної, неякісної, фальсифікованої та небезпечної продукції.
На думку Держспоживстандарту, заміна чинної системи захисту споживчого ринку, яка включає механізм обов’язкової сертифікації, можлива тільки за умови створення ефективного контролю за якістю та безпекою харчових продуктів, як це зроблено в розвинутих країнах світу.
Бо ті, хто говорить, що ніби в Європі не існує сертифікації, насправді лукавлять: там діють куди більш жорсткі, ніж наша обов’язкова сертифікація, механізми, просто вони інакше називаються. Це справедливо і щодо добровільності стандартів: серед європейських виробників немає майже жодного, хто б не користувався ними – такі сміливці просто не мають перспектив. І нам потрібно працювати над тим, аби, використовуючи досвід розвинених країн, вдосконалювати власні механізми захисту ринку, розумно користуючись ними як нетарифними важелями підтримки позицій національного виробника в умовах відкритого ринку. Так робить весь цивілізований світ, і немає жодних причин, які б завадили Україні запозичити цей досвід. Це потребує тільки політичної волі керівництва держави, розуміння важливості цієї задачі та поєднання зусиль зацікавлених сторін.
