Одна з останніх прем'єр Одеського театру юного глядача – вистава «Валять дурака не запрещается» за п'єсою Ксенії Драгунської «Все мальчишки – дураки». Ця «музична казка з неймовірними перевтіленнями і щасливим кінцем для всіх, хто любить посміятися» дуже подобається глядачам різного віку. Є у цієї вистави маленький секрет – вона не лише для дітей, але й для дорослих, – щоб вони не забували, як були дітьми. Нещодавно на одній з вистав побувала авторка п'єси – московський драматург Ксенія ДРАГУНСЬКА. Зрозуміло, що прес-конференція із Ксенією Вікторівною почалася із запитання про її враження від вистави.
– Враження відмінне. Це одна з найкращих вистав, які я бачила в професійних театрах. А подивилася я їх... Вистава чудова, у мене навіть немає жодних зауважень, усе одне до одного, відмінно грають усі. Вітаю Одесу з тим, що тут є такий колектив, здатний на такі запальні видовища. Я гадаю, що це тільки початок нашої співпраці. У мене великі плани, мені дуже подобається трупа тюгу, і для цих акторів я готова навіть щось ексклюзивне написати.
– Як авторка п'єси, що Ви могли б порадити дорослим, які забувають, що були дітьми?
– Кидатися подушками, пустувати. Найчастіше людина згадує, що вона була дитиною, коли їй погано, коли їй хочеться, щоб її пожаліли.
– А Вам вдається зберегти в собі дитину?
– Вдається... Ось сьогодні, коли ми верещали, одягали на себе ковпачки, я відчувала себе абсолютною дитиною. Мені було років шість, шість із половиною. До речі, коли актор на сцені говорить ці слова, я почула, як один хлопчик позаду радісно сказав: «А я старший!»
– Чому саме таке рішення у Вашій п'єсі – дівчинку перетворюють у хлопчика, а не навпаки?
– Я сама хотіла стати хлопчиком. Я запитувала в дитинстві: «Мамо, правда, що дівчатка, якщо вони будуть добре їсти й не нити, коли виростуть, стануть хлопчиками?» Мама відповідала: «Так! Ти тільки їж добре і не пхикай». І виявилося, що це був такий жахливий, підлий обман...
– Про що, по-Вашому, треба говорити з дітьми зі сцени?
– Про загальнолюдські цінності – братерство народів, міжконфесійну толерантність, дбайливе ставлення до природи. Це найголовніше. Отож, якщо ми цим не будемо займатися, через якийсь час не залишиться з ким говорити.
– Але Ви не вважаєте, що ми розучилися говорити з дітьми їхньою мовою? Дуже ми стурбовані толерантністю, політкоректністю та іншими дорослими проблемами.
– Мені здається, у нас ніхто цими проблемами не стурбований абсолютно. А люди, які вміють розмовляти з дітьми, є. Причому, дуже багато педагогів, які люблять дитячі театри. І саме в таких колективах може виховатися і майбутній актор, і майбутній глядач. Я вважаю, що вистави, книжки для дітей не повинні виховувати, вони можуть лише емоційно, художньо впливати. У дитячій кімнаті міліції нехай виховують. А щоб не доводити до дитячої кімнати та інших виховних установ, потрібно, щоб дитина росла – і її оточувала краса, позитивні емоції, цікаві люди, дорослі, які будуть бачити в ній людину. Дитинство – жахлива пора, тому що кожен дорослий тобі начальник і не вбачає у тобі людину.
– У яких ще театрах триває ця вистава?
– У Москві, Уфі, Ризі, Благовєщенську, Хабаровську, Владивостоці, Катеринбурзі та багатьох інших. Як правило, вона збирає повні зали. Хоча, мені здається, зараз такий час, що треба уникати великих залів. Дитяча вистава – це віч-на-віч. Дуже великим джерелом натхнення є вистави дитячих студійних театрів або театрів любительських. Я їх називаю «добровільними театрами». Це не той академічний старезний будинок з буфетом і антрактом, де актор виходить на сцену, обмираючи від приниження, від відрази до самого себе. В любительському театрі людина виходить на сцену тому що їй хочеться щось сказати, тому що їй є що сказати. Я обожнюю любительські вистави.
– А як справи із драматургією для дітей?
– Треба шукати нових авторів, які пишуть добрі дитячі п'єси, і підтримувати їх. Наприклад, в Україні є така авторка – Наталя Ворожбит, талановитий драматург. Її дитячі п'єси дуже цікаві. Але насправді дитячих авторів важко знайти, виростити. З другого боку, втішно, що з'явилося покоління режисерів, які можуть дуже добре ставити сучасні п'єси. У 90-х роках, коли ми починали, не вистачало режисерів. Розвиток слова випереджає розвиток тих виразних засобів, які повинні це слово втілювати. Зараз уже відповідність надолужена. Є режисери, з якими я хотіла б попрацювати. Багато талановитих людей, треба тільки допомагати їм зустрічатися. У вашому театрі я відкрила для себе Юлію Пляшкову і дуже рада, що ми з нею познайомилися. Мені хотілося б ще щось зробити для цього колективу. Треба згуртуватися, щоб боротися проти бюрократичних перепон, і тоді ми зрушимо гори.
