ДО 50-РІЧЧЯ ПОВІСТІ «ВРЕМЯ БОЛЬШИХ ОЖИДАНИЙ» ТА 40-РІЧЧЯ ПАМ’ЯТІ ПИСЬМЕННИКА
По существу, творчество каждого писателя есть вместе с тем и его автобиография, в той или иной мере преображенная воображением. Так бывает почти всегда.
К. Паустовський
Костянтин Паустовський (1892 – 1968 рр.) – один із найяскравіших літераторів минулого сторіччя – прожив порівняно довге життя, багато побачивши та передумавши. Йому вдалося створити головну книгу – автобіографічну епопею «Повесть о жизни». У ній відблиск письменницької долі. Шлях особистості, що зберігає людську гідність та вірність моральним орієнтирам у вирі подій перших десятиліть двадцятого сторіччя.
Із особливим почуттям одесити відкривають, насамперед, четверту книгу епопеї – повість «Время больших ожиданий» (1958 р.). На її сторінках збережено Одесу 1920-х років. Тут Паустовський прожив трохи більше двох років із листопада1919-го. Він вручив читачеві наше місто, начерки пейзажів, вулиці, історії життя людей різних професій, свою історію і той чудовий час, коли вони разом мешкали на сторінках повісті. Події злилися із життям самого автора, його тодішнім світовідчуттям.
Велика спокуса назвати усі куточки Одеси та її околиці, адреси автора, розповісти про важкий побут у період блокади, коли місто наблизилося до патріархального життя – без електрики, води, дров; про голод, порожні гавані, одеські гроші. Про банди, які ще не потрапили на сторінки книжок молодих тоді одеських письменників-початківців, про базари... Це відомо усім, хто прочитав «Время больших ожиданий». Але в ній багато сонячного світла, надій, вона сильна щирим життєвим захватом та мрійливістю: ще не настав час сумнівів і тривог 30-х.
«Рядом с действительностью всегда сверкал для меня… легкий романтический вымысел», – відзначає Паустовський, який вміє шукати і знаходити мальовничі й інколи незвичайні риси у навколишньому. Тому не слід дивуватися, як це часом робили критики минулих років, що повість виявилася дуже й дуже схожою, і досить далекою від справжньої одеської біографії письменника. Не слід забувати, що це художній твір.
Невідомого нам Паустовського цього одеського періоду відкривають документи та преса того часу, досліджені Микитою Олексійовичем Бригіним, який відзначив, що письменник занотував у книзі про Одесу лише деякі віхи свого життя, підкоривши оповідь найяскравішому та найромантичнішому епізоду – співпраці у легендарній газеті «Моряк». Але ж у його одеській біографії значне місце посіла служба у Опродкомгубі й трохи у газеті «Станок».
Знайдені у Одеському облархіві матеріали і, насамперед, особиста справа працівника Опродкомгубу Паустовського, у зіставленні із забутими публікаціями в місцевій періодиці, дозволяють переконатися, наскільки значнішою, вагомішою та складнішою виявилася справжня одеська біографія у порівнянні із життям-буттям виведеного ним у «Времени больших ожиданий» літературного героя – романтично налаштованого «зацікавленого свідка» одеських подій 1920-х років.
Дві сторінки особистої справи відкривають завісу часу над однією зі справжніх подій, по-своєму описаних Паустовським у повісті. А саме, відомо, що напіввійськова-напівпостачальна організація Опродкомгуб на роботу приймала із розбором, насамперед, за направленнями Одеського губкому партії та Опродкомюжу при Реввійськраді Південного фронту, а решту – лише після попередньої перевірки за наявності рекомендацій комуністів або людей, добре відомих Опродкомгубу та тих, які позитивно зарекомендували себе раніше на радянській службі.
Костянтина Георгійовича рекомендував особисто завідувач інформаційно-видавничого відділу більшовик-підпільник З.І. Дайн. Деяку «біографічну схожість» ми знаходимо між З.І. Дайном та «колишнім студентом-юристом Харківського університету товаришем Агіним», якого Паустовський у «Времени больших ожиданий» виводить як голову Опродкомгубу. І стає зрозуміло, що ніхто сторонній самовільно, як про це пише автор повісті, не міг у такій організації зайняти вільне приміщення і створити інформаційний відділ. А ще особиста справа Паустовського свідчить, що він був не просто службовцем Опродкомгубу, а «считался состоящим на действительной военной службе в Красной Армии и пользовался всеми правами и преимуществами военнослужащего».
«И не философские прекрасные созерцания на берегу пустынного моря, не купания на Австрийском пляже и не бесконечные иронические наблюдения над обывательской Одессой из шеренги очередей или из окна Опродкомгуба, составляли основу одесского бытия Паустовского-человека, – відзначає Микита Бригін. – Прежде всего, был повседневный нелегкий труд изо дня в день, из месяца в месяц. Строго регламентированный, как в любой военной организации».
Невідомий Паустовський з’являється перед нами і у своїх щоденниках. Часто це були «вехи для собственной памяти», за якими лише автор зміг відновити увесь ланцюг подій. Звідси «телеграфна» манера його записів. На аркушах із позначками «Одесса. 1920 г.» та «Зима. 1921 г.», які є у архіві сина письменника, – чимало імен та важливих подій, не відображених у повісті «Время больших ожиданий», але які поширюють уявлення про життя його в Одесі, повніше та цікавіше.
Вражають записи, у яких містяться справжні думки та переживання Паустовського після воцаріння в Одесі більшовиків. «Такого глухого, чугунного времени еще не знала Россия. Словно земля почернела от корки запекшейся крови. Ухмыляющийся зев великого хама»... «Каждый день учеты, регистрации, допросы, реорганизации. Сокращения штатов, слияния, аресты, боевые приказы, картавые мальчишки с револьверами на заду. Дурацкая суета и отупелое ничегонеделанье – так живут советские учреждения. Крепостные. Хуже крепостных – «сволочь», скоты, которых дерут плетью ежечасно…» «Мы дожили до самого страшного времени, когда правы все идиоты». ... «Чтобы создавать, – нужна свободная душа и детские пальцы, а не прокисший ум, изъеденный как молью, партийной программой и трехлетним озлоблением…» «Боже, до чего ты довел Россию». «Вся страна превращена в аракчеевские поселения»... Паустовський вирішив жити та працювати у тих жорстоких умовах, які надала йому реальність. У 1920-ті роки він змушений був з головою пірнути в журналістику.
