Надіславши до редакції цю розповідь, Петро Андрійович Ісайко так і назвав її: «Розповідь діда Петра, який зазнав Голодомору…» Сьогодні, зберігаючи, де це можливо, стиль автора та з певними скороченнями, ми подаємо його історію.
Батько нашої держави Віктор Андрійович Ющенко та деякі інші політики багато мовлять зараз про трагічний Голодомор 1932-33 років, який забрав мільйони людських життів. Але я, людина, яка пережила Голодомор, дозволю собі запитати: чи знають Батько держави й політики, як сьогодні старенькі дідусі та бабусі стають жебраками?
На моїй батьківщині, біля річки Дністер, стоїть гарне село Маяки. Край тихий, спокійний, навіть трохи сонливий. За селом, недалеко від річки, ще збереглися сліди могил із того трагічного Голодомору. Померлі люди були працьовиті, гарні господарі на своїй землі; важкої праці не боялися. Начебто ніякого лиха не передбачалось, але прийшов 1932 рік, а разом із ним прийшло й лихо на більшість територій південної і східної України. За все літо не випало в наших краях ні краплі дощу. Настав голод не тільки для людей, а й для худоби. В цей час несподівано насунула темна хмара, прогуркотів могутній комуністичний грім. Комуністична блискавка вдарила по селянах України. У селян стали відбирати все, що можна було відібрати: землю, худобу, хліб, а людей стали заганяти в комуни і колгоспи, а деяких відправляли на Соловки.
Не обійшло лихо й нашу хату. Мої батьки були не дуже заможними селянами. Батьківським багатством були дві доньки та два сини. Я був найменший. Розкуркулили й моїх батьків: забрали землю, худобу, зерно і все інше, що можна було забрати. На всю сім’ю, шість ротів, залишили нам три пуди суміші зерна – ячменя з житом, і трохи качанів кукурудзи. Прийшла трагічна, голодоморна зима 1933 року. Люди, як і худоба, почали вмирати від голоду й холоду. Люди мертві валялися по дорогах і попід тинами. І зараз бачу, як троє опухлих безсилих людей ділять мертву нашу сусідку, дванадцятирічну дівчинку Оксаночку, щоб з’їсти її. Сучасній людині важко у таке повірити, що люди їли все, що можна й не можна. Кажу вам істинну правду.
Стала й наша сім’я голодувати. До половини зими, що було, з’їли, залишилась тільки худенька собачка Нерка й кішка Умка, любимиця сім’ї. Перед самим святом Хрещення сестрички Ліда і Аня померли від голоду. Тато поховав донечок на подвір’ї, в ямі, в якій раніше зберігали картоплю. Залишився я з братом Миколою. Тато зібрав якісь речі і пішов у місто, щоб поміняти на їжу, але так і не повернувся. Бог зна, що з ним. Залишився я з братом Миколою й мамою. Ми теж уже були трохи пухлі від голоду.
Мати, щоб ми не бачили, зарізала нашу худеньку собачку Нерку, насмикала з комариної стріхи житньої трухлявої соломи, було ще трохи «качалок» від качанів кукурудзи, мати змолола їх разом із соломою на жорнах, зварила м’ясо Нерки із солом’яною мукою. Цю їжу мати ділила цілий тиждень.
За кілька днів до свята Великодня, мати зарізала і кішку Умку. Таку ж зварила їжу з соломиною мукою, накормила мене із братом, а сама чомусь не їла, пригорнула нас до себе, поцілувала нас і промовила: «Тепер ви, мої соколятка, будете жити, а я трішки приляжу, відпочину». Лягла мати відпочити, так і померла.
Ми накрили мамцю кожухом, щоб їй не було холодно. Ми не плакали, не знаю чому, але сліз не було. Я і зараз бачу мамині карі очі, чую її мову. Пам’ятаю той день, коли мати вмерла, то була середа, гарно світило сонечко, але було ще холодно. Ми з братом вийшли на двір, сіли під хатою на призьбу. В цей час під’їхали вершники, два солдати-прикордонники. Оскільки наше село було прикордонним, у ньому стояла прикордонна застава, і ми багатьох солдат знали. Деякі солдати знали і нас. Я зараз пам’ятаю як їх звали: Гриша і Степан. Вони нам із братом врятували життя. Вічна їм подяка. Солдати привіталися, запитали, а де ж мати. Ми повели їх на кухню, де лежала мертва мама. Я й зараз пам’ятаю, як Степан сказав нам, щоб ми не накривали її кожухом, й обійняв нас. Ми пішли в кімнату.
Гриша приніс два казанки: один із пшоняною кашею, а другий із гороховим супом, і половину чорної хлібини. Степан щось сказав Гриші – той сів на коня й кудись поскакав. Степан не давав нам побагато їсти хліба й каші, а як же нам хотілося їсти. Він віднімав у нас, а потім через кілька хвилин знову потрохи давав. Через деякий час приїхав Гриша із трьома солдатами і лікарем, прийшли і кілька слабеньких сусідів, дід Степан і дід Прокоп, тітка Секлета й тітка Дунька. Через три дні солдати із слабенькими односельчанами поховали на кладовищі нашу маму і сестричок Ліду й Аню. Мене з братом забрали у дім для голодних, дім був у нашім селі, у розкуркуленій хаті. Там з нами, як і з іншими, такими як ми, голодними, ділилися солдати нужденним пайком. Я все своє життя молюся за солдатів Степана, Гришу й начальника застави майора Лагуту. Велике вам спасибі, добрі люди, за спасіння мого життя.
Коли появилася молоденька травичка, кропива, щириця, одуванчики, ми з братом і багато інших дітей і дорослих людей, паслися: їли молоденьку кропиву, одуванчики й іншу траву. Особистою лакомкою для нас були борандуші – це клубні підсніжника. На той час вони були солодшими від сьогоднішнього шоколаду. Отаке було моє солодке радісне дитинство - всього не розповісти.
На свято Трійці з Одеси до нас приїхала мамина сестра – тітка Ольга. В неї своїх дітей не було, і вона стала жити з нами. Так ми і жили. Брат Микола старший за мене на три роки. Він у свої 12 років пішов працювати в колгосп, тому що там два рази на день давали їжу, а я пішов у школу. В школі теж кормили три рази. Я закінчив чотири класи. Потім став пастушком, пас людську худобу, кіз і овечок за харчі. Час ішов, життя потроху покращувалося. Люди відчули радість життя, але не на довго. Знову насунула темна ворожа хмара: загримів грім війни, яка на все життя зробила мене калікою, я став інвалідом ВВВ І групи, був двічі важко поранений і контужений. Війна закінчилася. Україна зруйнована війною. І знову на більшість районів східної й південної України прийшла посуха. За все літо 1946 року не випало ні краплі дощу. Нічого не вродило, ані зернинки, ані травинки. Люди, як і скотина, вмирали від голоду й холоду. Усього не розповісти. І все ж таки… Для людини земля – як рідна мати – для дитини. Як ми любимо рідну матір, так повинні любити і свою землю.
