...У той день у Стримбі готувалися зустрічати гостя – народного артиста СРСР Василя Ланового. Уродженець Москви (москвич у першому поколінні), Василь Семенович своєю батьківщиною (не будемо намагатися з'ясувати, першою чи другою) вважає це мальовниче село у глибинці віддаленого району Одеської області. Тут – його коріння, тут поховані близькі, сюди він із сестрами приїздив на канікули. Приїхали вони і в 1941-му, у самий переддень війни – і пережили тут роки окупації. Одразу після визволення Одеської області мама відвезла дітей до Москви. Позаду залишилися три роки повної невідомості – адже батьки і діти весь цей час нічого один про одного не знали! А попереду була Москва і, у недалекому майбутньому – всенародна любов до артиста Василя Ланового, – яка триває досі. А своїх сільських родичів він ніколи не забував і, нехай не часто, але бував у рідному селі.
Чергову поїздку до Стримби Василь Семенович задумав кілька років тому, але все щось не складалося. Нарешті, склалося – до липневої неділі, 13-го. Після дитячого кінофестивалю в Артеку, багаторічним президентом якого він є, Василь Лановий приїхав до Одеси. На вокзалі його зустрічали голова Кодимської райдержадміністрації Володимир Іванович Погорєлий та ...Святослав Ігорович Белза – відомий мистецтвознавець і друг Василя Ланового, який спеціально прилетів напередодні з Москви. Справа в тому, що у своєму селі Василь Семенович дуже хотів побувати разом з друзями – з ним із Сімферополя приїхали заслужений артист СРСР Олексій Кузнецов, співачка Марина Андрєєва та інші.
Дорогих гостей зустрічали хлібом-сіллю на межі Балтського і Кодимського районів, потім – на околиці рідного села. Там Василя Ланового чекали жителі Стримби, і місцевий духовий оркестр грав проникливу мелодію... Зворушлива зустріч з троюрідними братом і сестрою – Петром та Галиною Якубенками. Тут же, при дорозі, – кладовище. Квіти на могилку діда Івана...
У будинку діда тепер живуть інші люди, і сам будинок трохи інший. А у пам'яті онука – все, як було тоді, у дитинстві – довоєнному і воєнному. "Воспоминание безмолвно предо мной свой длинный развивает свиток…" – цитує Василь Семенович Лановий свого улюбленого Олександра Сергійовича Пушкіна. Зберігся колодязь, біля якого "німці у 41-му році, чоловік по п'ятнадцять, збиралися і милися, – як у кіно показують. Вода тут була хороша". "Там була лазенька... А тут я горобців ганяв... А там баба Дуня жила..." Звичайне дитинство звичайного сільського хлопчини, за яким, бувало, і дід з ременем ганявся.
...Довгий "сувій спогадів", але вже чекає гостей накритий у тіні старих дерев стіл, у дворі хати двоюрідної сестри Валентини Ланової. І зовсім небагато часу у Василя Семеновича, щоб відповісти на запитання журналістів...
– Неважко уявити, що Ви відчуваєте, повернувшись на батьківщину...
– У Пушкіна є вірші – "Вновь я посетил тот уголок земли, где я провел изгнанником два года незаметных..." Я проводив тут літо, потім три роки в окупації. Це дитинство – у формуванні людини, як я розумію, найголовніші місяці і дні. Вони минули для мене за максимально неприємних для життя умов. У Карамзіна є така фраза – "Дети войны взрослеют во сто крат быстрее". Це і сталося з нами. І тут, мабуть, закладалася любов до пісень, отут був розгул природи, краси її.
– Вам цього не вистачає зараз?
– Я вже не у тому віці, щоб тільки цим користуватися, але все починалося тут... Я гадаю, що і жахи, і смерть, які несла з собою війна, теж відіграли роль у нашому швидкому дорослішанні. Але найголовніше, що було закладено саме цією природою, культурою, цими піснями українськими – це здивування перед життям, захоплення від життя, те, що змушує людину споглядально дивитися на життя. А не прагнути тільки до користі, як це у сьогоднішньому страшному житті відбувається і вже майже нічого духовного для людини не залишається. І слава Богу, що це було закладено тоді. Це був, незважаючи на всі жахи, безтурботний час для нас – для мене і двох сестер. І я йому безмежно вдячний, тому що, мабуть, так художник, у принципі, і зароджується – із споглядальності.
– Ви... росіянин чи українець? Чи Ви радянська людина?
– По-перше, я радянська людина. По-друге, російський українець. І український росіянин.
– Ви відмовилися зніматися у фільмі про Богдана Хмельницького. У якому українському фільмі, за яким твором Ви погодилися б зніматися?
– Не можу сказати, за яким твором, але знаю, що він не повинен бути антиросійським.
– А якщо він буде... проукраїнським?
– Якщо тільки проукраїнським, я згодний. Але в тій картині, на яку я був затверджений, Богдан Хмельницький говорить: "Всі землі наші – під велику руку московського царя". Це з роману, написаного понад сто років тому. І я зрозумів, що ці слова викинуть, і я, в такому разі, стаю "деятелем антирусской культуры". Найбільше я цього не хочу, тому що вихований російською культурою, великою російською літературою і українською літературою – Тарасом Григоровичем Шевченком. І мені зовсім не хотілося, щоб мною користувалися як деталлю для антиросійських речей, які сьогодні ми на кожному кроці в Україні бачимо.
– Ви читаєте зі сцени вірші... Чи впевнені Ви, що людям вони потрібні, – при цьому рівні життя, проблемах? Можливо, від народу все це далеко...
– Після революції життя було набагато складнішим. Проте, вдалося відновити потяг до культури, духовності. "Не хлібом єдиним", говорили комуністи, і вся російська класика цим була насичена. Я переконаний: мине якийсь час – і сьогоднішнє прагнення до користі буде відкинуто, тому що є ще великі духовні цінності. Більше того, скажу – я хочу дожити до того часу, коли Україна і Росія знову об'єднаються. Інакше ми будемо повними дурнями, нас будуть стригти як баранів, використовуючи наші місцеві суперечності. Невже це незрозуміло?
– Ви завжди різний – на сцені, у кіно. А коли Ви справжній?
– Справжнім я себе відчував тут, хлопчиком. А потім, це вже всі мої "додатки"...
– На Ваших фільмах виховувалося кілька поколінь, хоча Ви, мабуть, не дуже відчуваєте себе наставником. А на чиїх прикладах виховувалися Ви?
– Я виховувався на великій російській і українській літературі, на великих діяннях російського і українського театру. Пам'ятаю, як дивився п'єси за участю Юрія Лаврова, Романова – геніального виконавця, як бігав до театру імені Івана Франка... Я виховувався на великій нашій спільній культурі. І якщо ми посваримося, то втратимо все.
– Ви приїхали сюди з друзями – Святославом Белзою, Олексієм Кузнецовим... Не вважайте це запитання наївним: що вас об’єднує?
– Не вважайте відповідь пишномовною: велика культура і духовність. Це головне завдання кожної інтелігентної людини – зберегти їх при сьогоднішньому повному раздраї, при жахливій дебілізації, якої наш народ зазнає з боку мас-культури, західних бездарних картин. Необхідно зберегти основи слов'янської культури. Я повторюю: головне у житті нації – не втратити духовність, не втратити моральні якості.
– Ви щаслива людина?
– Я не можу гнівити Бога, тому що життям мені відпущено багато, і я вмію цінувати це.
…Поїздка була короткою, але емоційно насиченою. Звичайно, Василю Семеновичу хотілося б довше посидіти з родичами і друзями, згадувати те, що було, і тих, хто відійшов, співати українські пісні – не поступаючись у майстерності господарям. Але треба було їхати до Кодими, де вже зачекалися в історико-краєзнавчому музеї, де увечері на площі – концерт. "Приїжджай ще, Василю, – з дружиною, з синами, онуками!", – говорили на прощання брат Петро, сестри Галина та Валентина...
Приїжджайте – ми Вас любимо!
P.S. Висловлюю вдячність Володимиру Івановичу Погорєлому і завідувачу відділу культури Кодимської райдержадміністрації за сприяння у підготовці матеріалу.
