На все готові заради дітей

батько і мати в цій сім'ї, яка мешкає в Комінтернівському районі

НЕМОДНА ПРОФЕСІЯ?

Часто буваючи в дитячих будинках (як сімейних, так і звичайних, тобто, державних), помічала одну важливу деталь. Багато гостей, зокрема і я, захоплюючись комфортом і щедрою опікою над такими дітьми, не приховували, що головного дітям все ж таки не вистачає... Ви вже здогадалися чого – рідних тата і мами, яких, як відомо, ніхто не замінить. На жаль, багатодітних неньок у нас стає усе менше. Сьогодні батьківська професія не в пошані, а точніше – не в моді. Залишимо збоку демографічні проблеми і тривожну статистику: все менше чоловіків у нас хоче одружуватися, а жінки – виходити заміж. Причому мова йде про вік найбільш підходящий для уз Гіменея (30 – 35, 25 – 30 років відповідно).

Поговоримо про професію, яка, до речі, і в розвинених, заможних, країнах не користується попитом. Не хочуть і там молоді люди (особливо жінки) народжувати, освоювати нелегкі материнські обов'язки, брати на себе відповідальність. Не хочу бути мамою, а хочу бути, якщо не царицею, канцлером і президентом, то хоча б успішною леді, добрим фахівцем... Освіта, робота, кар'єра – сьогодні на першому плані. Родина, діти відсунуті далеко назад. Наприклад, у Німеччині бездітні німкені поблажливо посміюються над ровесницями, які потрапили в сімейний полон... Що ж казати про бідні країни, до яких, на жаль, належить і Україна...

Правда, останнім часом відчутне бажання нашої держави вплинути на демографічну ситуацію, звідси і щедрі фінансові вливання в сімейний капітал при народженні дітей. Не применшуючи ефективності цих та інших соціальних проектів, хотілося б сказати, що важлива не лише матеріальна турбота. Адже на прикладах західних країн ми переконалися – статок вирішує не все. Не менше значення має морально-психологічний аспект, громадська значимість і цінність сімейного вогнища. Потрібно відродити престиж «батьківської» професії, який сьогодні, відверто скажемо, ніякий. Та і відродження починається чомусь не в міцних родинах, а в сирітських будинках, прийомних родинах, де занедбаних дітей рятують добрі люди.

Тому з такою радістю я їхала у гості до Калашинських, які виховують своїх рідних дітей. Їх у Анатолія та Лілії – десятеро! Чесно кажучи, у гості я напросилася сама. Толя, а йому вже 36 років, мене телефоном попередив – він весь у ремонті, йому не до прийомів... Лілія (їй 31 рік) була на ринку, купувала продукти, і зрозуміло, що однією авоською їй не обійтися. Тому двері нам відчинила старша донька Інна, головна помічниця, гарна життєрадісна дівчинка. Ще дорогою до цієї оселі Катерина Миколаївна Постол, начальник відділу молоді та спорту райдержадміністрації, запевнила мене, що тут особлива енергетика, зіткана з добра, посмішок і любові. І переступивши поріг оселі, відразу тонеш у цьому позитиві. Навіть ремонт у холі, що самотужки тягне на своїх плечах батько родини, не перешкода сімейній благодаті. Усі дітки чисті, доглянуті і, я б сказала, виплекані. Усі горнуться один до одного з радістю, та і дорослих відвідувачів не бояться. Навіть двомісячний Євген посміхався, хоча явно скучив за мамою Лілею...

А ось на порозі і головна дійова особа – молода, чарівна жінка, яка випромінює здоров'я. Та і тато на хвилинку присів поруч, відволікся від ремонтних турбот. Поки ми знайомимося і я старанно поповнюю список дитячих імен, зауважую ще одну важливу деталь – у великій родині, де виховують десять дітей, обходиться без галасу, плачу і крику. Ні, у житті малят буває по-всякому, ось і цього разу зіпсувався настрій у п'ятирічного Толі та ще і невчасно, коли зібралися фотографуватися... Але слово батька і матері – тут для всіх закон, і сімейна дисципліна дає про себе знати. Як кажуть, дві душі, але єдина воля... Так завжди буває у дружних чоловіка і жінки.

ПРО СОРОЧКУ

БІЛЕНЬКУ...

– До того ж, це винятково працьовиті люди – підкреслив у розмові зі мною А.В. Калашников, начальник районної служби у справах дітей. Переконатися у цьому може кожен. Почнемо з того, що внутрішній ремонт великого двоповерхового будинку Анатолій робить сам. Робота європейська: шпатлювання, облицювання, фарбування – все на найвищому рівні. Золоті руки Толя одержав у спадщину від рідного батька, а тепер, не сумніваюся в цьому, навчить високому ремеслу і своїх синів. До пари чоловіку і роботяща, усмішлива Лілія, адже прислуги в неї немає, а в будинку чисто, і усі діти нагодовані, чисті. Згадайте українське прислів'я: у кого мати рідненька, у того і сорочка біленька... Навіть на п'ятьох сотках землі, через дорогу від дому, вони умудряються зібрати і помідори, і цибулю, і буряк.

– Вже дванадцять бутлів огірків закрутила, – розповідає про свої зимові запаси Лілія.

Хоча, звичайно, без побутових проблем і турбот не обходиться. Нелегко нагодувати десятьох дітей, а тут внадилися на чужий урожай ледачі бомжі і алкоголіки – тягнуть із городу все, що росте... Лякає також інфляція – за таких темпів, ніяких дотацій не вистачить... Адже на відміну від сімейних дитячих будинків, таких пристойних доплат на кожну дитину (1300 грн щомісяця) рідні батько і мати не одержують... На одну дитину їм дають в десять разів (!) менше, та і то до трьох років.

Хіба це не соціальний парадокс, коли явно помітний крен в один бік? Прийомній матері-виховательці – все, а рідній – нічого... Але ж саме такі батьки як Анатолій і Лілія на все готові, щоб ростити дітей здоровими і щасливими.

Тим більше, що талант ростити дітей – це, погодьтеся, сьогодні рідкість. Можливо, і Лілію в рідних Татарбунарах зустрічають однокласники і запитують «ким стала?» Довідавшись, що «стала мамою», деякі дивуються – і все?! А хіба цього мало? І чи не час нам повернути соціальне кермо в бік таких от родин – здорових, дружних – і насамперед допомагати їм? На щастя, це добре розуміють керівники Комінтернівського району. Анатолій і Лілія докладно розповідають, наскільки важлива і потрібна підтримка місцевої влади. Почнемо з того, що багато вже зроблено. З ініціативи Комінтернівської райдержадміністрації ця родина перебуває під її, пильною, опікою. Тому родині Калашинських допомогли із зовнішнім ремонтом оселі – поштукатурили, утеплили фасад пінопластом. Шубу, щоправда, Толя накидав сам. Вхідні двері, спальні меблі, дитячий літній куточок, – це не все... Мене водили з однієї кімнати в іншу, показуючи, то витончений торшер, то сучасний комп'ютер... Хтось на ходу згадав: лише з'явилася перша полуниця в районі, відразу привезли її дітям Калашинських.

Не ставила перед собою мету – відбирати лише такі факти, а тим більше робити висновок про цілковиту сімейну ідилію. Життя є життям, і лихо мало кого обходить стороною. Ось і у цій родині важка хвороба остаточно підкосила здоров'я п'ятирічного Павлика, навіть київські лікарі безпомічно розвели руками. Але впало в око, що хлопчик-інвалід не почуває себе самотнім, він оточений ласкою і увагою старших братів і сестричок, батьків. Як істинно віруючі люди, Анатолій і Лілія смиренно, без нарікань і одночасно мужньо сприйняли удар долі. Ніяких скарг, образ, претензій від них ніхто не чув... Діти для них – дар Божий, звідси і трепетне ставлення до небесної спадщини. Попереду – довге життя, виростуть доньки і сини, з'являться онуки... Стоп! – тут мені делікатно підказують, мовляв, навіщо так далеко заглядати.., приміряти роль бабусі. Лілія і Анатолій ще молоді, і, судячи з усього, десять дітей – це не межа. Так що? На це запитання і батько, і мати відповіли усміхнено – як вийде!

Район: 
Выпуск: 

Схожі статті