Василь Миколайович Максимчук – досить відомий у спортивному світі. Він міжнародний майстер спорту з шашок, п’ятиразовий віце-чемпіон Європи серед ветеранів, тренер вищої категорії. «Ця людина – гордість нашого міста», – говорить Татарбунарський міський голова Михайло Гусаренко.
Показово, що дружина Василя Миколайовича Максимчука – Ярослава, не раз перемагала у шахових турнірах, і син Дмитро – вже майстер спорту з шашок. У тому, однак, нічого дивного немає. Василь Миколайович переконаний: шашки – це синтез науки, спорту, мистецтва, логіки. Особисто для нього вони стали моделлю життя. Ось вже багато років він очолює Татарбунарський шахово-шашковий клуб. За 45 років його існування виховано шість майстрів спорту, понад 20 – кандидати у майстри, один міжнародний та гросмейстер. Вихованці клубу ставали призерами чемпіонатів Європи та світу, чемпіонами Радянського Союзу і срібними призерами першості України.
Максимчук жартує: «Я, мабуть, з шашками народився». І вдячний долі, яка звела його з чудовою людиною, засновником у Татарбунарах клубу любителів шашок Анатолієм Колесниковим. Це завдяки його нестримній енергії команда татарбунарських школярів-шашкістів на Всесоюзних іграх «Диво-шашки» обіграла всі команди союзних республік і стала чемпіоном СРСР. Повернулися діти з Кубком та золотими медалями.
– Ми, діти, відчули тоді, – згадує Василь Миколайович, – що таке – дух перемоги. Мені здається, я зберіг саме цей дух у собі на все життя. І назавжди – вірність шашкам.
Хоча все у житті Максимчука могло обернутися інакше. Цілком можливо, що з його дисциплінованістю та сумлінністю він міг стати хорошим економістом після вузу або чудовим гідротехніком, повністю віддавшись цій завжди актуальній справі. Тим більше, що працював у господарстві відомого на всю величезну країну Василя Захаровича Тура саме гідротехніком. Але, мабуть, вела його сама доля до шашок, які ще з дитинства його зачарували.
– Будучи студентом, зумів перемогти у численних турнірах, – розповідає гість редакції. – Ставши солдатом строкової служби, домігся звання чемпіона Московського військового округу. А на чемпіонаті Збройних сил СРСР виконав норму майстра спорту з шашок. Отож додому повернувся вже з цілком усталеним рішенням розвивати цей вид спорту у рідних Татарбунарах. На той час Анатолій Колесников – мій вчитель і наставник – перевівся до Одеси, де він став директором всіма улюбленого і найпопулярнішого парку культури імені Шевченка. І враз осиротілий з його від’їздом шахово-шашковий клуб довірив очолити мені сам Василь Захарович Тур.
– Як працювалося на новій посаді?
– Чудово. Адже то був сприятливий час. По-справжньому діяло створене об’єднання шахово-шашкових клубів Одеської області. Шахи і шашки були у пошані у кожному районі, клуби фінансувалися. Цю роль взяла на себе обласна рада профспілок. Ну, а якщо взяти до уваги зацікавленість у розвиткові цього виду спорту такої впливової особи, як Тур, то проблем у нас не було.
Максимчук взагалі вважає, що у житті йому надзвичайно пощастило на зустрічі з цікавими людьми, які відіграли у його долі важливу роль. Він згадує насичений значними подіями для Татарбунар 1982 рік. Тоді на відкриття красеня Палацу спорту, дітища Василя Тура, з’їхалися відомі всій країні і світу люди. Тоді татарбунарці вперше побачили самого Анатолія Карпова – чемпіона світу з шахів, і земляка з Балти льотчика-космонавта Георгія Шоніна. Місцеві шашкісти раділи: їхньому клубу у Палаці відвели цілу залу – світлу, простору, на цілих 52 посадочних місця!
Василь Миколайович, ділячись спогадами про ті славні дні, посміхається. Та й чи можна забути ті хвилини, коли після урочистого відкриття Палацу спорту за шахову дошку сіли Карпов і… Тур.
– Поставиш мені мат за десять ходів, – сказав відверто чемпіону світу Василь Захарович, – доведеш, що майстер ти справжній».
І Карпов мат поставив – за дев’ять ходів.
– По суті, все моє життя нерозривно пов’язано з шахово-шашковим клубом, його історією, і я не зраджував йому і тоді, коли не стало мудрого Тура, коли розпався Союз і зубожіла обласна рада профспілок, – говорить Максимчук. – Клуб почав задихатися, і вже нікого не дивувало, що у його приміщенні по-хазяйському впевнено розташувався великий магазин будматеріалів. Люди говорили з докором: «Встав би Тур, та подивився на все це…»
Тільки Максимчук – оптиміст за натурою – не здавався: «Все одно буде свято на нашій вулиці!», – говорив він соратникам. І виявився правий. Цим святом стало історичне для клубу рішення міської ради взяти його на свій баланс. У цьому, по суті, і був його порятунок.
– Тоді ми хіба що у пояс не кланялися міському голові Михайлу Гусаренку – справжньому патріоту свого рідного міста, – згадує гість редакції. – З цього часу розпочався новий період активної популярності шашок і шахів. І я викладався на роботі весь.
І стало закономірно те, що перемог татарбунарських спортсменів, самого їхнього тренера Василя Максимчука з кожним роком ставало все більше. У чемпіонаті світу серед 40 найсильніших його учасників Василь Миколайович посідає 16-те місце. У чемпіонаті Європи серед ветеранів стає чотири рази віце-чемпіоном. У першості світу серед юніорів один із найталановитіших його учнів Владислав Нан стає бронзовим призером, а Інга Погоріла – виборює «срібло» на чемпіонаті України. На командному чемпіонаті Європи, на якому виступали Василь Максимчук, його син Дмитро та М. Градинар, вони увійшли до десятки кращих. Двічі чемпіоном став Василь Миколайович і на міжнародному турнірі на Кубок Гагаузії, який проводиться щороку, а його син Дмитро був срібним і бронзовим призером.
– Спортсмен без участі у змаганнях гине, – говорить Максимчук. – Тому ми використовуємо будь-яку можливість, щоб провести їх у Татарбунарах. У пошані у нас сімейні ігри, турніри серед інвалідів, матчі на десяти дошках між командами ветеранів і молоді. До речі, перед їх початком перший хід на 10 дошках традиційно робить міський голова Михайло Гусаренко. У Татарбунарах же відбуваються обласні змагання серед школярів пам’яті льотчика-космонавта Георгія Шоніна.
А жалкує він про те, що з виїздами стає все складніше: не вистачає коштів. Володимиру Дубовому – дворазовому чемпіону України серед молодших юнаків, дворазовому чемпіону серед кадетів, чемпіону спартакіади школярів України, а нині і дворазовому чемпіону України серед дорослих для його участі у молодіжному чемпіонаті світу з вільної боротьби в Туреччині, збирали по копійці. Але ж він їхав захищати честь країни. Через відсутність фінансів не поїхали на чемпіонат Європи Інга Погоріла, а Владислав Нан – на чемпіонат світу до Берліна. Василь не говорить вже про те, що йому, тренеру вищої категорії, теж належало б перебувати поруч з дітьми.
Максимчук по-хорошому заздрить юним спортсменам з Гагаузії, де ДЮСШ – чи не в кожному селі, і де вони вільно можуть виїхати на змагання до того ж Китаю. Василь Миколайович посилається на досвід далекої Якутії, уряд якої на фізичний розвиток кожної дитини виділяє щороку до 30 – 50 тисяч доларів.
– Хіба наші діти не гідні такої ж уваги держави? – запитує знаменитий спортсмен і тренер. – Звичайно, спасибі районній владі, міській раді, спортивному комітету і райспоживспілці за хоч якусь підтримку. Але їхні можливості обмежені. Потрібна надійна цілеспрямована державна система підтримки спорту. Погодьтеся, половина процента бюджету, який відпускає держава на рік на його розвиток, виглядає непривабливо проти 5 відсотків в інших європейських країнах.
Подумавши, Максимчук тяжко зітхнув і промовив тривожну фразу, як мені здалося:
– Якби я не був впевнений, що роблю хорошу справу – покинув би все. А поки є результати, працюватиму, навчатиму дітей спортивній майстерності, набувати впевненості у своїх силах, допомагати кожному з них стати людиною з великої літери.
