Хочу розповісти про жительку селища Саврань Ніну Мануїлівну Лещенко – учасницю війни, свідка тих страшних подій, які відбулися у блокадному Ленінграді.
У 1933 році її батько, рятуючись від голоду, забирає з собою старшого сина і виїжджає до Ленінграда. Згодом, побоюючись нового голодомору, забирає в місто ще трьох дочок. На той час він не думав і не гадав, що їх може спіткати страшне лихо. Розпочалась війна, а разом з нею – і блокада Ленінграда. На день початку війни одна з дочок виїхала з міста, закінчивши навчальний заклад. Другій – Анастасії – виповнилось 17 років. Вона закінчила курси медсестер і працювала в госпіталі. Брат – студент вузу. Працюючи там, брат отримував пайок 150 грамів хліба.
В однокімнатній квартирі, де вони мешкали, в роки війни тулилися ще три сім’ї. Згодом від голоду і холоду помирають Нінин батько, брат, всі мешканці цієї квартири. Із живих залишилась одна Ніна, а поруч – 6 людських трупів, які лежали у квартирі якийсь час. Затим прийшли військовики і забрали померлих.
Земляк Ніни житель села Концеби Савранського району І.П. Чернега, який на той час також жив у Ленінграді, стає її опікуном. Після зняття блокади вони, як евакуйовані, їдуть до Новосибірська, через Ладозьке озеро. До Новосибірська їхали цілий місяць. На вузлових станціях їх годували один раз на день.
В Новосибірську Ніна стала працювати на військовому заводі, який виготовляв снаряди для фронту. Працювала по 12 годин на добу, з нетерпінням чекала обідньої перерви, щоби разом з подружкою погратися, а потім знову – до роботи.
Спочатку з подружкою вони сортували кільця до снарядів. Ніна уважно стежила за роботою старшої робітниці за верстатом, що виготовляв ці кільця. В часи її відсутності Ніна ставала за верстат. Помітивши її здібності, майстер доручив їй верстат, на якому Ніна пропрацювала до кінця війни.
День Перемоги став для неї найулюбленішим святом. Повернувшись на рідну землю, цілувала її і не вірила, що сталося таке диво. Після війни один рік працювала в колгоспі, а потім перейшла в будівельну бригаду. У 50-х будувала Савранську ГЕС, а потім – житлові будинки. Опісля працювала в Савранському відділенні зв’язку листоношею. Та завжди жили в ній любов до хліба, бо добре знала його ціну. Тому з часом перейшла на роботу до Савранського районного споживчого товариства, до крамниці «Хліб». Для неї хліб – це святе і найдорожче. З цієї крамниці і пішла на пенсію. В цьому році відсвяткувала 80-річчя, але далі бере активну участь у громадському житті. Вона є членом клубу «Затишок», яким опікуються райрада, райдержадміністрація, Будинок культури. Любов до пісні, до життя надає їй наснаги. А оптимізму та енергії стільки, що цій жінці можуть позаздрити і молоді.
