Сьогодні гостем нашої редакції став директор Музею-меморіалу «Героїчна оборона Одеси», більше відомого одеситам як «Меморіал 411-ї батареї», полковник у відставці, заслужений працівник культури України Олександр Миколайович РИСІН.
У кожному місті існують такі святі, сповнені особливої енергетики місця, які приваблюють до себе мільйони людей, здружують їхні серця та відроджують історичну пам’ять. Саме таким місцем є Меморіал 411-ї берегової батареї, яка перший залп зробила ще 5 серпня сорок першого року, по скупченню ворожих військ в Акерманській фортеці. А потім, упродовж усієї оборони Одеси, підтримувала вогнем піхотні та військово-морські підрозділи, винищуючи живу силу і техніку ворога.
І ми, й нащадки наші повинні бути вдячні людям, яким вистачило мудрості і передбачливості зберегти те, що лишилося від батареї, а потім, доповнивши багатьма експонатами, перетворити місце колишнього розташування батареї на музей оборони Одеси – посеред чудового гаю, та майже на самому березі моря.
Імена та фотографії більшості з цих людей теж збережені в експозиціях та фондах Меморіалу, і в такий спосіб ми віддаємо їм належну шану. Але сьогодні хочеться познайомити вас з Олександром Миколайовичем Рисіним, який ось уже впродовж двадцяти восьми років не просто очолює цей музей під не захмареним війною небом, але й, по суті, став його провідним творцем; і якого я так віддавна і називаю – «командиром безсмертної батареї».
– З історії оборони Одеси відомо, що, виконуючи наказ командування, артилеристи 411-ї батареї висадили її в повітря і залишили місто разом з іншими захисниками. Але ще й зараз неважко переконатися, що підземні каземати а, частково, і капоніри цієї величної оборонної споруди, все ж таки збереглися. Зрозуміло, читачам цікаво буде дізнатися, як складалася доля цього оборонного пункту та як йому пощастило стати Меморіалом.
– Ще на початку «музейного» сходження мені дуже пощастило. Коли, демобілізувавшись в 1980 році з армії, я прибув на 411-ту батарею, що була тоді відділом Обласного історико-краєзнавчого музею, то музейним доглядачем цього відділу працював командир славетної батареї в часи оборони Одеси капітан Іван Миколайович Никитенко, якому й випало виконувати наказ штабу про виведення батареї з ладу. Саме ця людина, яка, на жаль, рано пішла з життя, і стала для мене, завідувача відділу, основним і найправдивішим джерелом відомостей про фронтове буття батареї, особливо, про її останні дні.
Передусім, кілька слів про те, що становила собою 411-та батарея. В даному випадку перед нами постає досить складний інженерно-фортифікаційний комплекс з добре оснащеною системою життєзабезпечення гарнізону. Спустіться під землю, і Ви побачите під значною товщею землі (на глибині до 23 метрів!), заліза та бетону ціле містечко, зі своєю котельною установкою та паровим опаленням, з артезіанською свердловиною, водоводом та системою відкачування ґрунтових вод, зі своєю електростанцією, радіотелефоном та складною системою вентиляції і хімічного захисту; з казармами для особового складу і низкою складських приміщень.
А що ж було на поверхні, в гарматних капонірах? Не дивуйтеся, але там стояли такі собі мирні українські хатини – під стріхами, з ганками і глечиками на тинах. Ну, а що під кожною з цих «хатинок» стояла потужна великокаліберна гармата, – то це вже деталі. Зі спогадів самого комбата та з різних документальних свідчень ми тепер знаємо, що будівництво батареї розпочалося ще в 1934 році, а в червні 1936 року двотисячний колектив будівельників увів цей об’єкт у стрій Одеської військово-морської бази, причому в ролі генерального конструктора виступав відомий військовий фортифікатор Дмитро Карбишев.
– Наприкінці 20-х – в середині 30-х років у Радянському Союзі розгорталося будівництво або реконструкція багатьох велетенських оборонних споруд, таких, як Могилівсько-Ямпільський укріпрайон, або комплекс в районі Житомира, з підземним бункером Сталіна. Але відомо, що під час війни жоден з оборонних районів покладених на нього надій не виправдав. Що з цього приводу можна сказати про 411-ту батарею?
– З цілковитою впевненістю можна констатувати, що батарея Одеської військово-морської бази відігравала дуже важливу роль в обороні міста, за час якої вона провела 220 бойових стрільб. Користуючись даними розвідки, ця трьохгарматна батарея 124 рази винищувала живу силу і техніку ворога, здійснила 24 артнальоти на командні та спостережні пункти та 72 рази вела дуелі, придушуючи ворожі батареї. А ще статистика свідчить, що батарея випустила по ворогові майже 2200 снарядів (за дальності вогню до 48 км та ваги снарядів 97 кг). Не забуваймо й про те, що батарея мала кулеметно-зенітне прикриття, яке складалося з трьох зенітних гармат і трьох чотириствольних кулеметів. І що це був певний заслін всього міста.
Чи могла батарея й далі виконувати свої функції? Так, могла, для цього в неї були всі можливості. Так, гарнізон цього оборонного пункту, чисельність якого сягала 356-ти бійців, вистріляв по ворожих позиціях останні 230 снарядів, висадив батарею в повітря і в ніч на 16 жовтня сорок першого року, на крейсері «Красный Кавказ» був переправлений до Севастополя, щоб узяти участь в обороні цього міста. Але зверніть увагу, що припинити опір батарею змусив лише наказ вищого командування, тобто артилеристи могли тримати оборону стільки, скільки б тривала оборона міста, а отже, покликання своє 411-та батарея виправдала повністю.
До речі, під час оборони Одеси в розташуванні батареї побував відомий письменник і публіцист, тодішній кореспондент газети «Красная Звезда» Костянтин Симонов, який був у захопленні від міцності цього оборонного пункту. Про зустріч з батарейцями він якраз і розповідав, виступаючи 9 травня 1975 року на церемонії відкриття Меморіалу.
– Мені не раз, причому в різних інтерпретаціях, доводилося чути розповіді літніх одеситів, що нібито в один із останніх днів оборони ворожий підрозділ увірвався на територію батареї, але захисники її відійшли в підземні каземати і продалі чинили опір, так само, як чинили його останні захисники Брестської фортеці.
– Жодних підтверджень ця оповідь не знаходить. Тобто це одна з багатьох легенд, якими й досі оповиті підземні каземати батареї. Але в цьому нема нічого дивного, згадаймо, скільки легенд було породжено обороною тієї ж таки Брестської фортеці чи обороною Севастополя, Сталінграда та й самої Одеси, яка в самій суті своїй стала легендарною. Недарма ж одна з перших документальних брошур про цю батарею так і називалася «Батарея из легенды».
До речі, нагадаю, що, коли я розпочинав відродження батареї, серед живих ще було 82 колишні артилеристи. Тепер, на жаль, не залишилося жодного, останній із них, навідник другої гармати Павло Трохимович Бойко, пішов із життя три роки тому. Зрозуміло, що спогади, фотографії, листи, особисті речі батарейників виявилися неоціненними, вони стали тією основою, яка дозволила нам більш-менш правдиво відтворити військово-історичні реалії батареї, сформувати численні стенди Меморіалу, та на фактажі якої створено інформаційний буклет і путівник Меморіалу.
– Отож, усі гармати батареї в жовтні сорок п’ятого були знищені, але одну з них ми все ж таки бачимо зараз на Меморіалі. То, може, варто поділитися такими подробицями появи деяких експонатів цього музею, які залишаються поза увагою екскурсантів і взагалі відомі лише Вам?
– Коли двадцять вісім років тому я очолив цей Меморіал, його, як такого, власне, не існувало. Стояв якийсь сарайчик, стояли занедбані руїни гарматних капонірів, ріс недоглянутий дубово-горіховий гай. Тобто його слід було створювати, що називається, з нуля. Починаючи від того експозиційно-офісного приміщення, яке ви бачите зараз в центрі музею під відкритим небом, і закінчуючи десятками унікальних експонатів, кожен з яких, звичайно ж, має свою історію.
Так, справді, всі три гармати батареї були знищені. Звідки ж взялася, та одна, яка стоїть там нині? Коли я задумав знайти 180-міліметрову гармату, ідентичну тим, які тут стояли, то навіть уявити собі не міг, наскільки складно це буде зробити вже тоді, на початку вісімдесятих років. Як виявилося, ні на Чорноморському флоті, ні в межах Одеського військового округу таких гармат уже не було. А де ж вони ще існували? На це запитання ні в Одесі, ні в Севастополі, основній базі Чорноморського флоту, ніхто відповісти не міг. І тоді я поїхав до Москви, з чималими труднощами пробився на прийом до Головнокомандувача Військово-Морського Флоту СРСР адмірала флоту Сергія Горшкова, який, на щастя, добре знав історію оборони Одеси, бував на 411-й батареї і взагалі зворушливо пам’ятав, що своє перше адміральське звання отримував саме в Одесі. Дізнавшись, яка свята справа привела мене до його кабінету, адмірал флоту був зворушений і негайно доручив одному з адміралів знайти таку гармату, де б вона не перебувала і якій би частині не належала, і переправити до одеського Меморіалу.
Ну, а знайти потрібну ( БП-180) гармату морякам вдалося на Далекому Сході, в одному з берегових укріплень поблизу порту Советская Гавань. Через цей же порт велетенську гармату переправили морем до Владивостока, потім через усю країну потягами довезли до Одеської залізничної станції, а вже звідти – до Меморіалу. Навіть важко уявити собі, скільки людей і які зусилля були задіяні при цьому, аби сьогодні одесити і гості міста могли відчути себе присутніми на справжній береговій батареї часів оборони Одеси. До речі, існує думка, що навіть в Росії всі подібні гармати давно переплавлені. Навіть у нашому морському, портовому місті абсолютна більшість людей проживає своє життя, ніколи не побачивши на власні очі справжнього бойового підводного човна, тим паче – човна часів Другої світової. Ось чому для мене було справою честі будь-що домогтися, щоб такий човен на Меморіалі з’явився.
Та субмарина, яку ви бачите зараз у музеї, доживала свого віку у військовій гавані Одеського порту. Отримати її для музею теж виявилося нелегко, але врешті-решт човна було розрізано на сім секцій, в яких зберігалося все його обладнання, включно з двигунами, і переправити до Іллічівського рибного порту, а вже звідти перевезти до Меморіалу. Звичайно ж, за задумом, мала б існувати експозиція в самому човні, власне, сам човен мав стати своєрідним музеєм підводного флоту. От тільки на це потрібні значні кошти, отож поки що відвідувачі можуть вдовольнятися лише зовнішнім виглядом субмарини. Відтак, мають свою історію і трамвай з «вогняного» маршруту «Застава-фронт», і винищувач «І-16», на яких літали пілоти 69-го Одеського винищувального авіаційного полку, і якого спеціально для Меморіалу було споруджено на одному з запорізьких заводів…
Важливим чинником духовно-патріотичного виховання стане й храм Георгія Переможця, який має незабаром відкритися. А ще нам вдалося провести розкопки підземної електростанції, спорудити трибуну для проведення урочистостей та приміщення для охорони, обладнали систему пожежно-охоронної сигналізації, організували посадку Алеї міст-побратимів…
– Знаю, що Ви користуєтеся великою повагою ветеранів, і не раз доводилося чути, що й за військовим фахом своїм Ви артилерист.
– Якщо вже йдеться про історію моєї появи на батареї, то в загальних рисах вона така. Родом я з Росії, з Пензенщини. Одразу після війни закінчив Перше Московське авіаційне училище, за фахом авіаційного зв’язківця. А потім став курсантом першого набору київського Вищого інженерно-авіаційного училища, після закінчення якого набув фаху інженера з радіотехніки Військово-Повітряних сил. Брав участь у сумнозвісних подіях в Угорщині, які називалися тоді «контрреволюційним путчем» і завдяки яким маю тепер статус учасника бойових дій. На Одещині ж опинився теж завдяки армії, оскільки довелося служити командиром окремого дивізіону зв’язку забезпечення польотів на аеродромі поблизу Лиманського, а далі – в штабі 5-ї повітряної армії. Тобто сам я артилеристом ніколи не був, хоча й сталося так, що значну частину свого життя провів саме на… батареї.
– Меморіал 411-ї батареї давно став духовним та військово-патріотичним центром міста й цілого краю. Обсяг роботи його велетенський, одначе сам він усе ще потерпає від низки проблем, які заважають розкрити всі його можливості...
– Коли йдеться про діяльність комплексу, вдаватися до цифр якось незручно, але саме вони найвиразніше характеризують обсяг роботи, яку провадить нині його колектив. А вони свідчать, що наш музей щороку відвідує понад двісті тисяч осіб з різних країн світу (статистика стверджує що тут побували гості з вісімдесяти країн!). Щороку на Меморіалі провадять до 500 екскурсій (а десятки тисяч людей бувають тут родинами або в колі друзів) і до 60 значних масових заходів.
А загалом, за роки існування музею, його відвідало понад 6 мільйонів людей, майже половина з яких – молодь. Навчальні заклади Одеси проводять тут лінійки пам’яті та уроки мужності; саме на алеях Меморіалу найчастіше відбуваються зустрічі з воїнами та курсантами військових і морських училищ, а також зі студентами вузів. У нас давні зв’язки з творчими спілками, проводимо спільні заходи з одеськими козацькими організаціями, ну і, звичайно ж, Меморіал став традиційним місцем зустрічей однополчан.
Проте існує чимало проблем, наявність яких ми відчуваємо повсякденно. Передусім, через надзвичайно низьку платню, нам важко з кадрами. Скажімо, нам пощастило, що ось уже понад двадцять років старшим науковим співробітником музею працює досвідчений фахівець Марина Рибальченко. Але де нам знайти ще кількох таких працівників, адже у нас вакансії і в штаті наукових співробітників, й екскурсоводів, і навіть ось уже тривалий час нема завідувача військово-історичного відділу. Було б добре відкрити для відвідувачів хоча б частину підземних казематів батареї та влаштувати експозицію в самому підводному човні. Одначе найбільшою проблемою Меморіалу, який не має ніякої огорожі, – став вандалізм багатьох відвідувачів, особливо молоді.
Скажімо, скільки сил і часу доводиться витрачати нашим співробітникам, аби стирати сотні написів на священних реліквіях Меморіалу! На жаль, досі не виявлено і тих вандалів, які здійснили наругу, поруйнувавши скульптурну композицію «Печальная память века», на реставрацію якої тепер потрібні кошти. А що робити з купами сміття, а з галасливими компаніями, які розпалюють у гайку вогнища, смажать шашлики та влаштовують п’яні дебоші?! І це вже проблема не лише працівників музею, це наша загальна біда.
І з Олександром Миколайовичем важко не погодитися. Меморіал героїчної оборони Одеси, Меморіал 411-ї батареї, – це своєрідний храм нашого патріотично-виховного та духовного життя, і ставитися до нього ми повинні так, як і належить ставитися до народної святині.
